Груповий портрет з дамою - Белль Генріх
То було щось незрозуміле. Може, з Бульгорстом вийшло те саме, що з Кайпером, за якого вдруге загинув Шлемер, і родичам аж двічі послали повідомлення про його смерть? Допоміг авт. паламар, що, безцеремонно попахкуючи люлькою, саме вийшов з ризниці щось готувати до літургії,— які були ті обруси, що їх десь там стелили: зелені, червоні чи темно-сині? Оскільки авт. зовсім нездатний брехати чи щось вигадувати (мабуть, усі вже помітили його прикру відданість фактам), то, вкрай збентежений, почав щось невиразно мурмотіти про Альфреда Бульгорста, якого начебто зустрічав колись на війні, на що паламар, не те щоб недовірливо, але досить скептично зразу ж розповів, що "їхній" Альфред загинув у полоні під час нещасного випадку на французькій шахті й похований у Лотарингії; що квітникарство в Сант-Аво має угоду на догляд за його могилою, що його наречена —"гарна, ніжна дівчина, білява, мила й розумна" — пішла в монастир, що Альфредові батьки й досі ще побиваються за ним, бо вони втратили його якраз тоді, коли війна вже скінчилася. Так, він працював робітником на маргариновій фабриці і був порядним, тихим хлопцем, не любив солдатчини. А де саме авт. зустрічав його? В голосі лисого паламаря й досі не було недовіри, тільки цікавість. Він так пильно глянув на авт., що той поспіхом приклякнув на одне коліно і якнайшвидше попрощався. Йому не хотілося спростовувати дату Альфредо-вої смерті, не хотілося розповідати його батькам, що квітникарство доглядає могилу, де лежать кістки й тлін радянського солдата,— не тому, що він, авт., скривдив би той тлін, ні; але ж якось легше на серці, коли знаєш, що в могилі лежить той, про кого й думаєш, а тут, видно, сталося інакше; і найбільше турбує в цій історії одне: невже тут німецька похоронна бюрократія виявила свою цілковиту неспроможність? Ця думка сіяла в душі надто велике збентеження. А паламар, мабуть, і так уже був досить збентежений.
Авт. не розповідатиме про своє подальше перебування в Клеве, про те, як важко було знайти таксі, не змальовуватиме своєї майже тригодинної їзди назад у вкрай незручному поїзді, знов через Ксантен і Кевелар.
Маргрет, до якої авт. пішов того ж таки вечора, клялася й божилася, що Альфред Бульгорст помер у неї на руках: білявий, сумний, без обох ніг. І все просив покликати священика. Але вона не зразу повідомила про його смерть, а швиденько побігла до канцелярії, де вже нікого не було, ключем чергової відімкнула шафу, забрала його солдатську книжку, сховала в торбинку і аж тоді сказала, що Альфред помер. Так, він розповідав їй про свою наречену, гарну, тиху, біляву дівчину, згадував про своє село — саме те, яке авт. в ім'я правди з такими труднощами відвідав.
Але можливо, що начальство в поспіху — госпіталь саме перевозили в інше місце — забуло виконати "формальність": Маргрет мала на увазі не похорон, а офіційне повідомлення родичів про смерть.
Лишилося поставити тільки одне питання: якщо німецька бюрократія справді виявила свою неспроможність, то чи не повинен був авт. піти до старих Бульгорстів, відкрити їм правду, розповісти, чию могилу квітникарство в день усіх святих обсаджує вересом і братками, і спитати їх, чи їм ніколи не впадало в око, що часом там лежить великий букет яскраво-червоних троянд, який кладуть під час випадкових відвідин Лені та її син Лев? Може, авт. знайшов би в старих Бульгорстів той червоний друкований формуляр, який Борис заповнював, повідомляючи ним, що він здоровий, попав у американський полон? Доведеться ці питання лишити без відповіді. Не можна всього з'ясувати. Авт. щиро признається, що під пильним, недовірливим поглядом нижньорейнського, вже майже голландського паламаря він недалеко від Неймеге-на так само, як Ельза Брабантська чи Лоенгрін, утратив самовладання.
Несподівано пощастило з'ясувати, хоч і не до кінця, дещо про Гару епіку: не обставини її смерті, але бодай частину її минулого; не її власні плани на майбутнє, а те, що інші планували зробити з нею в майбутньому. Подорож до Рима, на яку авт. все ж таки зважився, дала напрочуд добрі наслідки. Що стосується Рима як міста, то авт. відсилає своїх читачів до відповідних проспектів і путівників, до французьких, англійських, італійських, американських та німецьких фільмів, а також до багатої німецької літератури про Італію, до якої він нічого не збирається додавати; він тільки може признатися, що — навіть у Римі — розумів Фріцове бажання; що він мав змогу побачити відмінність між єзуїтським і звичайним монастирями; що його прийняла надзвичайно гарна черниця, яка мала щонайбільше сорок один рік і на обличчі в якої заграла не зверхня, а справді добра й розумна усмішка, коли вона почула від авт. теплі слова про сестер Колумбанус, Пруденцію, Цецілію і Сапієнцію. Згадали навіть про Лені, і виявилося, що про неї знають у центральному управлінні ордену, чудове приміщення якого міститься на пагорбі в північно-західній частині Рима. Уявіть собі: там знають про Лені! Під пініями й пальмами, серед мармуру і бронзи, в прохолодній, досить елегантній кімнаті чарівної вроди черниця, яка захистила дисертацію про Фонтане і має ось-ось захищати другу, правда, не в університеті, а у вищій школі ордену, про Готфріда Бенна (!!), вельми освічена германістка в скромному черничому вбранні (що надзвичайно личить їй), яка навіть добре знає Гайсенбютеля,.черниця, що сидить у чорному шкіряному .моррісівському кріслі і не вдавано, не з доброго серця, а справді не помічає, що склянка з чаєм, якому авт. віддає належне, стоїть на столі, а на краю блюдця чадить сигарета,— вона знає про Лені!
Уявіть собі: Рим! Затінок піній. Цикади, вентилятори, чай, мигдалеве печиво, сигарети, приблизно шоста година вечора, знадлива, гарна й розумна водночас жінка, що нітрохи не збентежилась, коли авт. згадав про "Маркізу д'О....", а як він закурив другу сигарету, після того як першу, не довго думаючи, погасив об блюдце (підробка під мейсенську порцеляну, але підробка добра), раптом прошепотіла захриплим голосом: "А хай йому біс, дайте й мені одну, цей віргінський тютюн... не можу встояти перед його запахом"— і затяглася так смачно, що ту затяжку можна назвати тільки словом "гріховна", а тоді знов по-змовницькому прошепотіла: "Якщо зайде сестра Софія, скажете, що це ваша". І ця особа, тут, у центрі світу, в самому серці католицизму, знала Лені, навіть як Пфайфер, не тільки як Груйтен. І вона, ця неземна жінка, по-вченому діловито розгорнула зелену теку німецького промислового стандарту А-4, сантиметрів з десять завтовшки, і, побіжно переглядаючи папери, окремі і зшиті по кілька разом, щоб дещо поновити в пам'яті, почала оповідати: "Сестра Рахель Марія Гінцбург з Прибалтики, народилася 1891 року поблизу Риги, школу скінчила 1908 року в Кенігсберзі, навчалася в Берліні, Геттінгені, Гейдельберзі. Там же захистила дисертацію з біології 1914 року. Під час першої світової війни її кілька разів арештовували як пацифістку і соціалістку єврейського походження. 1918 року написала ще одну дисертацію про початки ендокринології в Клода Бернара, яку важко було класифікувати, оскільки в ній порушувались медичні, теологічні, філософські й моральні проблеми, аж поки нарешті один терапевт визнав її за медичну працю. Працювала лікаркою в робітничих кварталах Рурської області. Прийняла католицтво 1922 року. Виступала з лекціями в молодіжних організаціях. До монастиря прийнята з великими труднощами, не так через своє псевдо-матеріалістичне вчення, як з огляду на вік. Все ж таки тридцять другого року їй минув сорок один рік, і вона, делікатно кажучи, провадила не зовсім платонічне життя. Клопотання через одного кардинала. Вступ до монастиря.
Через півроку — позбавлення права викладання. Ну,— тут сестра Клементина безцеремонно взяла з авт. пачки ще одну сигарету і "встромила в рот" (авт.) — а що було далі, ви й самі трохи знаєте. Тільки не подумайте, що її тероризували в Герзеленському монастирі. Навпаки: її переховували. Заявили, що вона "втекла", і милосердні, можливо, й трохи гомоеротичні почуття панни Груйтен, чи пані Пфайфер, її турботи були справді смертельно небезпечні для сестри Гінц-бург, для монастиря і для самої панни Груйтен. І садівник Шойкенс також легковажив понад міру, впускаючи до монастиря пані Пфайфер. Ну гаразд, усе це минулося, пережилося, хоч і не легко, досить прикро для всіх. А що ви напевне маєте хоч якесь уявлення про діалектичну мотивацію всякого вчинку, то мені не треба вам пояснювати, чому людину, щоб урятувати її від концентраційного табору, доводилося переховувати в умовах, мабуть, не кращих, ніж у концентраційному таборі. Це було жорстоко, але хіба не було б ще жорстокіше виказати її? В монастирі її не вельми полюбляли, і не обходилось без якоїсь зачіпки, ущипливого слова,— з обох боків, бо вона була вперта особа. Але це ще не все, далі починається найстрашніше. Чи повірите мені, коли я скажу, що орден не мав ані найменшого бажання робити з неї блаженну або святу, але на підставі певних... ну, скажімо, феноменів, які він найрадше приховав би, він був майже змушений піти шляхом далеко не популярним? Повірите?" Форма майбутнього часу від дієслова "вірити" в устах германістки такого класу, черниці, яка "гріховно" затягалася вір-гінською сигаретою, яка, дивлячись у дзеркало, напевне з задоволенням відзначає класичну лінію своїх тоненьких, виразних чорних брів, елегантну форму свого черничого каптура, надзвичайно звабливий обрис вольових, відверто-чуттєвих губ, яка добре знає, що її надзвичайно гарні руки нікого не залишать байдужим, і в якої, хоч і під скромним черничим убранням, можна було вгадати груди бездоганної форми, в цих устах уживання майбутньої форми від дієслова "вірити" видалось авт. дуже нечесним засобом! Якесь інше просте запитання в майбутньому часі, скажімо: "Чи ви підете зі мною прогулятися?" або "Чи ви візьмете мене під руку"? було б у такій ситуації цілком припустиме, але питати, чи хтось повірить тому, чого він ще й не чув! Авт. був досить легкодухий і ствердно кивнув головою; навіть більше: під пильним, наполегливим поглядом співрозмовниці, який вимагав від нього ще й усного потвердження, він тихенько вимовив "так", як вимовляють тільки перед вівтарем.
