Маятник Фуко - Еко Умберто

Ти можеш з'їсти його, майже не відчуваючи оксамиту шкірки, дрож від якої пробігає тобі від язика аж до пахвини. Колись тут паслися динозаври. Відтак їх заступив інший вид. І все ж — як Бельбо в ту мить, коли він грав на сурмі, — надкушуючи персика, я розумів Царство і зливався з ним воєдино. Все інше лише жарти. Вигадуй, вигадуй собі План, Казобоне. Це роблять усі, щоб пояснити динозаврів та персики.

Я зрозумів. Моїм миром і моїм тріумфом повинна бути певність у тому, що розуміти нічого. Але, зрозумівши все, зараз я пробуваю тут, і Вони шукають мене, гадаючи, ніби я володію одкровенням, якого Вони мерзенно жадають. Мало зрозуміти самому, якщо інші відмовляються розуміти і не перестають вимагати відповіді. Вони шукають мене, Вони вже, мабуть, знайшли мій слід у Парижі, знають, що зараз я тут, Вони прагнуть запопасти Карту. І даремно я запевнятиму, що ніяких карт нема, Вони прагнутимуть її вічно. Бельбо мав рацію: іди ти до дідька, дурню, чого тобі треба, хочеш мене вбити? Далебі, basta lа . Можеш мене вбити, але я не скажу тобі, що Карти не існує. Якщо не можеш сам допетрати цього своїм курячим мізком...

* * *

Мені боляче, що я більш не побачу Лії і дитинки — моєї Речі, мого Джуліо, мого Філософського Каменя. Але камені здатні вижити й самі. Може, саме зараз він переживає свою Нагоду. Він знайшов м'ячика, мурашку, травинку і побачив у них рай і безодню. Але він теж усвідомить це запізно. Він буде слухняний, і нехай буде так, нехай переживе свій день так, у самотності.

Хай йому біс. Все одно боляче. Та дарма, коли я помру, все минеться.

* * *

Зараз пізня ніч, я виїхав із Парижа сьогодні вранці, залишивши за собою забагато слідів. Вони зуміють відгадати, де я. Ось-ось Вони надійдуть. Я хотів би записати все, про що думав, починаючи від сьогоднішнього пообіддя і дотепер. Але навіть прочитавши це, Вони виснують ще одну похмуру теорію і змарнують цілу вічність, намагаючись розшифрувати таємне послання, яке нібито криється за моєю історією. Це неможливо, скажуть вони, він уперто запевняє, що з нами лише грали в піжмурки. Ні, може, він цього не усвідомлює, але Сутність надсилає нам послання навіть через забуття.

Байдуже, напишу я це чи ні. Вони однаково шукатимуть прихованого сенсу навіть у моїй мовчанці. Така вже їхня природа. Вони сліпі перед одкровенням. Малхут є Малхут, і край.

Та спробуй-но їм це сказати. У них немає віри.

* * *

Тож мені найкраще залишитися тут, чекати і дивитися на пагорб.

* * *

Він прегарний.

ВСЕСВІТ. — 1998. — №№ 8, 9, 10, 11, 12.

ПРОКОПОВИЧ Мар'яна, переклад з італійської, 1998.