Маятник Фуко - Еко Умберто
— У десятку. Далі він сказав: — Я жартую. Ця книга була мені потрібна з інших причин. Бо... — Він завагався. — Словом, коли я не на службі, я вчащаю до бібліотек. Аби не стати машиною, аби не залишитися безмозким поліцаєм, дивіться самі, яка формула прийнятніша. Але розкажіть мені про себе.
Я виступив із бенефісом, на якому змалював історію свого життя, аж до дивовижної історії металів.
Він запитав:
— А хіба в цьому видавництві та в тому, що поруч, ви не займаєтеся виданням книжок із таємних наук?
Звідки йому відомо про "Мануціо"? Дані, зібрані тоді, коли він тримав Бельбо під контролем, багато років тому? Чи він і досі йде по сліду Арденті?
— З огляду на те, що до видавництва "Ґарамонд" частенько приходили такі типи, як Арденті, і воно намагалося відфутболити їх до "Мануціо", — сказав я, — пан Ґарамонд вирішив розробити цю багатонадійну жилу. Очевидно, вона окупається. Якщо ви шукаєте таких типів, як старий полковник, там ви їх знайдете вдосталь.
Він сказав:
— Так, але Арденті зник. Сподіваюся, з усіма іншими цього не трапляється.
— Ще ні, і мені хочеться сказати: на жаль. Але задовольніть мою цікавість, комісаре. Гадаю, у вашому ремеслі люди, які зникають або з якими стається щось іще гірше, трапляються вам щодня. Чи кожному з них ви присвячуєте так ... багато часу?
Він глянув на мене з веселим подивом:
— А що вас примушує думати, ніби я й досі займаюся полковником Арденті?
Гаразд, він зробив хід і підвищив ставку. Я мусив зібрати всю свою відвагу і примусити його відкрити карти. Втрачати було нічого. — Облиште, комісаре, — сказав я, — ви знаєте все про "Ґарамонд" і "Мануціо", ви прийшли сюди шукати книгу про Аґарттху...
— Як це? Виходить, Арденті говорив вам про Аґарттху?
Знову влучив. Справді, Арденті говорив нам і про Аґарттху, наскільки я пам'ятаю. Але я непогано викрутився:
— Ні, але він приніс історію про тамплієрів, ви, мабуть, пам'ятаєте.
— Що правда, то правда, — сказав він. Відтак додав: — Не думайте, що у нас кожен веде тільки одну справу аж до її розв'язання. Це буває лише в телебаченні. Поліцай — він як дантист, пацієнт приходить, йому свердлять зуб, лікують, потім через два тижні він повертається, а тим часом приходить сотня інших пацієнтів. Такий випадок, як із полковником, може залишатися в роботі навіть десять років, а потім при розслідуванні зовсім іншої справи хтось робить якесь визнання, з'являється якась вказівка, бум! у голові виникає коротке замикання, у тебе з'являється нова версія... Тоді чекаєш нового короткого замикання, а може бути, що не виникає більш нічого, і тоді — добраніч!
— Що ж таке ви виявили нещодавно, що викликало у вашій голові коротке замикання?
— Не дуже делікатне запитання, правда? Але повірте мені, таємниць немає. Полковник знову виплив цілком випадково, ми придивлялися до одного суб'єкта з цілком інших причин, і помітили, що він учащає до клубу "Пікатрікс", ви, мабуть, про нього знаєте...
— Ні, я знаю лише часопис, але не товариство. Що там відбувається?
— Ну, нічого такого, це люд сумирний, може, трохи екзальтований. Але я згадав собі, що Арденті водився з ними, талант поліцая саме в цьому — не забувати, де ти чув прізвище чи бачив обличчя, навіть по десятьох роках. І тому я поцікавився, що ж діється у видавництві "Ґарамонд". Та й край.
— А що спільного має клуб "Пікатрікс" із політичною поліцією?
— Може, це у вас говорить зухвалість чистого сумління, але ви страшенно цікаві.
— Це ви запросили мене на каву.
— Справді, ми обидва не на службі. Розумієте, з певного погляду в цьому світі все має дотичність до всього. — Чудова герметична філософема, подумав я. Але він одразу додав: — Я зовсім не хочу цим сказати, ніби вони мають дотичність до політики, але розумієте... Колись ми шукали членів Червоних бригад у окупованих студентами будинках, а членів Чорних бригад — у клубах бойових мистецтв, а сьогодні може статися, що треба діяти навпаки. Ми живемо у дивному світі. Запевняю вас, десять років тому моє ремесло було легшим. Сьогодні у світі ідеологій нема нічого святого. Іноді мені хочеться перейти в загін боротьби з наркотиками. Принаймні відомо, що той, хто торгує героїном, лише торгує героїном, і не виникає жодних сумнівів. Тут спираєшся на безперечні цінності.
На якусь мить він змовк, гадаю, вагаючись. Тоді вийняв з кишені схожий на молитовник блокнот.
— Послухайте, Казобоне, ви, як вимагає ваш фах, водитеся з усякими дивними людьми, ходите до бібліотеки шукати ще дивніші книжки. Допоможіть мені. Що ви знаєте про синархію?
— А тепер ви ставите мене в незручне становище. Майже нічого. Я чув про неї з приводу Сент-Іва, оце і все.
— А що про це взагалі говорять люди?
— Якщо люди про це говорять, то без мого відома. Щиро кажучи, мені це пахне фашизмом.
— Справді, чимало таких тез запозичила "Аксьйон Франсез". Якби все на цьому закінчувалося, я був би на коні. Знаходжу угруповання, яке говорить про синархію, і відразу можу визначити його колір. Але я прагну довідатися про це більше і дізнаюся, що близько 1929 року якісь Вівіан Постель дю Мас та Жанна Канудо засновують групу "Поляріс", яка черпає натхнення у міфі про Царя Світу, а відтак пропонують проект синархії: громадське служіння проти капіталістичного прибутку, усунення класової боротьби через кооперативний рух... Це скидається на соціалізм фабіанського типу, персоналістичний і комунітарний рух. І справді, як "Поляріс", так і ірландських фабіанців звинуватили в тому, що вони емісари керованої євреями синархічної змови. І хто ж їх у цьому звинуватив? "Revue internationale des societes secretes", який твердить про єврейсько-масонсько-більшовицьку змову. Чимало його співпрацівників пов'язані з іще таємнішим правим інтегристським товариством "Sapiniére". Вони запевняють, що всі революційні політичні організації — то лише фасад диявольської змови, організованої якимось окультистським гуртком. Ви скажете мені, гаразд, ми помилились, ідеї Сент-Іва врешті-решт стали давати натхнення реформістським групам, праві угруповання звалюють усе в одну купу і бачать у них демо-плутосоціал-юдейську ідеологію. Муссоліні теж так робив. Але чому раптом їх звинуватили, що ними керують окультистські гуртки? Адже з тої дещиці, яка мені відома, — підіть лишень гляньте на цей "Пікатрікс", — про робітничий рух ці люди думають менш за все.
— Мені теж так здається, о Сократе. І що далі?
— Спасибі за Сократа, але саме в цьому вся суть. Що більше я читаю на цю тему, то більше у мене плутається в голові. У сорокових роках народжуються різні групи, які називають себе синархічними, і говорять про новий європейський порядок на чолі з урядом мудреців поза всякими партіями. І де ж сходяться всі ці групи? У колах колабораціоністів Віші! Отже, кажете ви, ми знову помилилися, синархію проповідують праві. Овва! Прочитавши все це, я усвідомив, що всі доходять згоди лише в одному: синархія існує і таємно править світом. Але тут виникає одне "але"...
— Яке але?
— Але 24 січня 1937 року Organisation secréte d'action revolutionnaire et national, більше відома як Cagoule, яку фінансує Муссоліні, вбиває Дмитра Навашина, масона і мартиніста (не знаю, хто такі мартиністи, певно, одна з цих сект), економічного радника Народного фронту, а раніше — директора одного з московських банків. Тоді почали говорити, що Cagoule керує якоюсь секретною синархією і що Навашина вбили, бо він розкрив її таємниці. Під час німецької окупації один документ, складений у лівих колах, викриває Синархічний пакт імперії, на якому лежить провина за поразку Франції, і цей пакт є виявом фашизму португальського типу. Але потім виявляється, що цей пакт був складений дю Мас та Канудо і містив ідеї, які вони повсюдно публікували і рекламували. Жодної секретності. Але саме як секретні ці ідеї подав 1946 року якийсь Ґюссон, викриваючи лівий революційний синархічний пакт. Він написав про це у своїй "Synarchie, panorama de 25 années d'activité occulte" , підписаній, почекайте, зараз знайду, ось воно, Жофруа де Шарне.
— Ого-го, нічого собі, — сказав я, — де Шарне був товаришем Моле, великого магістра тамплієрів. Вони разом загинули на вогнищі. А тут ми маємо неотамплієра, який нападає на синархію справа. Але ж синархія народжується в Аґарттсі, яка є притулком тамплієрів.
— А що я вам казав? Бачите, ви даєте мені ще один слід. На жаль, він служить лише для того, щоб збільшити плутанину. Отже, праві викривають Синархічний пакт імперії, соціалістичний і секретний, який секретним зовсім не є, але цей-таки секретний Синархічний пакт, як ви бачили, викривають і ліві. А тепер ще одна інтерпретація: синархія — єзуїтська змова з метою підірвати Третю республіку. Цю тезу висунув лівий Роже Менневе. І, щоб полегшити мені життя, книжки кажуть, що 1943 року в деяких військових колах Віші, петенівських, але антинімецьких, ходили документи, які твердять, що синархія — нацистська змова: Гітлер — розенкройцер, на якого впливають масони, котрі, як бачите, від юдейсько-більшовицької змови перейшли до змови німецько-імперської.
— Отже, все зійшлося.
— Аби ж то. А ось інше відкриття. Синархія — змова міжнародних технократів. Це твердить у 1960 році такий собі Віймаре у книзі "Чотирнадцята змова 13 травня". Техносинархічна змова хоче дестабілізувати уряди, а щоб зробити це, вона провокує війни, підтримує і підбурює путчі, спричиняє внутрішні розколи в політичних партіях, сприяючи розбратові... Ви впізнаєте цих синархістів?
— Боже мій, це ж ІДМК, Імперіалістична держава мультинаціональних корпорацій, саме про них говорили Червоні бригади кілька років тому...
— Точна відповідь! А тепер, що робить комісар Де Анджеліс, коли йому трапляється десь посилання на синархію? Питає поради у доктора Казобона, спеціаліста від тамплієрів.
— А я кажу, що є таємне товариство з відгалуженнями у всьому світі, яке плете змову з метою ширити чутки про існування всесвітньої змови.
— Ви жартуєте, але я...
— Я не жартую. Спробуйте погортати рукописи, які надходять до "Мануціо". Але якщо вам потрібне реалістичніше тлумачення, це схоже на анекдот про заїку, який каже, що його не взяли диктором на радіо, бо він не член партії. Завжди є потреба приписувати комусь власні невдачі, диктатури завжди знаходять якогось зовнішнього ворога, щоб об'єднати своїх послідовників.
