Груповий портрет з дамою - Белль Генріх
Жести в нього були такі, що чутливий покупець сприйняв би їх як образу. Фріців коментар: "Бачите, беруть і читають цю брехню, цю феодальну базгранину — якби ви переглянули її, то побачили б, що навіть самі автори статей не вельми шанують своїх читачів. А ті ковтають секс і гашиш, як колись ковтали церковну каламуть, і носять міні й максі так слухняно, як колись носили скромне черниче вбрання. Я даю вам добру пораду: голосуйте за Барцеля й Кеплера, тоді принаймні отримуватимете це ліберальне пійло з перших рук. А я... я вивчаю мову справжніх людей, італійську, й поширюю гасло: "Гашиш — опіум для народу".
Авт. наче камінь з душі скинув, коли хоч більш-менш з'ясував цю прикру подію в житті Лені. Проте в інших потенційних свідків він зазнавав цілковитої невдачі вже перед дверима до будинку чи, відлов., перед дверима до помешкання, де його зустрічали питанням: "Ви за чи проти шістдесят восьмого?" Оскільки авт., якого долали найсуперечливіші почуття, хитався між протилежними мотиваціями й не зразу, принаймні не першої миті, втямлював, чому треба бути неодмінно за або проти цілого року двадцятого сторіччя, то він надто довго розмірковував про цей рік і врешті, як він щиро признається, з майже непереможної потреби казати й робити навпаки,відповідав: "Проти",—і тоді двері зачинялися для нього остаточно. Але йому все-таки пощастило добути в архіві ту газету, яку Фріц цитував у розмові про Лені. То був орган ХДС, число за 1946 рік; фріцову цитату треба визнати за "дослівну" (авт.). Цікаві, а через те, може, й варті, щоб про них згадати, дві речі: самий зміст статті і фотографія трибуни з прапорами та емблемами КПН, на якій можна розгледіти Фріца в завченій ораторській позі — на диво молодого, десь двадцяти п'яти — тридцяти років, ще без окулярів. Ззаду видно Лені, що тримає навскіс над Фріцовою головою прапорець з радянськими емблемами,— той прапорець дуже нагадує авт. церковні хоругви, які належить схиляти в певних, найурочистіших місцях святкової літургії. Лені на цій фотографії справила на авт. подвійне враження: вона симпатична, але не на своєму місці, .щоб не сказати більше (що так і проситься на язик) — у фальшивому становищі. Авт. радий був би зосередити всю свою гіпнотичну силу і спрямувати її через не винайдену ще лінзу на ту фотографію, щоб випалити з неї Лені. На щастя, фотографія віддрукована погано, і впізнати на ній Лені можна тільки втаємниченим, а навряд щоб у якомусь архіві зберігся ще й негатив знімка. Статтю тут треба, мабуть, навести дослівно. За цитованим уже підписом під фотографією іде текст: "Молода жінка, що отримала християнське виховання, навчилася молитись від червоних орд. Щось майже незбагненне, а проте це не вигадка: молода жінка — не знаю, як її правильніше назвати, панна Г. чи пані П.— запевняє, що її наново навчив молитися солдат Червоної Армії. Ця жінка — мати позашлюбної дитини, батьком якої вона гордо називає того радянського солдата, що з ним мала нелегальні й незаконні любовні стосунки через два роки після того, як її законний чоловік поліг на батьківщині коханця. Вона безсоромно пропагує Сталіна. Наших читачів не треба застерігати від такого божевілля, але напрошується запитання: чи деякі форми псевдонаївності не слід зараховувати до категорії політичного злочину? Ми знаємо, де нас самих учили молитися: на уроках релігії і в церкві. І знаємо, за що ми молимося: за християнський Захід. А може, котрийсь із наших читачів, задумавшись, часом прокаже тиху молитву й за панну Г., чи пані П.? Вона цього потребує. В кожному разі, для нас переконливіша молитва обер-бургомістра доктора Аденауера, ніж цієї збитої з панте-лику або й психічно хворої жінки, яка начебто походить з доброї, але з усіх поглядів занепало! родини".
Авт. має тверду надію, що Лені тоді так само рідко читала газети, як і тепер. Бо йому — авт.— дуже неприємно уявляти її відданою на поталу цьому християнському стилеві.
Тим часом пощастило перевірити ще одну важливу деталь: Грета Гельцен виявила на дверях рисочки, які свого часу робила Марія ван Дорн, коли Пфайфери сватали Лені за Алоїза; справді, тоді шістдесят разів прозвучало слово "честь". Цим доведено дві речі: що М. в. Д.— надійний свідок і що двері в Лені тридцять років не фарбовано.
Після деяких заходів (треба визнати — марних) вдалося також з'ясувати чудне слово "вручення". Авт. кілька разів (також марно) звертався по допомогу до молодих кліриків, бо хоч це слово більше скидається на якийсь поштовий термін, бабуся Комериха, особа, варта якнайбільшої довіри, вжила його в дуже побожній розмові. Наслідки: жодних. Авт. кілька разів телефонував до різних церковних установ (працівники яких — цілком безпідставно! — вважали, що з них глузують), нерішуче, страшенно обережно пояснював їм, у якому зв'язку вжито слово, та вони не виявляли ніякого зацікавлення контекстом і врешті просто вішали або клали трубку. Авт. тільки дарма морочився і гаяв час, аж поки нарешті йому спала ідея, яка могла б спасти й раніше, оскільки це слово було сказане в географічному трикутнику Верпен — Тольцем — Лісеміх: він звернувся до М. в. Д., і та, ні на мить не завагавшись, пояснила, що так, по-їхньому, називають "віровчення", лекції на релігійні теми, "задумані, власне, як поширені уроки закону божого для дітей, але й ми, дорослі, часом ходили на них, щоб пригадати те, що забулося; вони звичайно відбувалися в той час, коли ми вдома після доброго обіду лягаємо поспати: о третій годині в неділю" (М. в. Д.). Мабуть, ідеться, про якийсь католицький варіант євангелістської недільної школи.
Авт. (він уже й так відклав свої пошуки через боксерський матч Клей-Фрейзер) опосіли тяжкі сумніви щодо фінансування його заходів і пов'язаних із цим витрат фінансового управління: чи має він право зважитись на подорож до Рима, щоб пошукати якихось матеріалів" про Гаруспіку в центральному архіві її ордену? Зустрічі з двома єзуїтами, у Фрейбур-зі і в Римі, хоч по-людському й дуже цікаві, не виправдали себе; разом із витратами на телефон, на телеграми й на дорогу їх, безперечно, слід розцінити як марнування коштів; ці зустрічі дали авт. хіба що образок святого. Натомість Маргрет з розладнаною до кінця екзокринною та ендокринною системами, відвідини якої коштували йому кількох квіток, невеличкої пляшечки джину та ще часом пачки сигарет,— не доводилося навіть витрачатись на таксі, бо авт., хоча б задля моціону, здебільшого ходив до неї пішки,— повідомила йому чимало прецікавих, дивовижних подробиць про Генріха Груйтена. Крім того, в авт. були сумніви не тільки З погляду податкової політики, а й чисто людського плану: чи не завдасть він клопоту ласкавій сестрі Цецілії, не збентежить сестри Сапієнції і не викличе нового переміщення на службі Альфреда Шойкенса, хоч той і не вельми симпатичний чоловік?
Щоб спокійно обміркувати всі ці проблеми, авт. поки що сів у поїзд без ресторану, навіть без буфету з напоями, та ще й у вагон другого класу, і вирушив у пониззя Рейну: поминув прочанський центр Кевелар, потім батьківщину Зігфріда, невдовзі після того прибув до міста, де Лоенгрін утратив самовладання, а звідти проїхав ще кілометрів п'ять на таксі, повз батьківщину Йозефа Бойса, до села, на вигляд чисто вже голландського. Стомлений незручною, мало не тригодинною їздою, майже роздратований, авт. вирішив найперше трохи підкріпитися, що він і зробив у невеличкій омлетній, де приємна білява жінка якнайласкавіше подала йому омлет, майонез і котлети (теплі), а напитися кави порадила в заїзді навпроти: Стояв густий туман, наче пара в пральні, і авт. зрозумів, що Зігфрід свого часу, простуючи до Вормса, не тільки проїхав через Ніфельгайм, а й походив із нього. В заїзді було тепло й тихо. Сонний господар частував двох сонних гостей горілкою і авт. також підсунув велику чарку, сказавши: "В таку погоду це найкращий напій, зразу зігріє; та й корисний після омлету з майонезом". І спокійно заговорив знову з гістьми горловим, тріскучим, чисто батавським Діалектом. Хоч авт. їхав сюди якихось сотню кілометрів, а почував себе тут, наче прибулець з далекого півдня. Йому приємно було, що сонні гості й сонний господар, який уже підсовував йому другу чарку горілки, не дуже цікавились ним. Розмова в основному точилася навколо церкви — і в конкретному, структурному й організаційному розумінні, і в абстрактному, майже метафізичному. Вони хитали головами, щось мурмотіли, потім завели мову про якихось Паапе-нів,— це зовсім не означало, що вони мали на увазі недоброї слави канцлера: певне, тим шановним людям він би здався взагалі не вартим згадки. Чи хто з цих чоловіків, що — аж дивно! — не говорили про війну, як звичайно німці за чаркою, міг знати Альфреда Бульгорста? Мабуть, знали всі троє. Можливо, чи майже напевне, сиділи з ним разом на шкільній лаві, ходили в суботу, вимиті й гладенько зачесані, до сповіді, а в неділю — зранку на службу божу, а після обіду на ті лекції, що трохи далі на південь звалися "врученням", ковзалися в дерев'яних черевиках на кризі, час від часу ходили на прощу до Кевелара й діставали контрабандою з Голландії сигарети. Вони були якраз такого віку, що могли знати того, хто наприкінці 1944 року помер у госпіталі Маргрет після ампутації обох ніг і чия солдатська книжка — принаймні тимчасово — стала посвідкою радянському солдатові. Від третьої чарки горілки авт. відмовився й попросив кави, бо його посіла така приємна дрімота, що він боявся заснути. Чи не такого самого туманного дня Лоенгрін тут, у Ніфельгаймі, втратив самовладання, коли почув Ельзине запитання? І чи не тут десь він знявся на лебеді, який нащадкам придавсь хіба на те, щоб назвати ним марку маргарину? Кава була дуже добра, її подала якась жінка — авт. побачив тільки її тугі, рожевуваті руки. Господар щедро насипав на блюдечко цукру й подав до кави в традиційному кухлику не молоко, а вершки. Церква й Паапен, легеньке невдоволення в приглушених голосах. Чому, чому Альфред Бульгорст не народився за три кілометри далі на захід? А якби він народився там, то чию солдатську книжку Маргрет змогла б поцупити для Бориса того дня?
Сяк-так підкріпившись, авт. найперше подався до церкви, де проглянув таблицю з іменами полеглих, як адресну книгу; там було чотири Бульгорсти, але тільки один Альфред, і проти його прізвища значилося, що він загинув, маючи двадцять два роки, не 1944, а 1945 року.
