1984 - Орвелл Джордж

Зрештою це було доведеним фактом поза усякими сумнівами, що він потовстішав; зараз його стегна були безсумнівно точно товстішими за його коліна. Опісля цього, спочатку без будь-якого бажання, він почав регулярно давати собі фізичні навантаження. Трохи згодом він міг проходити три кілометри, вимірюючи кроками власну камеру, і його зігбенні плечі ставали прямішими. Він спробував здійснювати більш складні вправи, і був вкрай здивований та принижений з'ясувавши які саме речі він не міг виконати. Він не міг пересуватися швидше за звичайний крок, він не міг втримати свій табурет на випростаній руці, він не міг встояти на одній нозі аби не впасти. Він присів навпочіпки і з'ясував що лише з жахливо агонізуючим болем у своїх стегнах та литках він міг сяк-так звести себе у стояче положення. Він лягав плиском на свій живіт і намагався підняти власну вагу на своїх руках. Це було безнадійно, він не міг підняти себе навіть на сантиметр. Але опісля ще декількох днів – опісля ще декількох годівель – навіть цей подвиг було виконано. Настав час коли він міг виконувати це шість разів поспіль. Він почав й справді пишатися своїм тілом, і плекати періодично віру у те, що його обличчя також з часом стане нормальним. Лише коли він випадково клав свою долоню на свій лисий скальп він згадував те пошрамоване обличчя-руїну що дивилося на нього з дзеркала.

Його розум став більш активним. Він сідав на нари, спиною до стіни і з грифельною дошкою на своїх колінах, і починав свідомо та неквапливо працювати на тим завданням по переосвіті та перевихованню себе.

Він здався – це вже було питанням вирішеним. Дійсно, як він тепер розумів, він вже був готовий здатися задовго до того як він прийняв таке рішення. З тієї миті коли він опинився всередині Міністерства Любові – і так, навіть протягом тих хвилин коли він та Джулія стояли безпорадно доки той залізний голос з телезахисту казав їм що робити – він щиро усвідомив усю ту легковажність, ту дрібномізкість своєї спроби спрямувати себе супроти усієї тієї влади Партії. Тепер він знав що цілих сім років Поліція Думок пильно наглядала за ним наче за жуком під збільшуваним склом. При цьому не було жодної фізичної дії, жодного сказаного вголос слова, які б вони не зауважили і не відмітили, жодного ланцюгу думок про який би вони були не здатні здогадатися. Навіть ту дещицю білого пилу на обкладинці його щоденника вони ретельно та обережно відновлювали. Вони програвали звукові доріжки для нього, показували йому фотографії. Деякі з них були фотографіями Джулії із власне ним. Так, навіть... Він вже більше не міг боротися супроти Партії. Окрім того, Партія була правою. Це повинно бути так; як може цей невмирущий, колективний мозок бути помилковим? За якими такими зовнішніми, об'єктивними стандартами ти міг перевірити його судження? Здоровий глузд був статистичним. Це було лише питанням навчання думати як думають вони. Лише...!

Цей олівець відчувався занадто товстим та незручним поміж його пальців. Він почав записувати ті думки що з'явилися у його голові. Спочатку він написав великими неоковирними літерами :

ВОЛЯ ЦЕ РАБСТВО

Потім майже без зупинки він написав під цим:

ДВА ПЛЮС ДВА ДОРІВНЮЄ П'ЯТИ

Але потім при цьому настала певна перевірка. Його розум, так наче цураючись чогось, здавалося був нездатен зосередитися. Він знав, що він знав що буде наступним, але на якусь мить він не міг пригадати це. Коли він пригадав це, це відбулося лише за допомогою свідомого обґрунтування що це повинно відбутися: це не з'явилося за своєю власною волею. Він написав:

БОГ ЦЕ ВЛАДА

Він прийняв геть усе. Що минуле було мінливим. Що минуле ніколи не змінювалось. Океанія була у стані війни зі Східазією. Океанія завжди була у стані війни зі Східазією. Джонс, Ааронсон та Резерфорд були винні у всіх тих злочинах у яких вони звинувачувалися. Він ніколи не бачив тої фотографії яка вщент спростовувала їхню провину. Її ніколи не існувало, він вигадав її. Він пригадував пригадування протилежних явищ, але то були фальшиві спогади, продукти самообману. Як же ж легко це усе було! Лише здатися,а усе решта логічно випливає з цього. Це було так наче пливти проти течії яка відкидає тебе назад хай там як сильно та сутужно ти борешся,а потім ти зненацька вирішуєш розвернутися і піти разом з цією течією замість того аби протидіяти їй. Нічого не змінилося окрім твоєї власної соціальної установки: ця визначена наперед річ трапилася у будь-якому випадку. Він заледве розумів чому він взагалі бунтував. Геть усе це було легко, окрім..!

Будь-що може бути правдою. Ці так звані закони Природи були безглуздям. Цей закон гравітації був безглуздям. "Якщо я тільки забажаю," – казав О'Брайєн – "я можу пропливти над цією підлогою наче мильна бульбашка." Вінстон почав ретельно опрацьовувати це. "Якщо він ДУМАЄ що він пропливає над цією підлогою, і якщо я одночасно ДУМАЮ що я бачу як він чинить це,тоді це явище відбувається." Зненацька, неначе брила відколота від чогось гучно та руйнуюче виринула з води вщент розбиваючи спокій водної гладі, ця думка вибухнула у його розумі: "Це насправді не відбувається. Ми вигадали це. Це галюцінація." Він заштовхав цю думку якомога глибше й відразу ж. Ця помилковість,цей софізм були очевидними. Це все припускало що десь або деінде, поза будь-якою конкретною особою, там був "дійсний" світ де усі ті "дійсні" речі відбувалися. Але яким таким чином там міг бути такий світ? Що за знання ми маємо про будь-що, збережене крізь наші власні розуми? Усі ці явища та події є виключно у цьому розумі. Щоб не відбувалося в усіх цих розумах і є істинною подією.

Він не мав жодних складнощів із залагодженням цієї помилковості, цього софізму, і він не був у небезпеці поступитися перед цим. Він усвідомив, якби то не було, що це повинно ніколи не спадати йому на думку. Розум має виробляти сліпу пляму, певного роду зону відчуження, будь-де де небезпечна думка виявила себе. Цей процес має бути автоматичним, інстинктивним. ЗЛОЧЕЗУПИН, так вони називають його на Новосуржі.

Він почав працювати над вправлянням себе у злочизупині. Він пропонував собі твердження – "Партія каже що Земля є пласкою", "Партія каже що крига важча за воду" – і вправляв себе у небаченні чи нерозумінні усіх тих аргументів що суперечили їм. Це було нелегко. Це потребувало величезних натужних сил обґрунтування та імпровізації. Усі ті арифметичні проблеми що постали, наприклад, через такі твердження як "два плюс два дорівнює п'яти" були поза його розумовою осяжністю. Це потребувало також певного роду атлетизму розуму, здатності будь-якої миті вчинити це найбільш майстерне та вишукане використання логіки, а наступної бути цілковито несвідомим до усіх тих найбільш кричущих логічних помилок. Тупість була такою ж необхідною і невід'ємною як і розумність, і так само складною у досягненні.

Разом із усім цим у той же час, іншою частиною свого розуму, він гадав як скоро вони пристрелять його. "Усе залежить виключно від тебе," – казав О'Брайєн; але він знав що при цьому не було жодної такої свідомої дії за допомогою якої він би міг наблизити це. Це могло бути і десять хвилин рахуючи від цього часу,а могло і десять років. Вони можуть тримати його роками у цьому одиночному, самотньому тюремному ув'язненні, вони можуть відіслати його до табору з примусової праці, вони можуть звільнити його на якийсь час, як вони іноді роблять. Це було цілком ймовірним, що перш ніж він буде пристрелений уся ця драма з його арешту та допиту може бути ухваленою та переграною цілковито уся з початку, ще раз і знову. Єдиною певною річчю було те, що смерть ніколи не прийде саме тоді коли її чекають. Ця традиція – ця ніколи невимовлена традиція: якимось чином знана тобою, хоча ти й ніколи не чув її сказаною вголос – була у тому, що вони стріляють в тебе зі спини; завжди у потилицю, без попередження, під час твого проходження по коридору від камери до камери.

Одного дня – але "одного дня" не було тим правильним висловом; просто можливо це сталося й посеред ночі: одного разу – він впав у дивне,блаженне мріяння. Він йшов униз по тому коридору, чекаючи на кулю. Він знав що це трапиться наступної ж миті. Усе вщухло, залагодилось, примирилося. При цьому вже більше не було жодних сумнівів, жодних аргументів, жодного болю, жодного страху. Його тіло було здоровим та сильним. Він йшов легкою ходою, насолоджуючись кожним рухом і з відчуттям ходи під світлом теплого, яскравого сонечка. Він вже більше не був у тих вузьких білих коридорах Міністерства Любові, він перебував у величезному,сповненому сонячного світла переході, кілометр завширшки, униз по якому він здавалося йшов наче у делірії викликаному за допомогою наркотиків. Він був у своїй Золотій Країні, слідуючи по тій стежині повз того старого вподобаного крільми пасовиська. Він міг відчувати той куций пружний дерен під своїми ногами і те лагідне сонячне світло на своєму обличчі. На самому краю цього лугу росли в'язи, м'яко гойдаючись, і десь поза цим був той струмок де та плотва стояла у зелених водоймах попід тими вербами.

Зненацька він вщент сповнився шоку від жаху. Холодним потом вщент пробило весь його хребет. Він чув себе вигукуючого вголос:

"Джулія!Джулія!Джулія, моя кохана!Джулія!"

На мить він був вщент сповнений галюцинацією її присутності. Вона здавалося не лише була з ним, але й всередині нього. Це було так неначе він мав її у самій сутності його шкіри. Цієї миті він кохав її значно набагато сильніше й глибше ніж будь-коли коли вони були разом та вільні. Також він знав що десь або деінде вона була все ще живою та потребувала його допомоги.

Він влігся на своє ліжко і намагався заспокоїти себе. Що ж він вкоїв? Як багато років він додав до свого рабства цією миттю слабкості?

Наступної миті він може почути важкий тупіт чобіт ззовні. Вони не могли дозволити такому спалаху бунту минути безкарно. Тепер вони можуть знати, якщо вони не знали цього раніше, що він порушив ту домовленість яку він уклав з ними. Він корився цій Партії, але він все ще ненавидів цю Партію. У ті старі дні він ховав єретичний розум під подобою слухняності і покори. Тепер він відступив на крок убік: розумом він цілком та повністю здався, але він сподівався втримати своє внутрішнє духовне серце неушкодженим і неопаскудженим.