Груповий портрет з дамою - Белль Генріх

А от ні Лотта, ні Маргрет із їхніми зв'язками й не подумали про те, щоб добути Борисові таку довідку — адже для цього Маргрет досить було один раз крутнути задом, а Лотті лише згадати — з усіма її бланками, печатками та знайомствами. Це ж була жахлива легковажність — не легалізувати Бориса в червні чи липні, хоч би навіть для цього він мусив назватися Фрідріхом Круппом. Я б і сам труснув капшуком, бо я не просто симпатизував хлопцеві, я його любив, хоч ви, може, й сміятиметеся з цих слів: це ж він, він показав мені, що "нижча раса", "недолюдки" тощо — то все бридня. Недолюдки сиділи якраз у нас".

Чи Пельцерові сльози справді були щирі? Він ще й віскі свого не допив, коли вони виступили на очах у нього, і він соромливо змахнув їх рукою. "І хіба це я винен, що батько Лені вбився? Хіба це моя вина? І треба мене за це уникати, мов зачумленого? Що ж я, кінець кінцем, зробив такого? Дав йому змогу добре заробляти. Адже ж не те що фахівець, а й мала дитина бачила, що тинькар з нього нікудишній, він навіть з найкращим матеріалом нічого путнього не вмів зробити, і його бригаду наймали тільки через те, що інших не було, а потім у всіх квартирах, де він працював, стелі й стіни пообсипалися — він же ніколи й не вчився тинькувати, не вмів ні кельми у руках держати, ні розчин на стіну кидати, а що не хотів більше стати підприємцем, навмисне пролетаря з себе корчив, то це йому у в'язниці чи таборі щось у голову шибнуло або ж комуністи натуркали, що сиділи там разом з ним. Я вам кажу, аж мені соромно було, що цей великий чоловік із таким гучним скандалом за плечима виявився нікчемним партачем, незугарним навіть цеглини як слід покласти. І що він раптом почав ходити від будинку до будинку зі старим візком, двома цинковими цебрами, лопатою, кельмою й затирачкою та пропонувати свої послуги як тинькар, за картоплю, хліб та часом за сигару,— це ж був на свій лад снобізм. Або ото сидіти вечорами над Рейном із дочкою, онуком та зятем, співати пісеньок та дивитись на судна — ну що це за діло для чоловіка з таким величезним організаторським хистом і енергією! Я кілька разів робив йому дуже вигідні пропозиції, казав: "Слухайте, Груйтене, я маю триста-чотириста тисяч марок зайвих і не можу вкласти їх ні в які хоч більш-менш певні цінності. Візьміть у мене ці гроші, розпочніть якесь діло, а коли минеться інфляція — вернете їх мені, не марку за марку й навіть не марку за дві, ні, марку за три й без відсотків. Ви ж не дурний, ви добре знаєте, що теперішня сигаретна валюта — це іграшки, це годиться тільки для отих нігілістів з полону, зголоднілих за куривом, для малих дітей та знавіснілих під бомбами істеричок чи солдатських удів, що не можуть жити без нікотину. Ви ж знаєте незгірше за мене, що колись сигарети знову коштуватимуть п'ять пфенігів чи нехай десять, і якщо ви сьогодні платите за одну сигарету пять п'ятдесят, а на другому розі перепродуєте її за шість п'ятдесят, то це дитячі іграшки, а коли захочете зберегти ті сигарети, поки гроші стануть надійні, то я вам кажу, що ви за свої п'ять п'ятдесят одержите десять пфенігів, якщо тільки ваші сигарети доти не зіпріють". Він лише засміявся — вирішив, що я пропоную йому почати торгівлю сигаретами, а я ж тільки для прикладу про них згадав. Я, звичайно, мав на думці, щоб він відкрив будівельну контору, і якби він був трошки хитріший, то міг би виставляти себе за жертву нацистського режиму. Так де там, він не хотів. Однак мені ж таки треба було кудись укласти свої гроші, а землі продажної тоді не густо було. Якби Лені свого часу продала мені будинок за півмільйона, я б офіційно, письмовою угодою забезпечив їй безплатну квартиру довіку. А що дав їй Гойзер? Тільки в чотири рази проти державної оцінки, шістдесят тисяч як льоду, і це в грудні сорок четвертого року — просто в голові не вкладається! А я не знав, куди подіти свої гроші. Скуповував, що міг: меблі, картини, килими, навіть книжки купував, і все ж лишалось у мене тисяч триста-чотириста, готівкою, вдома, і я не знав, куди їх приткнути. І тоді в мене виникла та ідея, що з неї всі тоді сміялися: "Ну, нарешті й Пельцер показав себе людиною: вперше в житті встряв у безглузде діло". Що ж я надумав? Я заходився скуповувати залізний брухт, не якийсь там, а балки найвищої якості, цілком законно, спершу забезпечивши собі, де тільки міг, право на розбирання звалищ — більшість власників ще й раді були, що я так хоч трохи приберу їхні ділянки. Складати балки у мене було де, їсти вони не просять, ось я й розпочав те діло. Знаєте, скільки тоді заробляла за годину квітникарка, як Лені чи Ільза Кремер? Щонайбільше п'ятдесят пфенігів. А підсобний робітник на будівництві заробляв одну марку, ну, марку двадцять; правда, там була одна вигода — додаткові картки за важку фізичну працю; на них давали хліб, жир, цукор тощо, і щоб мої робітники одержували такі картки, мені довелось заснувати фірму, я назвав її "Акційне товариство "Демонтаж", і все місто з мене сміялось, коли я почав збирати залізні балки, адже їх цілі кілометри валялись, а за підбитий танк вам би ніхто не дав і двох пачок сигарет. Та я собі думав: смійтеся, смійтеся! Залізо — це залізо. Найняв чотири бригади робітників, забезпечив інструментами, дістав дозвіл на розбирання зруйнованих будівель і заходився звозити балки. В ті часи старі військові судна, танки, літаки задурно віддавали, тільки заберіть, звільніть місце. Я й це робив: забирав та звозив до себе танки; землі, щоб складати

те залізо, у мене було досить, тоді ще не забудованої. В такий спосіб я встиг за три роки, до сорок восьмого, примістити весь свій капітал і мав сто тисяч метрів залізних балок найкращої якості, акуратно складених. Робітникам я з самого початку платив не погодинно й не примушував людей працювати робочий день за вісім чи десять марок. Ні, я призначив добру відрядну платню, три марки за погонний метр, і бувало, що люди, як недалеко везти, виганяли за день до ста п'ятдесяти марок, чи й більше, та ще й одержували продовольчі картки за найважчу фізичну працю. Це знов же додаткова вигода була. Почавши з околиці, ми просувалися до центру міста, де були великі будинки, магазини та контори фірм. Там уже стало важче — на балках багато налиплого бетону, й арматура попереплутувана, її доводилося зрізати автогеном. У таких випадках я, звичайно, платив дорожче, п'ять і шість, а часом і десять марок за метр балки, адже треба людям компенсувати витрачену силу, он і в шахтах теж неоднаково платять за тонну вугілля — залежно від умов видобутку. Батько Лені був у мене бригадиром однієї бригади, і своїх рук, звичайно, не гребував докласти, і щовечора, коли здавали мені звезені за день балки, я платив готівкою, в руки; то дехто ніс додому й по триста марок — ну, звичайно, бувало й по вісімнадцять, але щоб менше, то ні. І це в ті часи, коли в теплицях у мене люди заробляли ледве шістдесят марок на тиждень. А місто все сміялося з колекції балок, що іржавіла на моїх ділянках по Шенштетерштрасе, в такий час, коли скрізь демонтували домни! Але я стояв на своєму, хоч би навіть з упертості. Робота, звичайно, була не зовсім безпечна, я не заперечую, але ж я нікого не силував: хочете — працюйте, не хочете — не треба, все по-чесному й по-доброму, і те, що вони там іще в руйновищах знаходили, мене не цікавило: меблі, одежа, книжки, хатнє начиння і таке інше. То вже був їхній приробіток. А люди сміялись, аж боки рвали, і щоразу, проходячи повз мої ділянки, казали: "Он іржавіють Пельцерові гроші". І серед моїх товаришів у карнавальній спілці "Вічнозелений букет" були такі дотепники, будівельні техніки тощо — вони вираховували, скільки грошей там справді з'їдає іржа, за формулами для мостобудування, і, щиро кажучи, я сам уже не був зовсім певен, чи таки добре примістив ті гроші. А потім, у тисяча дев'ятсот п'ятдесят третьому році, коли те залізо вже пролежало від п'яти до восьми років і мені треба було його позбутися, щоб забудувати ділянки,— адже в місті було сутужно з житлом,— і я загріб за нього півтора мільйона марок, усі почали кричати, що я негідник, спекулянт, нажився на війні, й ще бозна-що. Ну, сміх, та й годі! Тоді раптом набрали ціни й старі танки, й автомобілі, і все, що я так, між іншим, постягав до себе — цілком законно, певна річ,— бо тоді обидві мої великі ділянки лежали порожні і гроші в мене зайві валялися. І ось якраз тоді сталося те страшне нещастя — те, чого жінки й досі не хочуть мені пробачити. Батько Лені вбився на смерть, коли розбирали руїни колишньої санітарної управи. Я ніколи не заперечував, що робота ця може бути небезпечна, часом навіть смертельно небезпечна, зате ж я доплачував за небезпечність; і не раз остерігав старого Груйтена, коли він сам почав працювати з автогенним різаком. І як, я вас питаю, могло мені спасти на думку, що йому настільки забракне глузду й обережності і він сам з-під себе виріже опору й полетить униз у руїни з восьмимет-рової височини? Господи, таж він мав диплом інженера-буді-вельника, і через його фірму перейшло в десять разів більше залізних балок, ніж я скупив на брухт за ті три роки — звідки ж я мав знати, що він сам себе, так би мовити, зріже автогеном у прірву? Чи міг я те передбачити, чи то моя провина? Хіба не було відомо кожному, що це ризиковане діло — вирізати залізні балки зі зруйнованих бетонних ящиків у розбомбленому місті, і хіба я не платив добрі гроші за ризик? Та відверто кажучи, навіть на тій роботі, на виколупуванні балок із руйновищ, великий, майже легендарний будівельник Груйтен не показав себе дуже тямущим чи хоч би теоретично підкованим у техніці — я йому весь час трохи приплачував заради Лені, бо дуже близько брав до серця її та Борисову долю".

Пельцерові сльози лилися вже так рясно, що брати під сумнів їхню фізичну непідробність було б блюзнірством, ну, а судити про щирість його емоцій — виходить за межі авторової компетенції. Зовсім тихим голосом, стискаючи високий келих з віскі, оглядаючись довкола себе так, немов і кімната, й буфет, і музей вінків раптом видались йому якоюсь марою, він провадив далі: "Це був жах! Він просто-таки наштрикнувся на кінці покаліченої арматури, що стирчали з бетонної плити, й був простромлений, не роздертий, а саме простромлений, у чотирьох місцях: крізь шию, груди, живіт і праву руку, а на обличчі — і це було найжахливіше — застигла усмішка.