1984 - Орвелл Джордж

Він знав що він був у цілковитій хибі, але він віддавав перевагу бути у цій цілковитій хибі. Вони можуть зрозуміти це – О'Брайєн може зрозуміти це. Про усе це він цілковито й вичерпно зізнався у цьому єдиному безрозсудному вигуку.

Він може почати проходити крізь усе це знову, з самого початку. Це може забрати цілі роки. Він пробіг долонею по своєму обличчю, намагаючись познайомити себе з цією його новою формою. Там були глибокі борозни на щоках, вилиці відчувалися дуже гострими, ніс плиском розплющений. Окрім цього,відтоді коли він востаннє бачив себе у дзеркалі він отримав цілковито новий комплект зубних протезів. Це було нелегко зберігати таємничу незворушність коли ти не знав на що ж схоже твоє власне обличчя. У будь-якому випадку, простого контролю над цими рисами обличчя було недостатньо. Уперше в житті він усвідомив, що якщо ти хочеш зберегти таємницю, то ти повинен також сховати її і від себе. Ти повинен знати що весь час вона там, але допоки у ній немає жодної потреби ти повинен не дозволити їй ніколи не з'явитися у своїй свідомості у будь-якій формі якій може бути надано ім'я. Відтепер рухаючись уперед він повинен не лише думати правильно; він повинен відчувати правильно, мріяти правильно. І увесь цей час він повинен зберігати свою ненависть замкненою всередині себе неначе кулю матерії яка є частиною нього, а проте незв'язана з рештою нього,як певного роду кісту.

Одного дня вони можуть вирішити пристрелити його. Ти не в змозі сказати коли це може трапитися, але за декілька секунд до цього про це можна буде можливо здогадатися. Це відбувалося завжди зі спини, проходячи вниз по коридору. Десяти секунд може бути достатньо. Цієї миті той світ всередині нього зможе перетворитися. А потім зненацька, без жодного промовленого слова, без жодної зупинки у його ході, без жоднісінької зміни у рисах його обличчя – зненацька це маскування може бути скинуто і бах! ці приховані батареї зможуть пролунати у канонаді його ненависті. Ненависть буде сповнювати його неначе велетенське ревуче полум'я. І майже тієї самої миті бах! буде випущено цю кулю занадто пізно або ж занадто рано. Вони можуть вибити його мізки на шматки перш ніж вони зможуть виправити це. Ця єретична думка може лишитися безкарною, нерозкаяною, поза межами їх досяжності назавжди. Вони можуть вибити діру у їх власній бездоганності. Померти ненавидячи їх – ось що і було волею.

Він заплющив свої очі. Це було набагато складніше ніж прийняти розумову дисципліну. Це було питанням деградації самого себе, зпочварення самого себе. Він має пірнути у наймерзеннішу з мерзот. Що було тою найбільш жахаючою, найбільш гидотною річчю з усіх? Він подумав про Старшого Брата. Це велетенське обличчя (через те,що воно було постійно бачене на плакатах він завжди думав про нього так наче воно і справді було метр завширшки) , з його важезними чорними вусами і тими очима що невідступно слідують за тобою куди б ти не пішов, здавалося пропливало крізь його розум за своєю власною волею. Якими були його справжні почуття до Старшого Брата?

Пролунав важкий тупіт чобіт у коридорі. Крицеві двері ковзнули відчиняючись з ляскотом. О'Брайєн увійшов до камери. Позаду нього були восколикий офіцер та чорноуніформенні охоронці.

"Підводься," – сказав О'Брайєн – "Йди сюди."

Вінстон став навпроти нього. О'Брайєн узяв Вінстонові плечі поміж своїх сильних долонь і пильно поглянув на нього.

"Ти думав обманути мене," – сказав він – "Це було тупо. Стань пряміше. Дивись мені у обличчя."

Він спинився і продовжив вже більш лагідним тоном:

"Ти вдосконалюєшся. При цьому розумово ти маєш лише дуже невеличку хибу. І лише емоційно ти повністю провалив здійснення прогресу. Скажи мені, Вінстоне – і пам'ятай, жодної брехні: ти ж знаєш я завжди здатен виявити брехню – скажи мені, якими є твої справжні почуття до Старшого Брату?"

"Я ненавиджу його."

"Ти ненавидиш його. Добре. Тоді настав той час для тебе аби зробити цей останній крок. Ти повинен любити Старшого Брата. Це не достатньо лише коритися йому : ти повинен любити його."

Він відпустив Вінстона трохи підштовхнувши його до охоронців.

"Кімната 101," – сказав він.

Глава 5

На кожній стадії свого ув'язнення він знав, або здавалося що знав, де приблизно він перебував у цьому будинку без вікон. Ймовірно там були ледь помітні відмінності у атмосферному тиску. Ті камери де охоронці били його були нижче рівня землі. Та кімната де його допитував О'Брайєн знаходилася дуже високо ближче до даху. Це місце знаходилося за багато метрів під землею, настільки глибоко внизу наскільки це взагалі було можливо.

Воно було набагато більшим ніж більшість тих камер у яких він вже побував. Але він заледве зауважував своє оточення. Усе що він зауважив було у тому, що там були два невеличких столи прямісінько поперед ним, кожен з яких було накрито зеленим сукном. Перший був лише у метрі або двох від нього, другий знаходився набагато далі, ближче до дверей. Він був прив'язаний сторч до стільця, так міцно що він не міг поворухнути жоднісінькою частиною свого тіла, навіть своєю головою. Певного роду сіделко міцно стискало його голову ззаду, силуючи його дивитися прямісінько поперед себе.

Десь із хвилину він був на самоті, потім двері відчинилися і увійшов О'Брайєн.

"Ти запитав мене одного разу," – сказав О'Брайєн – "що такого було у Кімнаті 101. Я сказав тобі, що ти вже знаєш потрібну відповідь. Усі знають її. Це дещо що є у Кімнаті 101 – це найгірша річ у всьому цьому світі."

Двері відчинилися знову. Увійшов охоронець,несучі якусь річ зроблену з дротів, коробку чи кошик певного роду. Він поставив це на той дальній стіл. Через те положення у якому стояв О'Брайєн Вінстон не зміг побачити що то була за річ.

"Ця найгірша річ у всьому цьому світі," – сказав О'Брайєн – "різниться від особистості до особистості. Це може бути поховання живцем, або смерть у вогні, або втоплення, або саджання на палю, або ж безліч інших подібних смертей. При цьому трапляються випадки де це є певною досить незначною, тривіальною річчю, навіть не смертельною."

Він відсунувся трохи убік, так щоб Вінстон міг краще роздивитися цю річ на столі. Це була видовжена дротяна клітка з руків'ям на горі аби було зручніше нести її. Попереду неї було прикріплено щось дуже схоже на маску фехтувальника, із ввігнутою западиною на її зовнішньому боці. Не зважаючи на те,що вона була на відстані десь трьох чи чотирьох метрів від нього, він міг бачити що ця клітка була поділеною вздовж на два відсіки, і там були якогось роду істоти у кожному з них. Цими істотами були пацюки.

"У твоєму випадку," – сказав О'Брайєн – "цією найгіршою річчю у всьому цьому світі є натрапити на пацюків."

Певного роду продромальне тремтіння, його страх перед чимось невідомим, пройшли крізь Вінстона відразу ж як він уперше побачив мигцем цю клітку. Але цієї миті дане значення маскоподібної насадки попереду неї зненацька просочилося у нього. Його нутрощі здавалося перетворилися на воду.

"Ти не можеш так вчинити!" – проволав він високим надтріснутим голосом – "Ти не вчиниш!Ти не вчиниш!Це неможливо."

"Чи ти пам'ятаєш," – сказав О'Брайєн – "ту мить паніки що зазвичай відбувалася у твоїх снах. Там була стіна з пітьми попереду тебе і ревучий гуркіт у твоїх вухах. Там було щось жахливе на тому іншому боці цієї стіни. Ти знав, що ти знав що це було,але ти не насмілювався виволочити це назовні. Це були пацюки тим,що було на тому іншому боці цієї стіни."

"О'Брайєн!" – сказав Вінстон, роблячи натугу аби контролювати свій голос – "Ти ж знаєш у цьому немає жодної необхідності. Що ти хочеш щоб я зробив?"

О'Брайєн не дав прямої відповіді. Коли він промовляв то це було у тій манері шкільного наставника до якої він іноді вдавався. Він задумливо дивився вдалечінь, так наче він звертався до якоїсь аудиторії десь поза спиною Вінстона.

"Сам по собі," – казав він – "біль є не завжди достатнім. При цьому були випадки коли людська істота могла вистояти супроти болю, навіть на межі смерті. Але для кожного при цьому є щось нестерпне – щось що не може бути розрахованим або очікуваним. Хоробрість та боягузтво до цього не причетні. Якщо ти падаєш з височини то це не є боягузтвом вхопитися за мотузку. Якщо ти виринаєш з водних глибин то це не є боягузтвом сповнити свої легені повітрям. Це лише інстинкт який не може бути здоланим. Це те саме, що й з пацюками. Для тебе, вони є нестерпними. Вони є формою тиску супроти якої ти не в змозі вистояти, навіть якщо ти дуже сильно забажаєш цього. Ти зробиш те,що вимагається від тебе."

"Але що це, що це?Як я можу це зробити якщо я не знаю що це?"

О'Брайєн підняв клітку та переніс її на ближній столик. Він поставив її дуже обережно на це зелене сукно. Вінстон міг чути той вереск крові у своїх власних вухах. Він мав таке відчуття ніби сидів у цілковитій самотності. Ніби він був посеред величезної порожньої рівнини, вщент пласкої пустелі просоченої наскрізь сонячним світлом, крізь яку усі звуки доходять до нього з неосяжної відстані. Зараз ця клітка з пацюками перебувала менш ніж у двох метрах від нього. Це були величезні пацюки. Вони перебували саме у тому віці коли пацюча морда стає каламутно тупою та лютою, а їх хутро коричневим замість сірого.

"Пацюк," – сказав О'Брайєн, все ще звертаючись до своєї невидимої аудиторії, — "незважаючи на те що він належить до гризунів,є м'ясоїдним. І ти добре усвідомлюєш це. Ти певно чув про усі ті речі які трапляються у злиденних кварталах цього міста. На деяких вулицях жінка не насмілюється лишити свого малюка на самоті у своїй же домівці, навіть на п'ять хвилин. Тому що ці пацюки обов'язково нападуть на нього. А за досить невеликий проміжок часу вони обдеруть його до кісток. Вони також нападають на хворих або помираючих людей. Вони виказують дивовижну кмітливість у розумінні того коли ж людська істота є найбезпораднішою."

Пролунав вибух пронизливого лементу з клітки. Він здавалося досягав до Вінстона з дуже далекої відстані. Ці пацюки билися; вони намагалися дістатися один до одного крізь перетинку клітки. Він чув також глибокий стогін відчаю. І це, також, здавалося долинало ззовні з поза власне нього.

О'Брайєн підняв цю клітку,і,оскільки він вчинив так, натиснув щось у ній.