1984 - Орвелл Джордж

Він поставив цього білого коня назад на його місце, але на якусь мить він не міг вгамуватися задля серйозного вивчення свого шахового завдання. Його думки знову блукали. Майже несвідомо він вивів своїм пальцем по пилюці на столі:

2+2=5

"Вони не можуть дістатися всередину тебе," – свого часу казала вона. Але вони зможуть дістатися всередину тебе. "Усе що станеться з тобою тут є ДОВІЧНИМ," – свого часу казав О'Брайєн. Це було слово істини. Там були речі, твої власні дії, від яких ти ніколи не зможеш врятуватися та відновитися. Щось було вбито у твоїх грудях, у твоїй совісті, у твоїй душі: випалено вщент, витаврувано вщент.

Він бачив її; він навіть промовляв до неї. У цьому не було жодної небезпеки. Він знав немов би інстинктивно, що тепер вони не виявляють майже жодного інтересу до його вчинків. Він міг домовитися з нею про наступну зустріч якщо б хтось із них двох забажав цього. Насправді це була лише випадковість, що вони зустрілися. Це сталося у Парку, мерзенно пронизуючого, колючого Березневого дня, коли Земля була наче залізо і уся ця трава здавалася мертвою, і там ніде не було жодної брунечки окрім як на декількох диких шафранах які пхали себе догори аби бути розчленованими вітром. Він самотньо квапився вперед із замерзлими долоням і очами що сльозилися коли він побачив її не далі ніж у десяти метрах від нього. Його відразу ж вразило те, що вона дуже змінилася якимось хворобливо-тьмяним чином. Вони майже пройшли повз один одного без жодного упізнавання, потім він розвернувся і послідкував за нею, не дуже жваво. Він знав що у цьому немає жодної небезпеки, ніхто не виявить жодного інтересу до нього. Вона нічого не сказала. Вона похило ніби потай чкурнула крізь траву так наче намагалася позбутися нього, потім здавалося передумала і примирилася з тим що він буде йти біля неї. За мить вони були посеред невеличкої ділянки порослої розкуйовдженим безлистим чагарником, доволі безпорадним щодо переховування або як захист від вітру. Вони спинилися. Було мерзенно холодно. Цей вітер свистів крізь гілки і хвилююче турбував час від часу ці ріденькі, брудного вигляду дикі шафрани. Він поклав свою руку навколо її талії.

Там не було жодного телезахисту, але там повинні бути приховані мікрофони: окрім того, їх могли побачити. Це не має жодного значення, ніщо не має значення. Вони могли влягтися на землю і зробити ЦЕ якщо б вони лише забажали цього. Його плоть вщент заклякла від жаху від однієї думки про це. Вона ніяк не відреагувала на ці обійми його руки; вона навіть не намагалася вивільнити себе. Тепер він знав що змінилося у ній. Її обличчя було хворобливого жовто-землистого кольору, і на ньому був довгий шрам, частково прихований під волоссям, крізь її чоло та скроню; але це була не саме та зміна. Це було у тому, що її талія стала значно товстішою, і, дивовижним чином, заклякло жорсткішою. Він пригадав як одного разу, опісля вибуху ракетної бомби, він допомагав волочити труп геть з якихось руїн, і він був дуже вражений та здивований не лише тою неймовірною вагою цієї речі, але й його жорстким задубінням і незграбністю для перенесення руками, що робило його здавалося більш схожим на каменюку ніж на плоть. Її тіло відчувалося саме так. Йому спало на думку, що саме це їство її шкіри могло бути досить відмінним від того чим воно колись було.

Він не зробив жодної спроби поцілувати її, вони навіть не розмовляли. Доки вони йшли назад по цій траві,спершу вона поглянула прямісінько на нього. Це був лише миттєвий визирк, сповнений презирства та неприязні. Він гадав чи ця неприязнь з'явилася виключно через те минуле або ж вона була навіяна також і його обрезклим обличчям і тою водою яку цей вітер стало вичавлював з його очей. Вони всілися на два залізні стільці, пліч-о-пліч але не занадто близько один до одного. Він бачив, що вона була майже готова заговорити. Вона рушила своїм грубим та незграбним черевиком на декілька сантиметрів і навмисно розчавила гілочку. Її ноги здавалося стали значно ширшими, зауважив він.

"Я зрадила тебе," – вбого та прямо сказала вона.

"Я зрадив тебе," – відповів він.

Вона обдарувала його ще одним швидким поглядом неприязні.

"Іноді," – казала вона – "вони жахають тебе чимось супроти чого ти не в змозі встояти, не в змозі навіть думати про це. А потім ти кажеш – "Не робіть це зі мною, зробіть це з кимось іншим, зробіть це з тим-то й тим-то." А іноді ти можеш вдавати, опісля цього, що це лише виверт і що ти лише просто сказав це щоб змусити їх припинити і що насправді ти не мав цього на увазі. Але це неправда. Того часу коли це відбувається з тобою ти справді маєш це на увазі. Ти думаєш при цьому що немає жодного іншого шляху аби врятувати себе, і ти вже достатньо готовий аби врятувати себе таким чином. Ти ЩИРО БАЖАЄШ щоб це відбулося з тою іншою особою. Тобі не насрати що вони страждають. Усе що тебе хвилює це лише ти."

"Усе що тебе хвилює це лише ти," – луною озвався він.

"І опісля цього, ти вже більше не відчуваєш того самого до тієї іншої особи."

"Ні," – сказав він – "ти вже не відчуваєш того самого."

Їм не здавалося що було ще щось що можна сказати. Вітер п'яно розпластав їх тоненький спецодяг по їх тілам. Майже відразу ж це стало вкрай обтяжливо сидіти тут у тиші: окрім того, було занадто холодно аби всидіти нерухомо. Вона сказала щось про те,що має зловити свій потяг у Метро і підвелася аби піти.

"Ми повинні зустрітися знову," – сказав він.

"Так," – сказала вона – "ми повинні зустрітися знову."

Він нерішуче слідував на невеликій відстані, на півкроку позаду неї. Вони так і не заговорили знову. Вона насправді не намагалася позбутися його геть, але просто йшла на такій швидкості аби попередити його ходу поруч із нею. Він подумки вирішив, що він може супроводжувати її до самої станції Метро, але зненацька цей процес переслідуючого плентання на холоді здався безглуздим та нестерпним. Він був переповнений бажанням не так сильно як втекти від Джулії, як повернутися до Кафе Каштанове Дерево, яке ніколи не здавалося таким привабливим як цієї миті. Він мав ностальгічний образ свого столика у куточку, з тими газетою та шахівницею і з тим усюдисущим джином. А головним чином, того що там може бути значно тепліше. Наступної миті, не цілком випадково, він дозволив себе відділити від неї невеличкій групі людей. Він зробив мляву спробу наздогнати, потім пригальмував, розвернувся і попрямував у протилежному напрямку. Коли він відійшов на п'ятдесят метрів, то озирнувся. Ця вулиця не була заюрмленою, але він вже не міг розрізнити її. Будь-яка з цих квапливих постатей може бути її. Можливо її потовстіле, жорстко заклякле тіло було вже не можливо упізнати зі спини.

"Того часу коли це відбувається з тобою," – як раніше казала вона –"ти справді маєш це на увазі." Він справді мав це на увазі. Він не лише сказав це, він щиро бажав цього. Він щиро бажав щоб вона, а не він могла бути відданою цим...

Щось змінилося у цій музиці, що цівкотіла з телезахисту. Тріскуче зломлена, презирливо глумлива мелодія, жовта мелодія, залунала з нього. А потім – можливо цього навіть не відбулося, можливо це був лише спогад що набував подобу звуку – голос заспівав :

"Під розлогим каштановим деревом,

Я звів тебе, а ти мене..."

Рясні Сльози заструменіли з його очей. Офіціант,що проходив повз, зауважив що його стакан був порожній і повернувся з пляшкою джину.

Він узяв свій стакан й понюхав над ним. Це пійло ставало не менш, але більш жахливим з кожним ним випитим ковтком. Але воно стало тою стихією у яку його було занурено. Воно було його життям, його смертю,і його воскресінням. Це був джин тим що занурювало його у ступор кожної ночі, і джин тим що воскрешало його кожного ранку. Коли він прокидався, дуже зрідка раніше одинадцятої години, з вулканізованими повіками, полум'яним ротом та хребтом що здавалося був зламаний, це могло б бути неможливо навіть звестися з горизонтального положення якщо б не було розміщено пляшки і чайної чашки поруч з його ліжком напередодні ввечері. Протягом цих полуденних годин він сидів з глянцовано-крижаним обличчям, тримаючи пляшку у долоні, прислухаючись до телезахисту. З п'ятнадцятої до часу закриття він був невідривно умурованим старожилом Каштанового Дерева. Нікого більше не турбувало що він робив, жоден свист не будив його, жоден телезахист не давав вказівок йому. Зрідка,час від часу, можливо двічі на тиждень, він ходив у пропилений, забуто-занедбаного вигляду офіс у Міністерстві Правди і виконував невеличку роботу, або щось що називалося роботою. Його було призначено до підкомітету підкомітета який відгалужувався від одного з тих незліченних комітетів що мали справу з незначними,другорядними ускладненнями які повставали при складанні Одинадцятого Видання Словника з Новосуржу. Вони були пов'язані з виробництвом чогось що звалося Проміжний Звіт, але що було тим про що вони звітували він так ніколи чітко і не з'ясував. Це було щось пов'язане з тим питанням чи коми повинні були бути розташованими всередині дужок,чи назовні. При цьому там ще були чотири інших у цьому комітеті, усі вони були особами подібними до нього. Там були дні коли вони збиралися, а потім відразу ж розходилися знову, відверто визнаючи один перед одним що там насправді нічого було робити. Але там були й інші дні коли вони всідалися за їх роботу майже жваво, роблячи бурхливу виставу із записування їх протоколів та складання довжелезного меморандуму який так ніколи і не буде завершено – відтоді ця суперечка яка мала дуже приблизне відношення до того про що вони сперечалися ставала надзвичайно складною, заплутаною і взагалі незрозумілою, з хитромудро підступними сперечаннями щодо тлумачень, грандіозними відступами від теми і вкрай ворожими чварами – погрожуючи,навіть,звернутися із закликом до вищого керівництва. А потім зненацька це життя могло вийти із них і вони могли сидіти навколо цього столу дивлячись один на одного вимерлими очима, неначе привиди тьмяніючі на світанку.

Цей телезахист змовк на хвилину. Вінстон знову підняв свою голову. Це Зведення! Але ні, вони лише змінювали музику. Він мав ту мапу Африки попід своїми повіками. Цей рух армій був діаграмою: чорна стріла шалено рветься вертикально у південному напрямку, а біла стріла горизонтально у східному напрямку, перетинаючи хвіст першої.