1984 - Орвелл Джордж

Застібка-блискавка вже дуже давно була вирвана з нього. Він не міг пригадати чи коли-небудь з часу його арешту він знімав свій спецодяг хоча б раз. Під спецодягом його тіло було щільно вкрито вузлами з бруднющого жовтуватого дрантя, заледве упізнаваного як рештки спідньої білизни. Як тільки він скинув їх додолу він побачив чим він був у тристоронньому дзеркалі у дальньому кінці кімнати. Він підійшов до нього, а потім різко спинився. Мимовільний крик вирвався з нього.

"Ну ж бо," – сказав О'Брайєн – "Ставай між стулками дзеркала. Ти маєш добряче розгледіти себе зусібіч."

Він спинився, тому що він був нажаханий. Зігбенне, сірого кольору, скелетоподібне дещо постало перед ним. Справжній зовнішній вигляд цього дещо був жахаючим, і не лише через той факт що він знав, що це дещо це і був власне він. Він підійшов ближче до дзеркала. Обличчя цієї істоти здавалося було стирчачим на всі боки, через його криву поставу. Жалюгідне, занедбане та зневірене обличчя в'язня з надзвичайно високим чолом, що плавно переходило у лисий скальп,з кривим носом, і роздовбаного вигляду вилицями над якими його очі виглядали лютими та настороженими. Щоки були зморщені та порубцьовані, рот запалий наче чорна прірва. Безсумнівно це було його власне обличчя, але йому здавалося, що воно змінилося більше ніж він змінився всередині. Ті емоції які воно видавало могли бути зовсім іншими від тих, що він відчував. Він став частково лисим. Першої миті він подумав, що він добряче посивів, але лише скальп був тим, що було сивим. За виключенням його долонь і кола обличчя, його тіло було щільно землисто-сірим геть по всіх усюдах від прадавнього, глибоко в'ївшогося бруду.Тут і там під цим брудом були червоні шрами ран, а поблизу щиколотки його варикозна виразка перетворилася на запалену масу з клаптями шкіри, що лущилися з неї. Але насправді найжахливішою річчю була та крайня худорба його тіла. Грудна клітина,що випинала голими ребрами, була настільки вузькою наче у скелета: ноги настільки всохли, що коліна були товщими за стегна. Тепер він бачив що О'Брайєн мав на увазі під розгледіти себе зусібіч. Викривлення його хребта було вражаючим. Тонкі плечі були зігнутими уперед настільки що створювали чималу западину на грудній клітці, хирлява шия здавалося була зігнута вдвічі під вагою його власного черепа. Якщо б його хтось запитав, то він би сказав що це тіло чоловіка шістдесяти років, що страждає від якоїсь злоякісної хвороби.

"Ти іноді думав," – сказав О'Брайєн – "що моє обличчя – обличчя члена Внутрішньої Партії – виглядає старим та стомленим. Що ти думаєш про своє власне обличчя?"

Він схопив Вінстона за плече та розвернув його так, щоб він дивився собі в обличчя.

"Дивись на той стан у якому ти є!" – сказав він –"Дивись на цю мерзенно брудну масу, що щільно просочує геть усе твоє тіло. Дивись на цей бруд поміж твоїх пальців на ногах. Дивись на цю огидну гнійну виразку на твоїй нозі. А чи ти знаєш, що смердиш гірше за козла? Швидше за все ти на це вже не звертаєш уваги. Дивись на свою крайню худорбу. Чи ти бачиш? Я в змозі повністю охопити своїми великим та вказівним пальцями твій біцепс. Я можу зламати тобі шию наче морквину. Чи ти знаєш, що ти втратив двадцять п'ять кілограмів відтоді як ти потрапив до наших рук? Навіть твоє волосся вилазить цілими жменями. Дивись!" Він смикнув за голову Вінстона і витяг геть цілий пучок волосся. "Відкрий рота. Дев'ять,десять, одинадцять зубів лишилося. А скільки ти мав коли потрапив до нас? А ті декілька що лишилися з легкістю випадають з твоєї голови. Дивись-но сюди!"

Він схопив один з тих передніх зубів, що лишилися у Вінстона поміж своїх могутніх великого та вказівного пальців. Різкий біль вистрелив крізь щелепу Вінстона. О'Брайєн вирвав цей зуб геть разом з корінням. Він жбурнув його геть крізь усю камеру.

"Ти геть увесь гниєш та розкладаєшся," – сказав він – "ти розпадаєшся на шматки. Що ти таке? Лантух гною. А тепер обернися і поглянь у це дзеркало ще раз. Чи ти бачиш те дещо, що дивиться тобі в обличчя? Це і є Остання Людина. Якщо ти людина, то це є людство. А зараз вдягни свій одяг знову."

Вінстон почав вдягати себе повільними, закляклими рухами. Дотепер він здавалося не зауважував наскільки худим та немічним він був. Лише одна думка тріпотіла у його розумі: що він перебуває у цьому місці набагато довше ніж він міг собі уявити. Потім зненацька, як тільки він пов'язав те жалюгідне дрантя навколо себе, відчуття жалю до свого тіла-руїни вщент охопило його. Перш ніж він зрозумів що він робить, він звалився на маленьку табуретку поруч із ліжком і вибухнув плачем. Він усвідомлював свою потворність, свою непривабливість, торба кісток у бруднющому спідньому сиділа ридаючи у різкому білому світлі : але він не міг спинити себе. О'Брайєн поклав руку йому на плече, майже лагідно.

"Це не триватиме вічно," – сказав він – "Ти в змозі врятуватися втечею від цього будь-якої миті коли ти забажаєш. Усе залежить виключно від тебе."

"Ви зробили це!" – схлипуючи проревів Вінстон – "Ви звели мене до цього стану."

"Ні, Вінстоне, ти сам себе звів до цього. Це те на що ти щиро погодився коли ти спрямував себе супроти Партії. Це усе містилося у тій першій дії. Нічого ж не трапилося чого б ти не передбачав."

Він спинився,а потім продовжив:

"Ми били тебе, Вінстоне. Ми ламали тебе. Ти ж бачив на що схоже твоє тіло. Твій розум у такому самому стані. Я не думаю, що в тобі могло лишитися ще хоч трохи почуття власної гідності. Тебе били, шмагали, чинили над тобою наругу, ти волав від болю, ти катався по підлозі у своїх власних крові та блювоті. Ти скиглив про пощаду, ти зрадив усіх і усе. Чи ти в змозі знайти і пригадати хоч одну якусь деградацію яка б не трапилася з тобою?"

Вінстон припинив ридати, проте сльози все ще сочилися крізь його очі. Він поглянув на О'Брайєна.

"Я не зрадив Джулію," – відповів він.

О'Брайєн задумливо поглянув донизу на нього. "Ні," – сказав він – "ні, це цілковита правда. Ти не зрадив Джулію."

Те особливе й особисте благоговіння перед О'Брайєном, яке здавалося ніщо не здатне знищити, вкрай сповнило серце Вінстона знову. Як інтелігентно, подумав він, як же ж інтелігентно! О'Брайєн ніколи не помилявся у розумінні того, що сказати йому. Будь-хто інший на цій планеті міг відповісти відразу ж, що він ЗРАДИВ Джулію. Адже хіба було хоч щось, чого вони не видлубали з нього під тортурами? Він розповів їм геть усе що він знав про неї, її звички, її характер, її минуле життя; він зізнавався у найбільш дрібних та тривіальних подробицях у всьому що відбувалося під час їх зустрічей, в усьому що він казав їй і вона йому, про їх їжу з чорного ринку, про їх перелюбство, про їх туманні плани супроти Партії – про геть усе. А проте , у тому сенсі у якому він сприймав цей світ, він не зрадив її. Він не припиняв кохати її; його почуття до неї лишалися тими самими. О'Брайєн бачив що він мав на увазі без жодної потреби у поясненні.

"Скажи мені," – сказав він – "Як скоро вони мене пристрелять?"

"Може минути дуже багато часу," – відповів О'Брайєн – "Адже ти це дуже складний випадок. Але не втрачай надію. Усі виліковуються раніше чи пізніше. А наприкінці ми пристрелимо тебе."

Глава 4

Йому стало вже набагато краще. Він товстішав та ставав сильнішим кожного дня, якщо це доречно казати про дні.

Те біле світло і той дзижчачий звук були тими самими як і завжди, але ця камера була трохи більш зручною ніж ті інші у яких він перебував раніше. Там були подушка та матрац на його нарах і табурет аби сидіти на ньому. Вони надавали йому ванну, і вони досить часто дозволяли йому мити себе у жерстяному тазі. Вони навіть надавали йому теплу воду для миття. Вони дали йому нову спідню білизну і чистий комплект спецодягу. Вони перев'язали його варикозну виразку із заспокійливою маззю. Вони прибрали рештки його зубів і надали йому новий комплект зубних протезів.

Певно минули тижні або місяці. Зараз це стало можливим зберігати лік збіглого часу, якщо він відчував хоч якийсь інтерес чинити так,відтоді як він почав отримувати їжу яка з'являлася протягом регулярних проміжків часу. Він отримував, він дійшов такого висновку, три порції їжі протягом двадцяти чотирьох годин; іноді він тьмяно гадав чи отримував він її вночі або вдень. Ця їжа була навдивовижу доброю, зі м'ясом у кожній третій порції. Одного разу там була навіть пачка сигарет. Він не мав сірників, але той ніколи нерозмовляючий охоронець який приносив йому їжу міг дати йому прикурити. Першого разу коли він намагався курити йому стало зле,але він завзято продовжив, і розтягнув цю пачку на дуже тривалий час, викурюючи півсигарети опісля кожного прийому їжі.

Вони дали йому білу грифельну дошку з недогризком олівця прив'язаним до її куточка. Попервах він не користувався цим. Навіть коли він перебував у стані бадьорості він був цілковито заціпенілий. Досить часто він міг просто лежати від одного прийому їжі до іншого майже незворушно, іноді засинаючи, іноді у стані бадьорості у тьмяних мріяннях у яких було забагато клопоту аби відкривати свої очі. Він давно вже звик спати із сильним, різким світлом на своєму обличчі. Це здавалося не створює жодної різниці, окрім того що його сни були більш зв'язними та розбірливими. Він мав величезну кількість снів за увесь цей час, і це були завжди щасливі сни. Він був у своїй Золотій Країні, або він сидів посеред величезних та прекрасних, осяяних сонцем руїн зі своєю матір'ю, з Джулією, з О'Брайєном – не роблячи нічого, лише сидячи на сонечку та розмовляючи про різні лагідні речі. Такі думки, які він мав коли він прокидався, були переважно про його сни. Він здавалося втратив ту силу розумової натуги, оскільки зараз дану спонуку болем було усунуто. Він не нудьгував, він не мав жодного бажання до розмов або до відволікання власної уваги. Лише бути на самоті, не бути битим або допитуваним, мати вдосталь їжі і бути скрізь чистим – ось й усе що було потрібно для цілковитого вдоволення.

Поступово він став проводити менше часу уві сні, але він все ще не відчував жодної спонуки вибратися з ліжка. Усе чим він переймався це лежати тихенько та відчувати як сили збираються у його тілі. Він міг тицяти себе пальцем тут і там, намагаючись переконатися що це була не ілюзія і що справді його м'язи покруглішали, а шкіра стала більш пружною та тугою.