Груповий портрет з дамою - Белль Генріх

§ 62 (2) закону про державний бюджет) ділиться на дві рівні половини: одну заприбутковує бухгалтерія частини під статтею "Різні прибутки", а друга лишається господарському підрозділові й згідно з п. 244 вписується до господарсько-розрахункової книги в окрему графу "Прибутки з гною".

За ці гроші господарські підрозділи повинні:

1) Систематично очищати гноїща (див. § II—908-д).

2) Мати власні транспортні засоби для фуражування.

3) Поліпшувати обладнання стаєнь, манежів, учбових майданчиків, дистанцій з бар'єрами тощо додатково до передбаченого статутом (§ 179-д і 246).

4) Поліпшувати фуражування й догляд за кіньми. Витрачати гроші, одержані від реалізації гною, на інші

потреби не дозволяється. Господарські підрозділи зобов'язані, за домовленістю з адм.-госп. відділом гарнізону, реалізувати гній по змозі дорожче. Адм.-госп. відділи повинні знаходити найвигідніші можливості продажу. Коли гній обмінюється на фураж, цей обмін слід проводити по книгах як купівлю-про-даж, хоча самий факт обміну оформлювати так не обов'язково. Грошову вартість гною й фуражу слід заносити до книг у дебет і кредит і половину цієї суми проводити як прибуток з реалізованого гною по статті "Різні прибутки". З неї покривається й вартість добрив, які частина використовує для власних потреб, напр. для угноєння пасовиськ.

Право реалізації гною належить господарській одиниці (кавалерійський полк, батальйон і т. ін.). Його можна надавати й окремим ескадронам, батареям та ротам. Облік провадиться по господарсько-розрахунковій книзі згідно з п. 244 і 261,

Суми, одержані з реалізації гною й занесені до госп.-розр. книги під графою "Прибутки з гною", залишаються в бюджеті військової частини й тоді, коли її переводять до іншої казарми чи іншого гарнізону. Для окремих підрозділів у разі їх переведення до іншої частини можна перераховувати на бюджет цієї нової частини відповідну суму. В разі розформування військової частини одержані з реалізації гною суми, які залишаться після покриття останніх видатків, слід проводити по статті "Різні прибутки". В цьому випадку все майно, придбане за вищезазначені суми, передається без оплати адм.-госп. відділові під розписку й заноситься до інвентарних книг".

Авт. довелося, щоб уточнити, доповнити й перевірити деякі добуті відомості, ще раз потурбувати високопоставленого добродія; той, дізнавшись від секретаря, що авт. йому телефонує, сам узяв трубку й не вагаючись дав згоду на цю, "а в разі потреби й дальші зустрічі". Голос його звучав цього разу приязно, майже протекторально, і авт. вирушив у трид-цятишестихвилинну подорож залізницею вже без остраху. Він не поскупився на таксі — й через те розминувся з "бент-лі" високопоставленого добродія: той сам послав шофера з машиною на вокзал, щоб підвезти його. Та оскільки авт. не сподівався на таку увагу й не був попереджений, це йому коштувало 17 марок 80 пфенігів, а разом з чайовими 19 м. 50 пф., бо високопоставлений добродій живе досить далеко за містом. Авт., звичайно, дуже шкодує, що цим завдав податковій управі збитку на суму від 1 м, 75 пф. до 2 м. 20 пф. Йому здалося, що і цей раз доречно буде привезти подарунки, і вибір його спинився на гравюрці з рейнським краєвидом, подібним до тих, що так сподобались йому у пані Гельтоне своєю ювелірною чіткістю. Асигновано на неї 42 марки, з рамкою 51 м. 80 пф., і господиня, що її далі називатимемо просто Кицюнькою, була — й не тільки на словах—"у захваті від такого знаку уваги". Для самого господаря авт. привіз перше видання "Комуністичного маніфесту"— щоправда, лише в факсимільному перевиданні (а власне, навіть у трохи підретушованій фотокопії, та однаково господар теж радісно всміхнувся).

Цього разу настрій був вільніший. Кицюнька — в ній уже не відчувалось підозріливості — сказала подати чай, приблизно такої якості, як той, що пані Гельтоне в кав'ярні назвала не дуже добрим; подано також сухе печиво, сухе вино, сигарети, і на обличчях вразливого подружжя можна було помітити легку меланхолію — певна річ, не сльози, але принаймні вогкі очі. Розмова вийшла досить приємна, без прихованої войовничості, хоч і не позбавлена войовничості відвертої. Сад ми вже змальовували, кімнату також, терасу ще ні: вона має вигадливі, в стилі барокко, обриси, по боках прикрашена увитими зеленню галереями, серединою виступає далеко в сад; на газоні приладдя для крокету. На кущах перші квіти (форзиції).

Кицюнька — чорнява, їй п'ятдесят шість, але можна дати цілком щиро сорок шість, довгонога, з маленьким ротиком і нормальних розмірів бюстом, у червоно-рудій сукні-джерсі, обличчя вибілене косметикою, що їй личить. "Це все дуже милі речі, що ви нам розповіли про ту дівчину, як вона їздила від табору до табору на велосипеді й шукала свого коханого, а врешті знайшла його на кладовищі; тобто не те миле, що він лежав на кладовищі й що вона його там знайшла, а що молода жінка об'їздила на велосипеді весь Ейфель і Арденни, до Намюра, і їй пощастило добратись аж до Реймса, тоді назад до Меца, й знов додому, й знов через увесь Ейфель, через усі кордони зон і країн. Я ж із нею знайома, і якби того разу знала, що це ви про неї говорите, то я б... то я б... ну, не знаю, що саме, але спробувала б зробити їй якусь приємність, хоч вона людина досить замкнута. Адже ми в п'ятдесят другому році, коли мій чоловік нарешті вийшов з ув'язнення, зразу поїхали до неї, розшукавши того квітникаря й дізнавшись від нього, де вона живе. Справді, вона вродлива надзвичайно, і як це має впливати на чоловіків, розумію навіть я, жінка. (??— Авт.). І синочок прегарний — з довгим білявим, рівним волоссячком. Мій чоловік аж розчулився — хлоп'я нагадало йому молодого Бориса, хоча той був худорлявий і в окулярах, та однаково воно було схоже на нього, правда? (Господар кивнув головою.— Авт.). Але виховувала вона його, звичайно, зовсім неправильно. Чому вона відмовилась віддати його до школи? Адже хлопчикові було вже сім з половиною років, а вона з ним усе в якусь романтику гралася. Пісень йому співала, казки розповідала, і ота безсистемна мішанина з Гельдерліна, Тракля та Брехта, і... я не певна, що "Виправна колонія" Кафки — це підходяща література для несповна восьмирічної дитини, й так само не певна, чи постійне споглядання натуралістичних зображень усіх-усіх, розумієте,— органів людського тіла не виховує занадто матеріалістичних поглядів на життя. І все ж таки в ній було щось надзвичайно привабливе, хоч і панувала там цілковита анархія. Мушу сказати, оті зображення статевих органів людини, та ще й збільшені... не знаю, чи не зарано це — правда, сьогодні це знов же було б запізно. (Обоє засміялись.— Авт.). Але хлоп'ятко було чарівне, чарівне, і таке щире, і вся доля цієї молодої жінки — їй тоді було, мабуть, якраз тридцять років, а вона вже втратила, можна сказати, трьох чоловіків, брата, батька й матір і така незалежна, така горда! Я більше не зважилась відвідати її, така горда була вона. Кілька разів ми їй писали — коли мій чоловік п'ятдесят п'ятого року їздив з Аденауером до Москви, він розшукав там у міністерстві закордонних справ одного знайомого ще з берлінських часів і нишком запитав його про Колтовських. Але безрезультатно: дідуся й бабусі цього чарівного хлоп'яти вже не було на світі, а його тітка Лідія — невідомо де".

Господар: "Це не перебільшення, коли я скажу: в тому, що Бориса нема на світі, винні західні союзники. Я маю на увазі не оту нещасливу й безглузду пригоду з солдатською книжкою і не той факт, що він загинув під час катастрофи в шахті. Ні, я зовсім не про те. Вина союзників полягає в тому, що вони заарештували мене й сім років інтернували та держали у в'язниці, хоча, правду сказати, замки в тій в'язниці були не дуже міцні й не завжди замкнені. Адже я був домовився з Еріхом фон Камом, що він мене сповістить, коли Борисові загрожуватиме небезпека, та коли варта дезертирувала, Кам розгубився, хоч, власне, в тій ситуації він зробив єдине, що міг: послав Бориса на Ерфт до фронту, де він міг би при першій нагоді без ніяких труднощів перебігти до союзників. А домовлялись ми про інше: Кам повинен був дістати Борисові англійську чи американську форму й ніби помилково перевести його до табору для військовополонених англійців та американців, а поки "помилку" виявили б, то війна б уже скінчилася. І то, звичайно, було божевілля — діставати йому німецьку солдатську книжку, перевдягати в німецьку форму, та ще й чіпляти фальшиву перев'язку. Справжнє божевілля. Звичайно, ні Кам, ні я й гадки не мали, що тут замішана амурна пригода! Та ще й дитина! Під час бомбардування! Такі дурощі! Від тієї дівчини я тоді небагато довідався, вона мені подякувала, коли дізналася, що це я влаштував Бориса до квітникарства, але як подякувала... ну, так, приміром, як більш-менш пристойно виховане дівча дякує за плитку шоколаду. Хіба вона знала, як я тоді ризикував і як допомогло б мені Борисове свідчення в Нюрнберзі! Якої ганьби набрався я й перед судом, і перед своїми товаришами на лаві підсудних, коли заявив, що врятував життя такому собі Борисові Львовичу Колтовському, стількох і стількох років. Радянський обвинувач сказав: "Ну, гаразд, спробуємо розшукати цього Бориса Львовича Колтовсько-го — адже ви навіть номер базового табору знаєте". Але його так і не знайшли, хоч шукали цілий рік. Я думав, що це просто викрути. Борис справді міг би мені допомогти, якби він був живий та якби йому дозволили. Мені там приписували жахливі, огидні висловлювання,1— і справді на нарадах, що в них я брав участь, лунали такі слова, але ж не з моїх уст! Невже ви повірите, що я міг сказати отаке (господар добув з кишені блокнот і почав читати): "У ставленні навіть до найпокірливішого і найпрацьовитішого радянського військовополоненого будь-яка поблажливість недоречна, бо він сприйме її як ознаку слабкості й поводитиметься відповідно". Крім того, на одній нараді, що відбувалась у вересні сорок першого року в головного інспектора воєнної промисловості, я нібито запропонував споруджувати в стандартних бараках ІТП (імперської трудової повинності.— Авт.), розрахованих на розміщення ста п'ятдесяти полонених, багатоповерхові нари й таким чином оселяти в бараку на сто п'ятдесят душ вісімсот сорок полонених.