Маятник Фуко - Еко Умберто
Але з цієї останньої репліки я збагнув, що, оголюючи свою душу перед іншим, — тоді як справжнім суперником був ще інший, — він єдиним можливим способом утверджував свої права на Лоренцу.
Тим часом Лоренца відповідала, попрохавши у когось іще одну склянку:
— Але все це гра. Адже я кохаю тебе.
— Добре, що не ненавидиш. Послухай, я мушу йти додому, у мене напад гастриту. Я й досі в'язень цієї нижчої матерії. Мені Симон не обіцяв нічого. Ходімо разом?
— Давай побудемо ще трішечки. Тут так гарно. Хіба тобі не весело? А крім того, я ще не оглянула картин. Ти бачив, що Ріккардо намалював на одній мене?
— Тебе я хотів би не тільки намалювати, — мовив Ріккардо.
— Ти вульгарний. Облиш. Я розмовляю з Якопо. Господи, Якопо, невже лише ти можеш гратися в інтелектуальні ігри зі своїми друзями, а я ні? Скажи мені, будь ласка, хто трактує мене як проститутку з Тира? Ти.
— Присягаюсь, це так. Саме я. Саме я штовхаю тебе в обійми літніх добродіїв.
— Він ніколи не намагався взяти мене в обійми. Він не сатир. Тебе дратує, що він не бажає затягнути мене до ліжка, а вважає інтелектуальним партнером.
— Allumeuse .
— Ось цього тобі не слід було говорити. Ріккардо, ходімо пошукаємо чогось випити.
— Ні, підожди, — сказав Бельбо. — Тепер ти мені скажеш, чи ти сприймаєш його серйозно, я хочу зрозуміти, чи ти божевільна, чи ні. І перестань пити. Скажи ж мені, чи сприймаєш ти його серйозно, чи ні, хай йому чорт!
— Але ж, любий, це наша гра, між мною і ним. А вся краса цієї історії в тому, що коли Софія починає розуміти, хто вона така, і звільняється від тиранії ангелів, вона може звільнитися від гріха...
— Ти перестала грішити?
— Прошу тебе, подумай добре, — сказав Ріккардо, цнотливо цілуючи її в чоло.
— Навпаки, — відповіла вона. Бельбо, не дивлячись на художника, — все те, що міститься там, уже не гріх, можна робити все, що завгодно, аби звільнитися від плоті, там перебуваєш поза добром і злом.
Вона відштовхнула від себе Ріккардо і голосно промовила:
— Я — Софія, і, щоб звільнитися від ангелів, я мушу вчиняти... учинювати... вчи-ни-ти всі гріхи, навіть найрозкішніші!
Ледь похитуючись, вона рушила в куток, де сиділа зодягнена у чорне дівчина з густо нафарбованими очима і блідим обличчям. Лоренца поволокла її у центр зали і почала вихилятися разом з нею. Вони майже торкалися одна одної животами, їхні руки розслаблено звисали вздовж стегон.
— Я можу кохати тебе також, — сказала вона і поцілувала дівчину в губи.
Круг них півколом зібралася юрба, всі були трохи збуджені, хтось щось вигукнув. Бельбо з непроникним виразом обличчя сів і дивився на цю сцену, наче імпресаріо, присутній на акторській пробі. Він весь спітнів, і ліве око в нього сіпалось, чого я раніше ніколи в нього не помічав. Раптом, коли Лоренца протанцювала вже принаймні п'ять хвилин, своїми рухами все очевидніше пропонуючи себе, він вибухнув:
— А тепер ходи сюди.
Лоренца зупинилася, розставила ноги, простягла руки вперед і закричала:
— Я свята і повія!
— Ти гівнючка, — сказав Бельбо, підводячись. Він пішов прямо до неї, з силою схопив її за зап'ясток і поволік до дверей.
— Зупинись, — кричала вона, — не дозволяй собі... — Відтак вона вибухнула сльозами й закинула йому руки за шию. — Любий, але ж я твоя Софія, ти не повинен через це сердитись...
Бельбо ніжно провів рукою по її спині, поцілував її у скроню, погладив волосся і сказав у залу:
— Даруйте їй, вона не звикла стільки пити.
Серед присутніх прокотився смішок. Гадаю, його почув і Бельбо. На порозі він помітив мене і вчинив одну річ, і я не зрозумів, чи було це для мене, чи для інших. Він сказав це тайкома, півголосом, коли інші уже втратили до них інтерес.
Все ще обіймаючи Лоренцу за плечі, він обернувся на три чверті до зали і тоном, яким говорять про очевидні речі, тихо промовив:
— Кукуріку.
51
Отож, коли якийсь Мудрий Кабаліст хоче тобі щось сказати, не думай, що це буде річ фривольна, річ вульгарна, річ банальна: це буде таїна, слово оракула...
Tomaso Garzoni. Il Theatro de vari e diversi cervelli mondani,
Venezia, Zanfretti, 1583, бесіда XXXVI
Іконографічного матеріалу, знайденого у Мілані та Парижі, не вистачало. Пан Ґарамонд уповноважив мене провести кілька днів у Мюнхені, в Дойчес музеум.
Кілька вечорів я перебув у невеликих шинках Швабінга — або в тих величезних криптах, де літні вусаті добродії в коротких шкіряних штанах награють мелодії і де посеред густого диму свинячих випарів над літровим кухлем пива пересміхаються між собою коханці, одна пара поруч з іншою — а в пообідні години перегортав каталог репродукцій. Іноді я виходив з архіву і прогулювався музеєм, де було відтворено все те, що могла вигадати людська істота: натискаєш на кнопку — і на діорамах оживають нафтові промисли з діючими свердлами, ти можеш увійти до справжнього підводного човна, примусити обертатися планети, побавитись у виробництво кислот та викликання ланцюгових реакцій — менш Готичний Консерваторій, звернений у майбутнє, повний галасливих школярів, яких навчають ідеалізувати інженерів.
У Дойчес музеум можна дізнатися також усе про шахти: зійшовши по сходах, заходиш у шахту, де є все, що має бути, — підземні галереї, ліфти для людей та коней, вузькі проходи, по яких повзуть худющі визискувані діти (сподіваюсь, воскові). Проходиш по безконечних тьмяних коридорах і зупиняєшся на краю бездонних колодязів, відчуваєш холод у кістках і майже чуєш запах метану. Все у натуральну величину.
Я блукав по одній з другорядних галерей у розпачі, що більше не побачу денного світла, аж тут помітив чоловіка, що дивився вниз, у безодню, і мені здалося, ніби я його знаю. Його лице не було мені чуже, зморшкувате й сіре, сиве волосся, совиний погляд, але я відчував, що його одяг повинен бути іншим, це обличчя я, либонь, бачив в іншій уніформі, відчуття було таке, ніби після довгої розлуки я зустрів знайомого священика у цивільному чи капуцина без бороди. Він теж поглянув на мене, вагаючись. Як буває в таких випадках, після поєдинку мимовільних поглядів, він узяв ініціативу до своїх рук і привітався зі мною по-італійському. Раптом мені вдалося уявити його у його звичному одязі: якби він носив довгу, жовтувату хламиду, це був би пан Салон. А. Салон, набивач опудал. Його майстерня містилася за кілька дверей від мого офісу, в коридорі того фабричного приміщення на пенсії, де я працював Марловом від культури. Іноді я зустрічав його на сходах, і ми, вітаючись, кивали один одному.
— Дивовижно, — сказав він, простягаючи мені руку, — ми сусіди вже так давно, а відрекомендовуємось один одному в надрах землі на відстані тисячі миль.
Ми обмінялися кількома принагідними фразами. Я мав враження, що він чудово знає про все, чим я займаюся, а це вже немало, оскільки точно цього не знав навіть я сам.
— Що привело вас до технічного музею? Адже у вашому видавництві ви займаєтеся більш духовними речами, як мені здається.
— А звідки ви знаєте?
— Ну, — він зробив невиразний жест, — люди балакучі, а в мене чимало відвідувачів...
— Хто ж ходить до опудальника, пробачте, до набивача опудал?
— Багато хто. Ви скажете, як кажуть усі, що це досить рідкісне ремесло. Але клієнтів не бракує, і вони найрізноманітніші. Музеї, приватні колекціонери.
— Мені не часто доводилося бачити опудала тварин у помешканнях, — сказав я.
— Ні? Залежить від помешкань, по яких ви ходите... Чи підвалів.
— Хіба опудала тварин тримають у підвалах?
— Дехто так. Не всі стайні містяться на денному чи то місячному світлі. Я не довіряю таким клієнтам, але що вдієш, робота... Я не довіряю підземеллям.
— І тому прогулюєтеся підземними ходами?
— Я їх досліджую. Я не довіряю підземеллям, але хочу їх зрозуміти. А можливості невеликі. Ви мені скажете, є римські катакомби. Але там нема таємниці, вони повні туристів і перебувають під контролем церкви. Паризька каналізація... Ви там були? Її можна відвідати в понеділок, у середу і в останню суботу кожного місяця, увійшовши з Пон де л'Альма. Але це теж туристичний маршрут. Звичайно, в Парижі так само є катакомби і підземні печери. Не кажучи вже про метро. Ви були коли-небудь на вулиці Лафайєт у будинку під номером 145?
— Правду кажучи, ні.
— Це дещо не по дорозі, між Східним та Північним вокзалами. На перший погляд, непримітна будівля. Лише якщо ви придивитесь до неї краще, то побачите, що двері здаються дерев'яними, а насправді це пофарбоване залізо, через вікна видно кімнати, де вже протягом століть ніхто не мешкає. Там ніколи не буває світла. Але люди проходять повз будинок і ні про що не здогадуються.
— Не здогадуються про що?
— Про те, що цей будинок несправжній. Це лишень фасад, оболонка без даху, без помешкань. Він порожній. Це тільки вершина комина. Він служить для вентиляції та відводу пари з регіональної мережі метро. І коли ви це зрозумієте, у вас виникає враження, ніби ви стоїте перед входом до пекла; якби вам вдалося проникнути за ці стіни, ви могли б увійти до підземного Парижа. Мені доводилося проводити довгі години перед тими дверима, які приховують двері дверей, відправний пункт подорожі до центру Землі. Як ви гадаєте, навіщо його зробили?
— Ви ж самі казали, для вентиляції метро.
— Для цього досить люків. Ні, саме дивлячись на ці підземелля, у мене виникають підозри. Ви мене розумієте?
Здавалося, він весь засяяв, говорячи про пітьму. Я запитав, чому в нього виникають підозри щодо підземель.
— Таж тому, що коли Володарі Світу існують, вони можуть перебувати тільки під землею, це істина, яку відгадує багато хто, але мало хто наважується висловити. Мабуть, єдиним, хто насмілився висловити це відверто, був Сент-Ів д'Альвейдр. Ви його знаєте?
Можливо, я чув його ім'я від котрогось із дияволістів, але точно цього не пам'ятав.
— Це той, хто розповів нам про Аґарттху, підземний престол Царя Світу, окультний центр Синархії, — пояснив Салон. — Він не боявся, почував себе у безпеці. Але всі ті, хто відкрито пішли за ним, були усунені, бо забагато знали.
Ми рушили галереями, і пан Салон говорив до мене, кидаючи неуважні погляди вздовж галереї, на бічні відгалуження тунелів, на нові колодязі, немов шукаючи у напівтіні підтвердження своїх підозр.
— Ви запитували себе коли-небудь, чому в минулому столітті всі великі новочасні метрополії поспіхом кинулися будувати метрополітени?
— Щоб розв'язати транспортну проблему.
