Маятник Фуко - Еко Умберто

Словом, хірургічний шедевр — з одного боку і герой — з іншого. Срібна медаль, хрест кавалера Корони Італії, а після війни — забезпечена посада у громадській адміністрації. І ось дядько Карло став директором податкового управління в ***, де успадкував власність своїх батьків і оселився у предківському будинку поруч із Аделіно Канепою та його родиною.

Дядько Карло, як директор податкового управління, був місцевим достойником. А як інвалід війни та кавалер корони Італії, він не міг не симпатизувати чинному урядові, і так сталося, що цей уряд був фашистською диктатурою. Чи був дядько Карло фашистом?

— Тою мірою, якою, як говорили у шістдесят восьмому, фашизм підвищив статус ветеранів війни і вшановував їх нагородами та просуванням по службі; можна сказати, що дядько Карло був лише поміркованим фашистом. Але достатньою мірою фашистом, аби викликати ненависть Аделіно Канепи, який, з цілком очевидних причин, був антифашистом. Щороку він мав з'являтися в контору, щоб декларувати свої доходи. Він приходив до контори із зухвалим виглядом спільника, зробивши перед тим спробу спокусити тітку Катеріну кількома десятками яєць. І опинявся перед дядьком Карло, який не лише як герой був непідкупний, але й краще за будь-кого іншого знав, скільки Канепа вкрав у нього протягом року, і не дарував йому ані шеляга. Аделіно Канепа мав себе за жертву диктатури і почав обмовляти дядька Карло. Вони мешкали разом — один на благородному другому поверсі, а другий — у партері і зустрічалися вранці й увечері, та ніколи не віталися. Зв'язок підтримувала тітка Катеріна, а після нашого приїзду — моя мати, якій Аделіно Канепа висловлював усю свою симпатію та співчуття з того приводу, що вона кревнячка такої потвори. Дядько повертався додому щовечора о шостій, у своєму звичайному сірому двобортному костюмі, у крисатому капелюсі, з іще не прочитаним примірником "Стампи". Він ступав випроставшись, як альпієць, а його сіре око було націлене на висоту, яку треба було взяти. Він проходив повз Аделіно Канепу, який о тій порі відпочивав на лавці в садку, ніби не помічаючи його. Тоді біля дверей партерного помешкання він зустрічав пані Канепу і церемонно скидав перед нею капелюха. І так щовечора, рік у рік.

Була вже восьма година, Лоренца не приходила, як обіцяла, перед Бельбо стояв його п'ятий джин-мартіні.

— Настав 1943 рік. Одного ранку дядько Карло зайшов до нас, поцілунком розбудив мене і сказав: "Хлопче мій, хочеш знати найбільшу новину року? Скинули Муссоліні". Я так ніколи й не зрозумів, чи це завдало дядькові Карло болю. Він був винятково чесним громадянином і державним службовцем. Якщо він і страждав, то не говорив про це і керував уже податками для уряду Бадольйо. Відтак настало восьме вересня, місцевість, де ми мешкали, підпала під владу Соціальної республіки, дядько пристосувався й до цього. Він почав збирати податки для Соціальної республіки. А тим часом Аделіно Канепа вихвалявся своїми зв'язками з першими партизанськими угрупованнями, там, у горах, і обіцяв помсту в науку всім. Ми, діти, ще не знали, хто такі партизани. Про них розповідали різні байки, але ніхто їх не бачив. Оповідали про одного ватажка бадолійців, такого собі Терці (то був, звичайно, псевдонім, як було тоді заведено, і дехто казав, що він узяв його від Терці з коміксів, друга Діка Блискавки), колишнього сержанта карабінерів, який у перших боях проти фашистів та есесівців втратив ногу, а тепер командував усіма загонами на пагорбах навколо ***. І тоді трапився отой неприємний випадок. Одного дня партизани показалися в селі, одностроїв вони не мали, на шиях — голубі хустинки. Вони зійшли з пагорбів і вешталися по вулицях, пускаючи автоматні черги в небо, аби заявити про свою присутність. Новина поширилась по селі, усі замкнулися по своїх хатах, адже було ще не відомо, які вони люди. Тітка Катеріна висловила певні побоювання, але зрештою партизани вважалися друзями Аделіно Канепи або принаймні Аделіно Канепа вважався їхнім другом, — не зроблять же вони дядькові чогось поганого! Але вони таки зробили. Нас повідомили, що близько одинадцятої години група партизанів з націленими автоматами увійшла до податкової контори, заарештувала дядька і повела його в невідомому напрямку. Тітка Катеріна впала на ліжко, і з її рота потекла білувата піна. Вона заявила, що дядька Карло, мабуть, убили. Достатньо удару прикладом рушниці по голові, де в нього була ця підшкірна пластинка, — і він помре. Почувши тітчині зойки, прийшов Аделіно Канепа з жінкою й дітьми. Тітка почала кричати, що він юда, що то він виказав дядька партизанам, бо той збирав податки для Соціальної республіки, Аделіно Канепа присягав усім, що було для нього найсвятішого, що це неправда, але видно було, що він таки почував себе винним, бо забагато розводився. Тітка прогнала його. Аделіно Канепа заплакав, почав благати мою матір, пригадав, як відступав їй кроля чи курку за сміховинну ціну, моя мати замкнулася в гордій мовчанці, тітка Катеріна не переставала пускати білувату піну. Я плакав. Нарешті, після двох годин агонії, ми почули крики і з'явився дядько Карло на велосипеді, ведучи його одною рукою, наче повертався з прогулянки. Він одразу помітив метушню в садку і з кам'яним обличчям запитав, що скоїлось. Він ненавидів трагедії, як і всі люди в нашому краї. Він увійшов до будинку, приблизився до стражденного ложа тітки Катеріни, яка все ще дриґала своїми худими ногами, і запитав, чому вона така схвильована.

— Що ж трапилось?

— А трапилось те, що, очевидно, до партизанів Терці дійшли-таки теревені Аделіно Канепи, вони побачили в дядькові Карло одного з місцевих представників режиму й заарештували його, щоб дати научку всьому селу. Дядька Карло повезли на вантажівці за село, і він опинився перед Терці, який сяяв військовими нагородами, з автоматом у правій руці, а лівою спираючись на милицю. І дядько Карло, — я не думаю, що то була хитрість, це був інстинкт, звичка, лицарський ритуал — став струнко і доповів про себе

— майор альпійських стрільців Карло Ковассо, інвалід і ветеран війни, Срібна медаль. Терці теж виструнчився і відрекомендувався — Ребауденго, старший сержант королівських карабінерів, командир бадолійської бригади імені Беттіно Рікасолі, Бронзова медаль. "Де?", — запитав дядько Карло. А вражений Терці відповів: "Пордой, пане майоре, висота 327". "Хай йому біс, — сказав дядько Карло, — я був на висоті 328, у третьому полку, Сассо ді Стрія!" — "Битва у день сонцестояння?" — "Авжеж, битва сонцестояння". — "І обстріл П'ятипалої гори?" — "До дідька, як же мені не пам'ятати. А та багнетна атака напередодні дня святого Криспіна? Чорт забирай!" Словом, ось така розмова. Тоді, один безрукий, другий безногий, обидва водночас ступили крок вперед і обнялися. Терці сказав йому: "Бачте, пане майоре, нам сказали, що ви збираєте податки для фашистського уряду, цього полигача загарбників". "Бачте, командире, — сказав йому дядько Карло, — у мене є родина, і я дістаю платню від центрального уряду, а цей уряд такий, як є, і не я його обирав, що б ви зробили на моєму місці?" "Любий майоре, — відповів йому Терці, — на вашому місці я зробив би те саме, але постарайтесь принаймні сповільнити збирання податків, намагайтеся затягувати справу". "Постараюся, — сказав йому дядько Карло, — я нічого не маю проти вас, ви теж сини Італії і геройські бійці". Гадаю, вони порозумілися, бо обидва вимовляли слово "Батьківщина" з великої літери. Терці наказав дати майорові велосипед, і дядько Карло повернувся. Аделіно Канепа не показувався кілька місяців. Ну от, не знаю, чи духовне лицарство — це щось подібне, але, безперечно, є зв'язки, які залишаються, виходячи за межі партій та фракцій.

50

Адже я перша і остання. Я шанована і зненавиджена. Я свята і повія.

Фрагмент Nag Hammadi, 6,2

Увійшла Лоренца Пеллеґріні. Бельбо глянув на стелю і замовив останнє мартіні. У повітрі зависло напруження, і я зробив спробу підвестися. Лоренца затримала мене.

— Ні, ходіть усі зі мною, сьогодні увечері відкривається нова виставка Ріккардо, він започатковує новий стиль! Він великий художник, ти, Якопо, його знаєш.

Я знав, хто був цей Ріккардо, він завжди вештався у Піладе, але тоді я не зрозумів, чому Бельбо з іще більшою увагою зосередив свій погляд на стелі. Прочитавши файли, я знаю, що Ріккардо — це той чоловік зі шрамом, розпочати бійку з яким Бельбо забракло мужності.

Лоренца наполягала, ґалерея містилася неподалік від Піладе, там організовували справжнє свято, майже оргію. Діоталлеві це занепокоїло, й він одразу сказав, що йому треба повертатися додому, я вагався, але було очевидно, що Лоренца хотіла й моєї присутності, і це теж примушувало Бельбо страждати, адже він бачив, як віддаляється мить розмови з нею віч-навіч. Зрештою я не зміг уникнути запрошення і ми вирушили.

Я не дуже полюбляв того Ріккардо. На початку шістдесятих років він малював вельми нудні картини, дуже дрібні побудови чорних та сірих кольорів, дуже геометричні, дещо оптичні, які примушували танцювати очі. Вони називалися "Композиція 15", "Паралакс 17", "Евклід Х". Тільки-но почався шістдесят восьмий рік, він почав виставлятися в окупованих студентами домах, і його палітра змінилася, тепер це були лише бурхливі контрасти чорних та білих барв, мазки стали більшими, а назви звучали "C'est qu'un debut", "Молотов", "Сто квіток". Коли я повернувся до Мілана, я бачив виставку його картин в одному гуртку, де захоплювалися доктором Вагнером; він позбувся чорних барв і працював над білими структурами, де контрасти досягалися лише рельєфною фактурою рисунка на пористому папері, щоб, як він пояснював, вони виявляли різні профілі залежно від кута падіння світла. Картини мали назви "Похвала двозначності", "A/Travers", "Ça", "Berggasse" та "Заперечення 15".

Того вечора, тільки-но ми увійшли до нової галереї, я зрозумів, що поетика Ріккардо пережила глибоку еволюцію. Експозиція називалася "Megale Apophasis". Ріккардо перейшов до фіґуративного стилю зі сліпучою палітрою. Він жонглював цитатами, а що навряд чи володів рисунком, то гадаю, він працював, проектуючи на полотно слайд знаменитої картини, — його вибір коливався між академічним малярством кінця минулого століття та символістами початку XX століття.