Груповий портрет з дамою - Белль Генріх

Ну, не мали вони чим нас годувати, то чом не підпускали мирних жителів, коли щось нам приносили? Потім я працював у Кенігсберзі в Крупла, на заводі, де робили гусениці для танків,— денна зміна дванадцять годин, нічна одинадцять, а спали в убиральнях, і той мав велике щастя, хто знайшов для себе собачу будку, бо в ній хоч і тісно, зате ти сам. Найгірше було, коли захворієш або заробиш наліпку ледаря, бо ледарів передавали есесівцям, а хто захворіє та не може працювати, того відсилали до центрального госпіталю, а ті центральні госпіталі були просто замасковані під лікарню табори смерті, страшенно переповнені, брудні, і пайка там була двісті п'ятдесят грамів ерзац-хліба на день та два літри баланди; той ерзац-хліб був спечений майже з самого ерзац-борошна, а ерзац-борошно — то просто солом'яна січка, не дуже дрібна, та ще деревна маса. Полова, остюки, січка тільки ятрили кишки, і то було не харчування, а систематичне голодування, а до того лс весь час побої та глум, весь час кийок над головою. Згодам, видно, шкода стало й січки, почали сипати в хліб тирсу, до двох третин, а баланду варили з гнилої картоплі та всяких кухонних покидьків, а за присмаку щурячий послід,— і там до сотні душ за день помирало. Вирватися звідти було майже неможливо, це треба було великого щастя, і я, мабуть, виявився таким щасливцем: я просто вирішив не їсти тієї погані, хоч буду голодний, але принаймні не хворий — і відразу помітив, що то не їжа, а отрута: краще вже дванадцять годин на день складати у пана Круппа гусениці. Тепер ти розумієш, яке то було щастя — попасти в команду, що прибирає трупи та руйновища в місті, і чому Борис нам здавався казковим принцем, що має кінець кінцем посісти трон. Адже він дістав змогу плести вінки у квітникарстві, хоч ніколи не вчився тієї роботи, і його щоранку забирав, а ввечері приводив окремий конвоїр, його не лупцювали, а часом йому й шматок який перепадав, і до всього він — хоча того, "крім мене, не знав ніхто — мав кохану! Чом не принц? Ну, й ми були хоч і не зовсім принци, та все ж таки щасливці. Хоч нас і не вважали гідними братись руками за німецькі трупи та відносити їх, але вантажити лопатами биту цеглу на автомашини, лагодити залізничні колії тощо нам дозволялося, а коли ми розбирали руїни, то часом неминуче траплялося, що російська рука чи то лопата в російській руці наткнеться на труп, і тоді неодмінно бувала передишка, незаслужене щастя,— поки віднесуть той труп, що для нього Борис десь там плів вінок та вибирав стрічку з написом. А інколи знаходили в руїнах розбиті кухонні шафки чи буфети, де зоставалося щось годяще, і бували такі щасливі випадки, що варта не бачить, як ти щось їстівне знайдеш, і навіть дні вже зовсім триповерхового щастя: і знайдеш щось, і варта не побачить, і не обшукають. Бо коли хто на тому попадався, то було погане діло: знайдене в руїнах не дозволялося брати навіть німцям, а вже коли росіянин щось візьме, то йому було те, що Гаврилові Йосиповичу та Олексієві Івановичу: їх передали есесівцям, а там тр-р-р — і каюк. Найкраще було, коли що знайдеш, зжерти його відразу, але знов же доводилось жувати обережно, бо хоч їсти на роботі й не забороняли — власне, й забороняти не було чого,— але де ж міг наш братчик взагалі добути їжу? Якщо жує, значить украв, не інакше. Нам іще дуже пощастило з майором, комендантом базового табору: як йому подавали рапорт на котрого з нас, то він тільки в карцер, садовив, а есесівцям передавав лиш тоді, коли фельдфебель наполягав на тому, і завжди той майор чесно домагався, щоб ми свою пайку одержували всю. Я одного разу сам, поки мене обшукували на воротях, чув, як він по телефону сперечався з якимсь начальством, чи нашу роботу можна назвати важливою: бо на важливій роботі ми одержували по триста двадцять грамів хліба, двадцять два грами м'яса, вісімнадцять з половиною грамів жиру і тридцять два грами цукру на день, а на неважливій — тільки двісті двадцять п'ять грамів хліба, по п'ятнадцять грамів м'яса та жиру і двадцять один грам цукру,— то він хіба ж так сперечався з кимсь там у Берліні чи Дюссельдорфі, щоб нашу роботу визнали важливою; а це, любий мій, усе ж таки означало майже на сто грамів хліба, три з половиною грами жиру, сім грамів м'яса й одинадцять грамів цукру більше. О, завзятий він був чоловік, той майор, хоч мав на одну руку, одну ногу й одне око менше, ніж людині належиться за повним комплектом. Я стою, мене обшукують, а він кричить, а він кричить у телефон! А згодом він навіть життя нам урятував— тим дванадцятьом, що зостались у таборі. Тридцятеро вже втекли — під час великих нальотів, поховались у руйновищах або вирушили на захід, назустріч американцям, під проводом нашого невтомного Віктора Генріховича, і більше ми про них не чули. А ми, в тому числі й Борис, що й далі день у день бадьоро ходив собі під конвоєм у своє квітникарство, одного ранку прокинулись і виявили, що вся наша варта одностайно, зімкнутими лавами дезертирувала: жодного вартового, вартівня навстіж, ворота навстіж, тільки колючий дріт ще на своєму місці—а краєвид там у нас був точнісінько як оце з веранди: залізничні колії, садочки, дачки, піщаний кар'єр, склад брухту. Отак опинились ми на волі й відчули себе, скажу тобг по правді, ні в сих ні в тих. Що нам робити з тією волею й куди нам податись на тій волі?

Просто розбігтись по околиці для нас, як радянських військовополонених, що вирвались на волю, було не дуже безпеч-н0_адже те, що зробила наша варта, було ще тільки приватним, а не офіційним кінцем війни, і цілком можливо, що з них самих, наших вартових тобто, декого спіймали й повісили чи до стінки поставили. Отож ми порадились, порадились і вирішили, що найкраще буде повідомити базовий табір: якщо тільки й той майор не дезертирував, то він нам допоможе позбутися нашої невчасної, в ту мить недоречної й смертельно небезпечної волі — бо ж просто розбігтися й десь наскочити на перший-ліпший жандармський патруль було б безглуздо — адже існує дуже простий спосіб спекатися людей, коли занадто клопітно стерегти їх чи судити: їх розстрілюють, і край, а нам цього, як ти, мабуть, сам розумієш, не дуже хотілося. Ми, правда, часом уже чули далекий гарматний грім, і це вже трохи пахло справжньою волею, але отак просто звільнитись — це нам здавалось занадто ризикованим. Віктор Генріхович свій відхід добре підготував, і карти у них були, й харчів трохи, і кілька адрес — їх він добув через своїх спільників чи зв'язкових; вирушали вони маленькими групками, домовившись зібратись аж під Гайнс-бергом, на голландському кордоні, а звідти вже разом рушати далі до Арнема. А ми дванадцятеро зовсім розгубились від цієї несподіваної волі, що вночі звалилася нам на голову. П'ятеро наважилися скористатись із неї, розшукати сяку-та-ку одежу, перевдяглися й рушили залізничною колією з кайлами та лопатами, ніби бригада ремонтників — непогана думка. А ми, решта семеро, побоялись, ну, а Борис, звичайно, ще й свою Лені не хотів покинути. Але ж і йти на роботу, до квітникарства, без своєї няньки Кольба він, звичайно, теж не міг, тому він зразу кинувся до телефону, спромігся якось додзвонитись до майстерні, зняв тривогу, й за півгодини дівчина вже стояла з велосипедом трохи віддалік табору, на розі Негератштрасе й Вільдерсдорфського шосе, і чекала. Тоді Борис зателефонував до базового табору, повідомив, що ми лишились без варти, і не минуло й півгодини, як над'їхав автомашиною той наш однорукий, одноногий і одноокий майор. Він зразу мовчки пройшов через увесь барак — у нього був такий гарний, знаменито припасований протез, що хоч на велосипеді їздити, а тоді зайшов до вартівні, знову вийшов, покликав Бориса, подякував йому за всіма правилами й руку потиснув, твердо, по-чоловічому дивлячись в очі. Чисто по-німецькому, і не так воно смішно було, як, може, здається. Хай йому біс, адже це було за цілих два тижні перед тим, як прийшли американці, і що ж він зробив, той майор? Послав нас їм назустріч! До фронту, на Ерфт, де вони вже стояли. Борисові він сказав: "На жаль, Полтавський, до квітникарства я вас більше не можу посилати". Але я бачив, як дівчина розмовляла з майоровим шофером, то вона, напевне, довідалась, куди нас повезуть, і по ній видно було, що вона вагітна, що вже ось-ось розродитися має: я тільки головою похитав. Ну, за двадцять хвилин нас уже й повезли, вантажною машиною, спершу на Гросбюлесгайм, тоді на Гросферніх, потім уночі на Балькгаузен, і коли доїхали до Фрехена, теж уночі, там нас із сімох зосталось тільки двоє: решта, зрозумівши майорів натяк, уночі бурячищами переповзли до американців; ну, а нашого принца його принцеса перевдягла в німецьку форму, перев'язала його бинтами, трохи замазала їх курячою кров'ю й повезла до себе на кладовище. А я... я неначе здурів: вернувся в місто, сам-один, уночі, наприкінці лютого, вернувся в знівечене, зруйноване місто, де я цілий рік прибирав руїни та відкопував трупи, де мене лаяли, де з мене глумились, і все ж таки часом якийсь перехожий кидав мені недокурка чи й цілу сигарету, а часом і яблуко або шматок хліба, коли вартовий не дивився в мій бік чи умисне відвертався,— прокрався назад до міста, сховався в зруйнованій віллі, забився в напівзавалений підвал і в тій схованці дочекався кінця війни. У мене були хліб і яйця — вкрав дорогою в одному селі, а воду пив дощову, з калюжі на підлозі пральні; вдень збирав дрова — дощечки з паркету, вони так гарно горять, і порпався в усякому мотлоху, аж поки знайшов куриво: шість товстих аристократичних сигар у справжньому буржуйському портсигарі, шкіряному, зверху витиснено: "Люцерн, 1919". Він у мене й досі є, можу показати, коли хочеш, а шість товстих, великих буржуйських сигар — це, як бути ощадливому*, тридцять шість досить пристойних цигарок, а ще як є в тебе сірники, то це ж ціле багатство, та й не тільки сірники, а й папір — такий молитовник, на тоненькому папері надрукований, із Гросферніха, п'ятсот сторінок, а спереду ім'я написано: "Катаріна Вермельскірхен, перше причастя 1878 р."— і я, звичайно, перше ніж скрутити цигарку, прочитав, що там було на видертій сторінці: "В цю хвилину перевір своє сумління: в чому ти завинив перед богом словом, ділом і помислом.