1984 - Орвелл Джордж

Ти брешеш. Ти все ще думаєш, що їх чотири. Скільки пальців, будь ласка?"

"Чотири!П'ять!Чотири!Будь-скільки ти забажаєш. Лише припини це, припини цей біль!"

Раптово його було зведено у сидяче положення і рука О'Брайєна огортала його плечі. Він можливо втратив свідомість на декілька секунд. Ті кріплення, що втримували його тіло у лежачому стані були розв'язані. Він відчував сильний холод, він неконтрольовано й невтримно тремтів, його зуби цокотіли, сльози котилися вниз по його щоках. Якусь мить він притискався до О'Брайєна наче мала дитина, надзвичайно затишно попід цією важкою рукою навколо його плечей. Він мав таке відчуття, що О'Брайєн був його заступником, що цей біль був чимось що прийшло ззовні, від якогось іншого джерела, і що це був О'Брайєн тим хто зміг його врятувати від цього.

"Ти дуже повільний та некмітливий учень, Вінстоне," – лагідно сказав О'Брайєн.

"Як я можу зарадити цьому?" – сутужно проревів він – "Як я можу зарадити собі з баченням того, що у мене перед очима? Два плюс два це чотири."

"Іноді, Вінстоне. Іноді це п'ять. Іноді це три. Іноді це все разом й одночасно. Ти повинен старатися краще. Це не легко ставати при здоровому глузді."

Він поклав Вінстона назад до ліжка. Держаки знову міцно стислися на його кінцівках, але цей біль відлинув геть і тремтіння припинилося, лишивши по собі лише слабкість та холод. О'Брайєн кивнув до чоловіка у білому халаті, який стояв нерухомо впродовж усіх цих процедур. Цей чоловік у білому халаті нахилився і зблизька поглянув у очі Вінстона, прощупав його пульс, приклав вухо до його грудної клітини, повистукував пальцями тут і там, а потім кивнув до О'Брайєна.

"Ще раз," – сказав О'Брайєн.

Потік болю сповнив тіло Вінстона. Стрілка повинна була бути на сімдесяти, сімдесят п'яти. Він заплющив очі цього разу. Він знав, що ці пальці все ще там і їх все ще чотири. Усе що мало значення це якимось чином лишитися живим допоки цей судомний напад болю мине. Він припинив зауважувати чи він волає чи ні. Цей біль зменшився знову. Він відкрив свої очі. О'Брайєн повернув назад важеля.

"Скільки пальців, Вінстоне?"

"Чотири. Я припускаю, що їх чотири. Я б бачив п'ять, якщо б я міг. Я намагаюся побачити п'ять."

"Чого ти насправді бажаєш: переконати мене що ти бачиш п'ять чи насправді побачити їх?"

"Насправді побачити їх."

"Ще раз," – сказав О'Брайєн.

Можливо стрілка була на вісімдесяти, дев'яносто. Вінстон періодично не міг пригадати чому цей біль відбувається. Поза його щільно закритими повіками ліс пальців здавалося рухається у певного роду танці, коливаючись вперед та назад, зникаючи один поза одним і з'являючись знову. Він намагався полічити їх, він не міг пригадати чому. Він знав лише те, що було неможливо полічити їх, і що це було якимось чином відповідно належним до тієї таємничої тотожності між п'ятьма та чотирма. Цей біль знову ущух. Коли він відкрив свої очі, то з'ясував що він все ще бачить ту саму річ. Незліченні пальці, наче рухомі дерева, все ще текли повз у різних напрямках, схрещуючись та перехрещуючись. Він знову заплющив свої очі.

"Скільки пальців я тримаю, Вінстоне?"

"Я не знаю. Я не знаю. Ти вб'єш мене якщо ти зробиш це знову. Чотири, п'ять, шість – з усією щирістю я не знаю."

"Вже краще," – сказав О'Брайєн.

Голка ковзнула до руки Вінстона. Майже цієї самої миті блаженна, цілюща теплота поширилася крізь усе його тіло. Цей біль був вже напівзабутим. Він відкрив свої очі та із щирою вдячністю подивився на О'Брайєна. Від вигляду важкого, посіченого зморшками обличчя, такого потворного і такого інтелігентного, його серце здавалося збилося. Якщо б він міг рухатися, то він би простягнув долоню і поклав би її на руку О'Брайєна. Він ніколи не любив його так глибоко як цієї миті, і не лише через те, що він припинив цей біль. Те старе відчуття, що по суті це не має жодного значення чи О'Брайєн був другом або ворогом, повернулося. О'Брайєн був особистістю з якою можна було порозмовляти. Можливо він і не бажав бути коханим так сильно як бути почутим та зрозумілим. О'Брайєн катуваннями доводив його до краю божевілля, а трохи згодом, це було певним, він відішле його назустріч його смерті. Це анічогісінько не змінювало. У певному розумінні це було набагато глибшим ніж дружба, вони були інтимниками : десь або деінде, незважаючи на те що ці справжні слова могли бути ніколи не сказаними, було місце де вони могли зустрічатися та розмовляти. О'Брайєн дивився донизу на нього з таким виразом який припускав, що ті самі думки можуть бути у його власному розумі. Коли він заговорив ,то це було у легкому, розмовному тоні.

"Чи ти знаєш де ти є,Вінстоне?" – запитав він.

"Я не знаю. Я можу лише здогадуватися. У Міністерстві Любові."

"Чи ти знаєш як довго ти перебуваєш тут?"

"Я не знаю. Дні, тижні, місяці – я думаю це місяці."

"А чому саме, як ти вважаєш, ми приводимо людей до цього місця?"

"Щоб змусити їх зізнатися."

"Ні, це не є саме тою причиною. Спробуй ще раз."

"Щоб покарати їх."

"Ні!" – вигукнув О'Брайєн. Його голос надзвичайно змінився і його обличчя зненацька стало одночасно суворим та жваво бадьорим. "Ні! Не лише аби вичавити твої зізнання, не покарати тебе. Чи я повинен сказати тобі чому ми привели тебе сюди? Щоб зцілити тебе! Щоб зробити тебе при здоровому глузді! Чи можеш ти зрозуміти, Вінстоне, що жоден кого ми привели до цього місця ніколи не полишав наших рук не зціленим? Ми не зацікавлені у всіх тих безглуздих злочинах, що ти їх вчинив. Партія не зацікавлена у цьому поверхневому акті : саме думка це все що нас турбує. Ми не лише знищуємо наших ворогів, ми змінюємо їх. Чи ти розумієш,що я маю на увазі під цим?"

Він зігнувся над Вінстоном. Його обличчя виглядало велетенським через його близькість, і жахливо потворним через те,що воно було бачене знизу. Більш того воно було сповнене певного роду екзальтацією, божевільною сутужною силою. Знову серце Вінстона зіщулилося. Якщо б це було можливим він би ще глибше защулився у це своє ліжко. Він відчував певність у тому, що О'Брайєн зараз різко викрутить цей циферблат на максимум виключно із власної примхи. Цієї миті, хай там як,О'Брайєн відвернувся. Він зробив декілька кроків вперед та назад. Потім він продовжив менш пристрасно :

"Найперша річ яку ти маєш зрозуміти,це те що у цьому місці немає жодного мучеництва. Ти мав читати про всі ті релігійні гоніння минулого. У Середні Віки існувала Інквізиція. Вона була провальною. Вона збиралася викоренити єресі, а скінчила тим що увічнила їх назавжди. На місце кожного єретика якого вона спалювала на стовпі, повставали тисячі інших. Чому так відбувалося? Тому що ця Інквізиція вбивала своїх ворогів відкрито, і вбивала їх доки вони були все ще нерозкаяними: фактично, вона вбивала їх саме тому, що вони були нерозкаяними. Люди вмирали тому що вони не могли зректися своїх істинних вірувань. Природньо що геть уся слава діставалася цій жертві, а геть уся ганьба Інквізитору, який спалив її. Пізніше, у двадцятому сторіччі, існували тоталітарники, як вони себе називали. Ними були Німецькі Наці та Російські комуністи. Ці Росіяни піддавали гонінням єресі значно набагато жорстокіше ніж це робила Інквізиція. І вони уявляли собі, що вони навчилися і засвоїли уроки з помилок минулого; вони знали, у будь-якому разі, що вони не повинні створювати мучеників. Перш ніж вони виставляли своїх жертв на публічний суд, вони навмисно та свідомо встановлювали собі за необхідне знищити вщент їх гідність. Вони розкладали їх тортурами та самотністю допоки вони не ставали жалюгідними, холопуючими покидьками, які зізнавалися у будь-чому щоб не вкладали їм у вуста, щиро вкривали себе лайкою, звинувачували та прикривалися один одним, скиглили про пощаду. А проте опісля лише декількох років та сама річ траплялася ще раз і знову. Ці мерці перетворювалися на мучеників і їх деградація забувалася. Ще раз і знову, чому це трапилося? Перш за все, тому що ці зізнання які вони робили були очевидно та безумовно вирвані силоміць та неістинні. Ми не робимо помилок такого роду. Усі ті зізнання які вимовляють тут є істинними. Ми робимо їх істинними. А окрім цього ми не дозволяємо цим мерцям повстати супроти нас. Ти повинен припинити уявляти собі що нащадки підтримають та реабілітують тебе, Вінстоне. Нащадки ніколи не почують про тебе. Ми перетворимо тебе на газ та запустимо тебе у стратосферу. Нічого не лишиться від тебе, ані ім'я у реєстрі, ані спогадів у живому мозку.Тебе буде знищено у минулому так само ретельно та цілковито як і у майбутньому. Ти ніколи не будеш існувати."

Тоді нащо турбуватися катуванням мене? – подумав Вінстон, з миттєвою гіркотою. О'Брайєн спинив свій поступ так неначе Вінстон промовив цю свою думку вголос. Його величезно-потворне обличчя підійшло ближче, а ці очі прискіпливо звузились.

"Ти думаєш," – сказав він – "що відтоді як ми зібралися знищити тебе абсолютно, отже цілковито нічого з того що ти скажеш або вчиниш не зможе створити у цьому ані найменшої різниці – у такому разі, чому ми завдаємо собі цього клопоту і спочатку допитуємо тебе?Це саме те про що ти думаєш, чи не так?"

"Так," – відповів Вінстон.

О'Брайєн злегка посміхнувся. "Ти потонув у дефективних шаблонах, Вінстоне. Ти ганебна пляма, що повинна бути стертою з лиця землі. Хіба я не сказав тобі просто зараз, що ми відрізняємося від гонителів минулого? Ми не задовольняємося негативною покорою, навіть не задовольняємося з тої найбільш мерзенної і ницої покірності. Коли зрештою ти здасися нам, це має бути за твоєю власною доброю волею. Ми не знищуємо єретика саме тому що він опирається нам: допоки він опирається нам ми ніколи не знищимо його. Ми перетворюємо і навертаємо його, ми захоплюємо його духовний та потаємний розум, ми переформовуємо його. Ми випалюємо усе зло і усі ілюзії геть з нього; ми змушуємо його змінити свою думку на нашу користь, і не поверхово, але щиро і непідробно, усім серцем та душею. Ми робимо його одним з нас перш ніж ми вбиваємо його. Це нестерпно для нас, що неправильна думка може існувати будь-де у цьому світі, хай там яка потаємна та безсила вона може бути. Навіть у випадку смерті ми не можемо дозволити жодних відхилень. У ті старі дні єретик йшов до стовпу все ще єретиком, виголошуючи свою єресь, зловтішно тріумфуючи нею.