1984 - Орвелл Джордж
Пролунало різке клацання. Вінстон зробив шалено бурхливу спробу відірвати і звільнити себе від цього стільця. Це було безнадійно; кожна частина нього, навіть його голова, були закріплені нерухомо і наглухо. О'Брайєн присунув цю клітку ближче. Вона була менш ніж у метрі від обличчя Вінстона.
"Я вже натиснув цей перший важіль," – сказав О'Брайєн – "Ти ж розумієш усю цю будову даної клітки. Цю маску буде щільно припасовано на твою голову, не лишаючи жоднісінького виходу або шпаринки. Коли я натисну цей другий важіль оці двері даної клітки навстіж відкриються. Ці голоднющі тварюки вистрелять звідси наче кулі. Чи ти коли-небудь бачив як пацюк стрибає крізь простір? Вони стрибнуть на твоє обличчя і увіп'ються прямісінько в нього. Іноді вони спершу впиваються в очі. Іноді вони прогризають щоки і вижирають язик."
Ця клітка ставала все ближче; ще трохи і буде впритул. Вінстон почув послідовні, один за одним, пронизливі волання які з'являлися у буття у просторі навколо його голови. Але він шалено і несамовито боровся супроти власної паніки. Думати, думати, навіть якщо лишилося лише півсекунди – думати було єдиною надією. Зненацька цей мерзенно смердючий, цвілий присмак цих тварюк щосили влупив по його ніздрях. При цьому відбувся брутально-судомний приступ нудоти всередині нього, і він майже втратив свідомість. Геть усе стало чорним. І на мить він став божевільним, наче волаюча тварина. Проте він виринув з цієї пітьми жадібно вхопившись за ідею. При цьому був єдиний і лише єдиний спосіб врятувати себе. Він повинен поставити іншу людську істоту, ТІЛО іншої людської істоти, між собою та цими пацюками.
Обрис цієї маски був достатньо великим тепер аби поглинути бачення будь-чого іншого. Ці дротяні двері були лише у двійко п'ядей від його обличчя. Ці пацюки знали що відбудеться зараз. Один з них стрибав догори та вниз, інший, старий лускатий ветеран усіх клоак, стояв, поклавши свої рожеві лапи на грати, і з шаленою люттю вдихав повітря. Вінстон міг бачити його вуса та жовті зуби. Знову ця суцільно безпросвітна паніка міцно охопила його. Він був сліпий, безпорадний, безглуздий.
"Це було часто вживаним і широко розповсюдженим покаранням у Китайській Імперії," – сказав О'Брайєн так само повчально як і завжди.
Ця маска майже огорнула його обличчя. Її дріт злегка торкався його щоки. А потім – ні, це було не звільнення, лише надія, крихітний уламочок надії. Занадто пізно, можливо занадто пізно. Але він зненацька зрозумів що у всьому цьому світі була лише ОДНА ЄДИНА особа на яку він міг перенести своє покарання – ОДНЕ ЄДИНЕ тіло яке він міг всунути між собою та цими пацюками. І він горлав несамовито, ще й ще.
"Зробіть це з Джулією!Зробіть це з Джулією!Не зі мною!З Джулією!Мені байдуже що ви зробите з нею. Розірвіть їй обличчя вщент, обдеріть її до кісток. Не мене!Джулію!Не мене!"
Він падав спиною вниз, у бездонну безодню, геть від пацюків. Він був все ще прив'язаним до стільця, але він падав крізь підлогу, крізь стіни цього будинку, крізь землю, крізь океани, крізь атмосферу, у відкритий космос, у прірви поміж зірками – завжди геть, геть, геть від цих пацюків. Він був на відстані багатьох світлових років, але О'Брайєн все ще стояв поруч із ним. Він все ще відчував той холодний доторк дроту на своїй щоці. Але крізь цю пітьму що огортала його він чув інше металеве клацання, і знав що двері цієї клітки клацнули закриваючись, а не відкриваючись.
Глава 6
Каштанове Дерево було майже порожнім. Промінець сонячного світла хилився крізь вікно падаючи на щільно вкриті пилом поверхні столів. Це була та сама самотня п'ятнадцята година. Олов'яна музика цівкотіла з телезахистів.
Вінстон сидів у своєму звичайному кутку, пильно витріщаючись у порожній стакан. Час від часу він зиркав догори на величезне обличчя на протилежній стіні яке не зводило очей з нього. СТАРШИЙ БРАТ НАГЛЯДАЄ ЗА ТОБОЮ, казав напис під ним. Непрохано, прийшов офіціант і наповнив його стакан джином Перемога, струсивши у нього декілька крапель з іншої пляшки з пероподібною трубочкою вставленою у її корок. Це був сахарин приправлений гвоздикою, та сама особливість цього кафе.
Вінстон прислуховувався до телезахисту. Зараз лише музика лунала з нього, але при цьому була ймовірність що будь-якої миті з нього може пролунати спеціальне зведення від Міністерства Миру. Ці новини з Африканського фронту були вкрай збентежуючими аж до найвищої міри. Раз у раз він хвилювався про це протягом цілого дня. Євразійська армія (Океанія була у стані війни з Євразією: Океанія завжди була у стані війни з Євразією) рухалася у південному напрямку з жахаючою швидкістю. Полуденне зведення не згадувало жодної конкретної області, але було досить правдоподібним, що гирло ріки Конго вже перетворилося на поле битви. Браззавіль та Леопольдвіль були у небезпеці. Йому не потрібно було дивитися на мапу аби побачити що це означає. Це було не лише питанням втрати Центральної Африки: уперше за всю війну, територія власне Океанії була під загрозою.
Шалено брутальна емоція, не зовсім страх але певного роду невизначене душевне хвилювання, спалахнуло у ньому, а потім знову згасло. Він припинив думати про цю війну. Нині він взагалі не міг зосередити свою увагу на будь-якому одному предметі більш ніж на декілька хвилин поспіль. Він підняв свій стакан і осушив його одним великим ковтком. Як і завжди, цей джин змусив його здригнутися і навіть трохи відригнути. Це пійло було жахливим. Ці гвоздика та сахарин, які самі по собі були достатньо огидними у їх власний мерзенно хворобливий спосіб, були не в змозі приховати цей затхлий маслянистий сморід; і що було найгірше з всього що цей сморід джину, який сочився з нього вдень і вночі, був невідривно пов'язаний у його розумі з тим смородом тих...
Він ніколи не йменував їх, навіть у своїх думках, і наскільки це було можливим він ніколи не уявляв собі їх на вигляд. Вони були чимось, що він напівусвідомлював, застиглим майже впритул до його обличчя, смородом що вчепився у його ніздрі. Від цього джин повстав у ньому і він відригнув крізь свої багряні губи. Він погладшав відтоді як вони випустили його і відновив свій старий колір – насправді, більш ніж відновив. Риси його обличчя стали товстішими, шкіра на носі та вилицях стала грубо червоною, навіть той його лисий скальп став занадто насичено рожевим. Офіціант, знову непрохано, приніс шахівницю і поточний випуск "Часопису" зі сторінкою розгорнутою на шаховому завданні. Потім, бачачи що стакан Вінстона був порожнім, він приніс пляшку джину і наповнив його. При цьому не було жодної потреби надавати замовлення. Вони знали його звички. Ця шахівниця завжди чекала на нього, його столик у кутку завжди було заброньовано; навіть коли це місце було вщент сповнене він отримував його виключно для себе, адже відтоді ніхто не бажав бути побаченим сидячим занадто близько до нього. Він навіть ніколи не турбувався підрахунком кількості випитого напою. Через нерівномірні проміжки часу вони пред'являли йому брудну, довгу та вузьку смужку паперу яка як вони казали була рахунком, але він мав таке враження що вони завжди значно занижують ціну для нього. Це не створило б жодної різниці якби вони чинили протилежним чином. Нині він завжди мав вдосталь грошей. Він навіть мав роботу, синекуру, значно більш високооплачувану ніж та його стара робота.
Музика з телезахисту спинилася і замість неї почав лунати голос. Вінстон підняв свою голову аби послухати. Жодних зведень з фронту, хай там як. Це було лише коротеньке оголошення від Міністерства Достатку. У попередньому кварталі, мовилося у ньому, норма Десятого Трирічного Плану на шнурівку для черевиків була перевиконана на 98 відсотків.
Він дослідив те своє шахове завдання і відповідно розставив фігури. Це була підступна та майстерна розв'язка із залученням пари коней. "Білі починають гру і ставлять мат у два ходи." Вінстон підвів очі і поглянув на портрет Старшого Брата. Білі завжди ставлять мат, подумав він з певного роду похмурим містицизмом. Завжди, без жодних винятків, так це облаштовано. Від самого початку існування світу не було жодного такого шахового завдання де б чорні перемагали хоч коли-небудь. Хіба це не символізує той нескінчено вічний, незмінний переможний тріумф Добра над Злом? Те велетенське обличчя пильно поглянуло на нього у відповідь, сповнене незворушної сили. Білі завжди ставлять мат.
Той голос з телезахисту спинився і додав іншим та більш могильно-похмурим,карбованим тоном: "Вас попереджають бути у повній готовності аби отримати важливе оголошення о п'ятнадцятій тридцять. П'ятнадцята тридцять! Це новини найвищої важливості. Добре потурбуйтеся аби не пропустити їх. П'ятнадцята тридцять!" Та олов'яна музика влупила знову.
Серце Вінстона захололо. Це було саме те зведення з фронту; інстинкт підказував йому що це були погані новини тим, що надійде. Цілісінький день, з трохи раптовими нападами збудження, ця думка про нищівну поразку у Африці то з'являлася, то зникала майоріючи у його розумі. Він здавалося насправді баче як ця Євразійська армія роєм сочиться крізь той ніколи не зламний кордон і вщент заливає цей край Африки наче колона мурах. Чому це не було можливим перехитрити та обійти їх якимось чином? Обрис морського узбережжя Західної Африки кричуще яскраво і чітко проступив у його розумі. Він узяв білого коня і пересунув його по дошці. ТУТ була саме та справді належна місцина. Навіть тоді коли він бачив цю чорну орду, що гнала наввипередки у південному напрямі, він бачив й іншу силу, покликану та зібрану таємничим, містичним чином, зненацька висаджену у їх тил, перерізаючи їх сполучення по суходолу та морю. Він відчув що лише за допомогою напруження волі і бажання цього він привів цю іншу силу у буття. Але було вкрай необхідно діяти швидко. Якщо вони зможуть отримати контроль над геть усією Африкою, якщо вони мають аеродроми та бази для підводних човнів на Мисі Доброї Надії,то це може розрізати Океанію навпіл. Це може означати будь-що: поразку, розпад, перерозподіл світу, знищення Партії! Він зробив глибокий вдих. Надзвичайна, строката мішанина з почуттів – але це була не мішанина,якщо казати точно; радше це були послідовні шари почуттів, про які він не міг сказати який з шарів є нижчим – сутужно боролася всередині нього.
Ця судома минула.
