Маятник Фуко - Еко Умберто

Очевидно, Альє також добре знав розмовну англійську, бо не зумів приховати задоволення, не соромлячись свого марнославства.

— Любі друзі, — сказав він, — коли цей добродій, чиє ім'я мені невідоме, виготовляє компіляцію про таємницю пірамід, він не може сказати нічого іншого, крім того, що знають навіть діти. Я здивувався б, якби він сказав щось нове.

— Отже, — з ваганням промовив Бельбо, — цей добродій просто розповідає відомі істини.

— Істини! — засміявся Альє, відкриваючи знову перед нами коробку своїх розкішних рахітичних сиґар. — Що є істина, як казав один мій знайомий багато років тому. Частково йдеться про купу нісенітниць. Насамперед, якщо поділити точну основу піраміди на точну подвійну величину висоти, враховуючи також і десяті, то ми одержимо не число π, а 3,1417254. Різниця невелика, але важлива. Крім того, один з учнів П'яцці Сміта, Фліндерс Петрі, який вимірював також Стоунгендж, свідчить, що одного дня піймав свого вчителя, коли той, щоб сходилися розрахунки, шліфував Гранітні виступи царського передсінку... Може, це плітки, але П'яцці Сміт не був тим, хто вселяв довіру, досить було побачити, як він зав'язує краватку. І все ж поміж стількома нісенітницями знаходяться й неспростовні істини. Панове, чи не бажаєте пройти зі мною до вікна?

Театральним жестом він розчинив навстіж віконниці, запросив нас виглянути і показав удалині, на розі вулички та бульвару, дерев'яну будку, де, очевидно, продавали квитки лотереї Мерано.

— Панове, — сказав він, — я пропоную вам піти поміряти цю будку. Ви побачите, що довжина прилавка становить 149 сантиметрів, тобто одну стомільярдну відстані Земля — Сонце. Висота задньої стіни, поділена на ширину вікна, дає 176/56 =3,14. Висота спереду становить 19 дециметрів, а отже, тотожна кількості років у грецькому місячному циклі. Сума висот двох передніх та двох задніх кутів становить 190 х 2 + 176 х 2 = 732, що є датою перемоги в Пуатьє. Товщина прилавка дорівнює 3,10 сантиметра, а ширина віконної рами — 8,8 сантиметра. Замінивши цілі числа відповідною літерою абетки, ми одержимо С10Н8, що є формулою нафталіну.

— Фантастично, — вразився я, — ви вимірювали?

— Ні, — відказав Альє. — Це зробив на іншій будці такий собі Жан-П'єр Адан. Гадаю, усі лотерейні будки мають більш-менш однакові виміри. З числами можна робити все, що завгодно. Якщо у мене є священне число 9 і я хочу одержати 1314, дату спалення Жака де Моле — дату, дорогу для тих, хто, як я, вважає себе шанувальником тамплієрської лицарської традиції, — що ж я зроблю? Я помножу його на 146, пророковану дату знищення Карфагена. А як же я дійшов до такого результату? Я ділив 1314 на два, на три і так далі, аж поки не знайшов задовільного числа. Я б міг також поділити 1314 на 6,28, подвоєне число 3,14, і одержав би 209, себто рік, коли Аттало І Пергамський приєднався до антимакедонської коаліції. Ви задоволені?

— Отже, ви не вірите в жодні нумерології, — розчаровано сказав Діоталлеві.

— Я? Я в них твердо вірю, вірю, що Всесвіт — чудова гармонія числових відповідностей і що тлумачення числа та його символічна інтерпретація є шляхом найвищого пізнання. Але якщо світ, нижчий і вищий, — це система відповідностей, де все грає, то природно, що і будка, і піраміда, які обидві є творінням людських рук, несвідомо відтворюють у своїй структурі космічну гармонію. Ці так звані пірамідологи неймовірно складними методами відкривають очевидну істину, набагато стародавнішу і вже відому. Викривленою є логіка пошуків і відкриття, бо це логіка науки. Логіка мудрості не має потреби у відкриттях, бо вона вже знає. Навіщо доводити те, що й не могло бути по-іншому. Якщо тут є таємниця, вона набагато глибша. Ці ваші автори просто залишаються на поверхні. Гадаю, оцей ще й повторює всі оті байки про єгиптян, яким була відома електрика...

— Я вже й не запитую, як ви здогадалися.

— Бачите? Вони задовольняються електрикою, наче якийсь там інженер Марконі. Менш дитячою була б гіпотеза про радіоактивність. Це цікаве припущення, яке, на відміну від електричної гіпотези, могло б пояснити славнозвісне прокляття Тутанхамона. Як єгиптянам щастило піднімати камені на піраміди? Може, вони піднімали брили електричними розрядами чи примушували їх літати за допомогою ядерного розпаду? Або ж єгиптяни відкрили спосіб усунення сили тяжіння і знали секрет левітації? Або ще одна форма енергії... Відомо, що халдейські жерці керували священними машинами за допомогою самих звуків, що священики Карнака та Фів звуком свого голосу могли розчиняти навстіж двері храму, — а про що ж інше свідчить, подумайте самі, легенда про "Сезаме, відчинись"?

— Так що ж? — поспитав Бельбо.

— У тому й уся заковика, друже мій. Електрика, радіоактивність, атомна енергія — справжній утаємничений знає, що це метафори, поверхові прикриття, узвичаєні побрехеньки, щонайбільше жалюгідні замінники якоїсь сили, древньої і забутої, що її втаємничений шукає і колись таки пізнає. Може, слід ще згадати, — він якусь мить повагався, — про телуричні течії.

— Про що? — не пам'ятаю вже, хто з нас трьох запитав це.

Альє здавався розчарованим:

— Бачите? Я вже сподівався, що серед ваших клієнтів є хтось, хто міг би сказати мені щось цікавіше. Але бачу, вже пізно. Гаразд, друзі мої, угоду нашу вкладено, а решта — то все просторікування старого вченого.

* * *

Поки він простягав нам руку, увійшов камердинер і шепнув щось йому на вухо.

— А-а, моя люба приятелька, — сказав Альє. — Я зовсім забув. Попросіть її заждати хвилинку... ні, не у вітальні, в турецькому салоні.

Люба приятелька, мабуть, добре знала будинок, бо була вже на порозі кабінету і, в напівтіні дня, що вже закінчувався, навіть не поглянувши на нас, рушила до Альє, кокетливо погладила його по обличчі й сказала:

— Симоне, ти ж не примусиш мене чекати в передпокої!

То була Лоренца Пеллеґріні.

Альє легенько відсторонився, поцілував їй руку і сказав, показуючи на нас:

— Моя люба, моя мила Софіє, ви знаєте, що ви завжди бажана гостя у кожному домі, який осяваєте своєю присутністю. Але я мусив попрощатися з цими гістьми.

Лоренца помітила нас і зробила радісний вітальний жест — я не пам'ятаю, щоб я будь-коли бачив її здивованою або збентеженою будь-чим.

— О, як чудово, — сказала вона, — ви теж знайомі з моїм другом! Якопо, як справи. (Вона не спитала, як справи, а сказала.)

Я побачив, як Бельбо зблід. Ми попрощалися, Альє висловив свою радість з приводу того, що ми теж з нею знайомі.

— Я вважаю нашу спільну приятельку одною з найприродніших істот, які я будь-коли мав радість пізнати. У своїй свіжості вона втілює, дозвольте мені цю фантазію старого вченого, Софію, вигнану на цю землю. Але, мила моя Софіє, мені не вдалося вчасно попередити вас, що обіцяне свято відкладається на кілька тижнів. Я у відчаї.

— Байдуже, — сказала Лоренца, — я почекаю. Ви до бару? — запитала, точніше звеліла вона. — Гаразд, я побуду тут з півгодинки, я хочу, щоб Симон дав мені один із своїх еліксирів, вам би годилося їх покуштувати, але він каже, що це лише для вибраних. Тоді я наздожену вас.

Альє посміхнувся з виглядом поблажливого дядечка, запросив її сісти і провів нас до дверей.

* * *

Ми знову опинилися на вулиці і вирушили моїм автом до Піладе. Бельбо німував. Ми не розмовляли всю дорогу. Але за шинквасом бару довелось розбити чари.

— Сподіваюсь, я не віддав вас до рук божевільного, — промовив я.

— Ні, — відказав Бельбо. — Цей чоловік гострий і витончений. Лише живе він у світі, відмінному від нашого. — Відтак похмуро додав: — Або майже відмінному.

49

Traditio Templi сама собою постулює традицію тамплієрського лицарства, лицарства духовного і втаємниченого...

Henry Corbin. Temple et contemplation,

Paris, Flammarion, 1980, p. 373.

— Гадаю, я розкусив вашого Альє, Казобоне, — сказав Діоталлеві, який у Піладе попросив білого шипучого вина, змусивши нас потерпати за його духовне здоров'я. — Він цікавиться таємними науками і не довіряє аматорам та дилетантам. Але, як ми дізналися нині шляхом ганебного підслуховування, він, гордуючи ними, все ж їх вислуховує, критикує і не відхрещується від них.

— Сьогодні пан, віконт, маркграф Альє, чи хай хоч хто він був, ужив ключового виразу, — сказав Бельбо. — Духовне лицарство. Він не поважає їх, але почуває себе зв'язаним із ними стосунками духовного лицарства. Гадаю, я розумію його.

— Тобто? — запитали ми.

Бельбо пив уже свій третій джин-мартіні (увечері — віскі, твердив він, бо воно заспокоює і викликає мрійливість, пізнього пополудня — джинмартіні, бо він збуджує і зміцнює). Він почав розповідати про своє дитинство в ***, як одного разу вже розповідав мені колись.

— Це було між 1943 та 1945 роками, тобто в період переходу від фашизму до демократії, а тоді знову до диктатури Республіки Сало з партизанською війною в горах. На початку цієї історії я мав одинадцять років і жив у будинку дядька Карло. Ми мешкали в місті, але 1943 року бомбардування почастішали і моя мати вирішила, що нам треба, як тоді казали, евакуюватися. У *** мешкали дядько Карло та тітка Катеріна. Дядько Карло походив із родини землеробів і успадкував у *** будинок разом із землями, які було віддано у половинщину чоловікові на ймення Аделіно Канепа. Половинщик працював, жав збіжжя, робив вино і віддавав половину прибутку власникові. Ситуація, певна річ, була напружена: половинщик вважав, що його визискують, і власник також, адже він одержував лише половину прибутків зі своїх земель. Власники ненавиділи половинщиків, а половинщики — власників. Але, у випадку дядька Карло, вони мешкали разом. 1914 року дядько Карло записався добровольцем в альпійські стрільці. П'ємонтець суворого гарту, безмежно відданий обов'язкові та батьківщині, він став спершу лейтенантом, а відтак — капітаном. В одній битві при Карсо він опинився поруч з якимось солдатом-ідіотом, який дав розірватись у своїх руках гранаті — інакше чому б вона мала називатися ручною? Словом, дядька Карло вже мали кинути до братньої могили, коли якийсь санітар помітив, що він іще живий. Його занесли до польового шпиталю, вийняли йому око, яке вже вилазило з орбіти, відрізали руку і, за словами тітки Катеріни, ще й вставили під шкіру голови металеву пластинку, бо він утратив шматок черепної коробки.