Маятник Фуко - Еко Умберто
Час від часу в діалог втручався голос Альє, м'який і примирливий.
— Нумо, панове, — говорив зараз Альє, — ви звернулися до мене, щоб я вас розсудив, і я маю це за честь, але в такому разі послухайте, що я вам скажу. Насамперед дозвольте мені зауважити, що ви, любий П'єре, вчинили принаймні необачно, написавши того листа...
— Справа дуже проста, пане графе, — відповідав французький голос, — цей пан Браманті пише статтю до одного часопису, який ми всі високо респектуємо, де він досить непристойно іронізує над декотрими люциферіанцями, які нібито викликають духів, хоча й не вірять у Реальну Презенцію, щоб видурювати в них срібло, і так далі і таке інше. Bon , всі вже знають, що єдиною визнаною Eglise Luciferienne є та, Тавроболіастом та Психопомпом якої є моя скромна особа, і відомо, що моя Церква не займається вульгарним сатанізмом і не робить фіґлів-міґлів з духами, що личило б скоріше якомусь канонікові з Сен-Сюльпіса. У своєму листі я сказав, що ми не сатаністи vieux jeu , не шанувальники Grand Tenacier du Mal , і що нам нема потреби мавпувати Римську Церкву, зі всіма отими дарохранильницями і тими, як їх, chasuble ... Ми є, au contraire , паладіани, але це відомо всім, для нас Люцифер — це основа добра, у всякому разі основою зла є Адонай, адже цей світ створив він, а Люцифер намагався ставити йому резистенцію...
— Гаразд, — схвильовано говорив Браманті, — я це сказав, може, я й грішу легковажністю, але це не дає вам права погрожувати мені чарами!
— Облиште! З мого боку це була метафора! А ви у відповідь зробили мені envoutement !
— Атож, я і мої побратими якраз маємо зайвий час, щоб займатися насиланням бісів! Ми практикуємо Догму і Обряд Високої Магії, ми не якісь там чаклуни!
— Пане графе, я апелюю до вас. Пан Браманті, як усім відомо, має зносини з абатом Бутру, а як ви добре знаєте, про цього священика кажуть, ніби він звелів витатуювати собі на підошві ніг хрест, аби мати змогу топтати нашого Господа, себто свого... Bon, тиждень тому я зустрічаю того нібито абата у книгарні Дю Сангреаль, ви її знаєте, він посміхається мені своєю звичною липучою посмішкою і каже: "Гаразд, гаразд, ми ще з вами зустрінемося днями увечері..." Але що це має означати — увечері? А означає це, що через два вечори розпочалися ці візити, я збираюсь лягати до ліжка, і тут чую, як мені в обличчя б'є флюїдний шок, вам же відомо, що ці еманації легко впізнати.
— Ви, мабуть, потерли підошвами об килимок.
— Ага, он ви про що! Тоді чому здіймались у повітря цяцьки, а один із моїх перегонних апаратів ударив мене по голові, чому впав на землю мій гіпсовий Бафомет, пам'ятка про мого бідолашного батька, а на стіні з'явилися написи червоного кольору, така гидота, що не смію й повторити? Ви ж добре знаєте, що не більш як рік тому покійний месьє Ґрос звинуватив цього ж таки абата в тому, що той робить припарки з фекальної субстанції, даруйте мені, абат засудив його на смерть — і через два тижні бідолашний месьє Ґрос у таємничий спосіб помер. Те, що Бутру маніпулює отруйними речовинами, встановив також суд честі, скликаний ліонськими мартиністами...
— На основі наклепів... — почувся голос Браманті.
— Облиште! Судовий процес над справами такого роду завжди провадиться на основі непрямих доказів...
— Авжеж, але того, що месьє Ґрос був алкоголік із цирозом в останній стадії, трибуналові сказано не було.
— Та не будьте ж дитиною! Адже чаклування відбувається природними шляхами, якщо у когось цироз, то його слід вразити у хворий орган, це ж ази чорної магії...
— Виходить, як хтось помирає від цирозу, в цьому винен наш приятель Бутру, не смішіть мене!
— Тоді розкажіть мені, що відбувалося в Ліоні протягом тих двох тижнів... Позбавлена свячення каплиця, святі дари з тетраграматоном, ваш Бутру у великій червоній сутані з перевернутим хрестом і мадам Олькотт, його особиста ясновидиця, не кажучи вже про все інше, на чолі якої з'являється тризубець, і порожні чаші, які самі наповнюються кров'ю, і абат, який харкає у рот вірним... Хіба не так було?
— Та ви, мабуть, начиталися Гюїсманса, любий мій! — сміявся Браманті.
— То був просто культурний захід, історичне видовище, як відправи школи Вікка та друїдичних колегій!
— Ouais , венеційський карнавал...
Ми почули якусь шамотню, неначе Браманті збирався кинутися на свого супротивника, а Альє ледве його стримував.
— Бачите, бачите, — говорив писклявим голосом француз. — Але будьте обережні, Браманті, поспитайте вашого приятеля Бутру, що з ним приключилося! Ви ще цього не знаєте, але він у лікарні, запитайте, хто його так знівечив! Хоч я й не займаюся тою вашою goetia , але й мені відомі деякі штуки, і коли я зрозумів, що у моєму домі щось завелося, я накреслив на паркеті коло захисту, і, хоч я в це й не вірю, але ваші чортенята вірять, підняв каптур Кармело і зробив на ньому contresigne, l'envoutement retourné , авжеж. Ваш абат пережив неприємні хвилини!
— Бачите, бачите? — сопів Браманті. — Бачите, це ж він кидає вроки!
— Досить уже, панове, — сказав Альє, лагідно, але твердо. — Тепер послухайте мене. Ви знаєте, наскільки я ціню, на пізнавальному рівні, це повернення до обрядів, що вийшли з ужитку. Для мене люциферіанська церква і орден Сатани, попри всі демонологічні відмінності, однаково гідні пошани. Вам відомий мій скептицизм у цій царині, але, врешті-решт, ми належимо до того самого духовного лицарства, і я закликаю вас виявити принаймні крихту солідарності. Схаменіться, панове, вплутувати Князя Тьми в особисті чвари! Це ж чисте дітвацтво! Облиште, все це окультистські байки. Ви поводитесь як вульгарні франкмасони. Якщо відверто, то Бутру — дисидент, і ви, любий Браманті, могли б спонукати його продати тандитникові весь той його сміховинний реквізит, який годиться хіба що для "Мефістофеля" Бойто...
— Ah ah, c'est bien dit ça, — хихотів француз, — c'est de la brocanteriez .
— Давайте поглянемо на це в іншому світлі. Мала місце дискусія щодо того, що можна назвати літургічним формалізмом, деякі душі занадто запалилися, але не треба бачити в кожній тіні ворога. Зверніть увагу, дорогий П'єре, я зовсім не виключаю присутності у вашому домі якихось чужорідних істот, це найзвичайніша у світі річ, але якщо не втрачати здорового глузду, все це можна пояснити полтергейстом...
— Авжеж, я цього не виключаю, — сказав Браманті, — розміщення планет на той час...
— Ну от! Нуте, подайте собі руки й обніміться, як брати.
Ми почули шепіт взаємних вибачень.
— Ви самі це знаєте, — говорив Браманті, — іноді, щоб з'ясувати, чи якась особа справді очікує втаємничення, слід удатися до фольклору. Навіть у тих крамарів з Великого Сходу, які ні в що не вірять, є свій церемоніал.
— Bien entendue, le rituel...
— Але часи Кровлі вже минулися, зрозуміло? — сказав Альє. — Дозвольте тепер вас залишити, мене очікують інші відвідувачі.
* * *
Ми швиденько повернулися до дивана і спокійно й невимушено стали чекати на Альє.
47
Отож вельми високим заходом нашим було знайти лад у цих семи мірах, лад гідний, достатній, чіткий, щоб він завжди тримав відчуття насторожі і пам'ять у напрузі... Цей найвищий і незрівнянний устрій призначений не тільки на те, щоб зберігати речі, слова і мистецтва, довірені нам... але сам дає нам справжню премудрість...
Giulio Camillo Delminio. L'Idea del Theatro,
Firenze, Torrentino, 1550, Вступ
Альє зайшов через кілька хвилин.
— Даруйте, любі друзі. Я тільки-но брав участь в одній, м'яко кажучи, неприємній суперечці. Як моєму другові Казобону відомо, я вважаю себе шанувальником історії релігій, і через це дехто частенько звертається до мене за просвітленням, може, більше з огляду на мій здоровий глузд, ніж на мою вченість. Знаєте, це дивовижно, але серед адептів таємної премудрості іноді трапляються дуже своєрідні особистості... Не кажучи вже про звичайних шукачів трансцендентальної потіхи чи про людей меланхолійного духу, навіть люди глибоких знань і великої інтелектуальної витонченості теж кохаються в нічних фантазуванням і втрачають відчуття межі між істинами Традиції та архіпелагом дивовиж. Люди, з якими я тільки-но мав бесіду, сперечалися з приводу абсолютно дитячих припущень. На жаль, це трапляється і в найкращих родинах. Проте прошу пройти за мною до мого скромного кабінету, побесідуємо у затишнішій обстанові.
Він підняв шкіряну завісу і пропустив нас до суміжної кімнати. Ми б не назвали її скромним кабінетом, адже вона була простора й обставлена вишуканими антикварними книжковими шафами, наповненими добротно оправленими книгами, усі вони були, безперечно, поважного віку. Та ще більше, ніж книги, вражали кілька вітрин з якимись непевними предметами, які здавалися каменями та фігурами невеликих тварин, — незрозуміло, чи то були опудала, чи мумії, чи дуже вдалі їхні подоби. Ціле приміщення немовби потопало в розпорошеному присмерковому світлі. Це світло, як здавалося, линуло з великого подвійного вікна у глибині з кришталевими шибками бурштинового кольору, прикрашеними ромбічним візерунком, але світло з вікна зливалося зі світлом великої лампи, що стояла на столі темного червоного дерева, вкритому паперами. Це була одна з тих ламп, які іноді можна побачити на столах читальних залів старих бібліотек, з куполоподібним абажуром із зеленого скла, — такі лампи можуть кидати білий овал світла на сторінки, залишаючи приміщення в опаловій напівтіні. Ця гра різних світел, які здавалися однаково неприродними, не притлумлювала, а якимось чином пожвавлювала барвистість стелі.
То була склепінчаста стеля, з чотирьох боків підтримувана невеликими декоративними колонами червоно-цеглястого кольору з крихітними позолоченими капітелями, і оптичний ефект розділених на сім частин зображень, що наповнювали її, створював враження куполоподібного склепіння, від чого вся зала набувала настрою похоронної каплиці, невловно гріховного і меланхолійно змислового.
— Це мій невеличкий театр, — мовив Альє, — на зразок тих фантазій доби Відродження, де розміщалися візуальні енциклопедії, антології Всесвіту. Не так житлове приміщення, як механізм для спогадів. Серед предметів, які ви тут бачите, немає жодної речі, що, поєднуючись належно з іншими, не відкривала б і не підсумовувала таємниць світу.
