Сповідь афериста Фелікса Круля - Манн Томас

Але ще набагато раніше, на початку середніх віків землі, в триасовий період, задовго до того, як перший птах розтинав крилами повітря або дерево розпускало своє листя, існували жахливі плазуни, динозаври — істоти вже зовсім неналежних розмірів. Такий індивід, заввишки з височенну залу й завдовжки з цілий потяг, важив сорок тисяч фунтів. Шия в нього була ніби пальма, а голова в порівнянні з таким тулубом — сміховинно маленька. Це тіло, що надмірно розрослося, треба гадати, відрізнялося безприкладною глупотою, але й добродушністю, притаманною безпорадності.

— Отже, він був не так вже грішний, незважаючи на надлишок плоті.

— Так, через свою глупоту… Що мені ще сказати вам про цього динозавра? Мабуть, ось що: у нього була схильність пересуватись у вертикальному положенні.

І Кукук звернув на мене свої зірчасті очі, під поглядом яких я відчув щось схоже на збентеженість.

— Так, — сказав я з удаваною недбалістю, — ці панове, що пересуваються у вертикальному положенні, на Гермеса не надто схожі.

— Чому ви раптом згадали про Гермеса?

— Прошу пробачення, але в моєму дитинстві міфології приділялася виняткова увага. Вчитель, який мешкав у нас у замку Монрефюж, відчував до неї таку пристрасть…

— О, Гермес! Елеґантне божество. Я не п'ю кави, — кинув він кельнерові, — принесіть мені ще пляшку віші.

Елеґантне божество, — повторив він. — І пропорційної статури, не надто великий, не надто малий, цілком людських розмірів. Якийсь старожитній зодчий говорив, що той, хто хоче споруджувати будівлі, насамперед має пізнати досконалість людського тіла, бо в ньому найглибша таємниця пропорцій. Поборники містичної відносности воліють стверджувати, що людина, — а отже, й бог в людській подобі, — за зростом тримається середини між світом титанів і пігмеїв. За їхньою теорією, найбільше матеріальне тіло всесвіту — червона зірка-гігант — настільки ж більше людини, наскільки найдрібніша частка атома — оте щось, яке має збільшитись в діаметрі в сотні більйонів раз, аби стати видимим, — менше за неї. — От і виходить, що даремно пересуватися у вертикальному положенні, якщо в тобі не дотримано пропорцій.

— Якщо вірити переказам, — вів далі мій співтрапезник, — то ваш Гермес з його еллінською пропорційністю мав бути добрим спритником: через це клітинна тканина його мозку, якщо дозволено припустити його наявність у бога, мабуть, мала особливо вигадливі форми. Але якщо уявити собі того ж Гермеса не з мармуру, гіпсу або амброзії, але як живу людську плоть, то й у нього ми виявимо безліч реліктів прадавньої природи. Вельми показово, наскільки первісними залишилися руки й ноги людини в порівнянні з її мозком. У них збережені всі ті кістки, які були вже у най простіших наземних тварин.

— Вражаюче, просто вражаюче, пане професоре. Це вже не перше захоплююче твердження, яке від вас чую, але, мабуть, одне з найбільш вражаючих. Отже в нас ті самі кістки, що й у доісторичних тварин! Не те щоб мені це було образливо, але мене це вражає. Вже не кажу про горезвісні Гермесові ноги. Але візьміть для прикладу чарівні ґраціозні руки жінки, які, коли нам пощастить, обвивають нас, і раптом, коли подумаєш…

— Мені здається, мій милий маркізе, ви схильні до певного культу крайнощів, — перебив мене Кукук. — Природна огида високорозвиненої істоти до безногого черв'яка, але щодо ґраціозної жіночої руки, то цю кінцівку нам слід вважати не чим іншим, як кігтистим крилом доісторичного птаха або плавцем риби.

— Добре, добре, тепер я завжди буду про це думати, запевняю вас, без найменшої гіркоти чи цинізму, а скорше навіть з теплим почуттям. Адже кажуть, що людина походить від мавпи?

— Милий мій маркізе, давайте краще скажемо: людина — породження природи і своїм корінням сягає в природу. Тож не треба, щоб нас так уже засліплювала подібність її внутрішніх органів з органами людиноподібної мавпи, через це і так здійняли надто багато галасу. У синіх очках свині, в її повіках і шкірі більше людського, ніж в якому-небудь шимпанзе, і голе людське тіло теж нерідко нагадує свиню. А ось мозок наш за складністю своєї будови най ближче до мозку щура. Та й фізіономічно звірине взагалі на кожному кроці проглядає в людях. Там ми бачимо рибу і лисицю, тут — собаку, тюленя, яструба або барана. З іншого боку, звичайно, якщо погляд наш здатний це помітити, то й тварини часто видаються нам людьми, яких воля злого чарівника прирекла жити під личиною звіра. О, звичайно, людина і звір — споріднені істоти! Але якщо говорити про походження, то людина походить від звіра тією ж мірою, що й органічне походить від неорганічного. Тут долучилося щось іще.

— Долучилося? Але що ж, дозвольте мені запитати?

— Приблизно те саме, що долучилося, коли з небуття виникло буття. Доводилося вам колись чути про празачаття?

— Принаймні, я прагну про нього почути.

Він швидко озирнувся навколо й довірчим тоном, явно тому, що він звертався не до кого-небудь, а до маркіза де Вености, повідомив мені таке:

— Створення світу відбулося не один раз, а тричі: виникнення буття з небуття, пробудження з буття життя й народження людини.

Цю свою заяву Кукук запив ковтком віші, причому склянку йому довелося тримати обома руками, оскільки вагон добряче трусонуло. Публіка до цього часу вже розійшлася. Більшість кельнерів стояло без діла. Хоча після обіду, що залишився майже неторканим, я замовляв одну чашку кави за одною, але своє збудження, яке щораз наростало, пояснюю не цим. Нахилившись уперед, я сидів і слухав свого незвичайного супутника, який розповідав мені про буття, про життя, про людину й про небуття, з якого все з'явилося і в яке все знову повернеться.

— Не підлягає сумніву, — говорив він, — що не тільки життя на землі є скороминущим епізодом, але й саме буття — це такий же епізод між двома небуттями. Не завжди існувало буття й не завжди існуватиме. Раз настав початок буття, настане і його кінець, а разом з ним кінець часу і простору, бо їхній зв'язок скріплений лише буттям. Простір, — говорив він, — це не що інше, як взаємопорядок або взаємовідносини матеріальних речей. Без матеріальних речей, які його займають, немає простору, як немає й часу, бо час — це послідовність подій, яка неможлива без наявности тіл, продукт руху причин і наслідків; змінюваність тіл задає часові напрям, без якого той не існує. Відсутність часу й простору є утвердженням небуття. Останнє в усіх сенсах позбавлене протяжности, — це застигла вічність, швидкоплинно перервана просторово-тимчасовим буттям. Буттю дано термін більший, ніж життю, більший на еони, але колись, безперечно, скінчиться й воно, і так само є безперечним, що кінець відповідатиме початкові. Коли почався час звершення? Коли ж перше здригання буття прорвалося з небуття завдяки якомусь "так буде" вже неминуче уві брало в себе "так минеться"? Можливо, "коли" цього "буде" відбулося не так давно і "коли" цього "пройде" вже недалеко, і не виключено, що їх розділяють усього кілька більйонів років… Тим часом буття править свій буйний бенкет у незмірних просторах, які є його творінням і в яких воно створює відстані, що цепеніють від крижаної порожнечі.

І він узявся розповідати мені про велетенську сцену, на якій розгортається цей бенкет, про всесвіт — смертну дитину вічного небуття — насичений незліченними матеріальними тілами, метеорами, місяцями, кометами, туманностями, мільярдами зірок, взаємодіючих, взаємновпорядкованих дією своїх полів тяжіння, зігнаних у зіркові скупчення, чумацькі шляхи й гігантські системи чумацьких шляхів, де кожен окремо шлях складається з незліченної кількости палаючих сонць, планет, що обертаються навколо своєї осі, мас розрідженого газу й холодних нагромаджень заліза, каменю, космічного пилу…

З хвилюванням слухав я його, чудово усвідомлюючи, наскільки почесний привілей збагачуватися такими відомостями, й цим привілеєм я був зобов'язаний своєму шляхетному походженню, тим, що я був маркізом де Веноста і що у мене в Римі була тітонька графиня Чентуріоне.

— Наш Чумацький Шлях, — долинуло до мене, — один з більйонів чумацьких шляхів — який майже на самому краю включає в себе, на відстані тридцяти тисяч років проходження світла від його середини, нашу локальну сонячну систему з її велетенською, хоча відносно й зовсім не такою великою, розпеченою кулею, яку ми звемо в однині "сонце", — хоча воно лише одне з багатьох сонць, — і з планетами, що перебувають у сфері його тяжіння. Серед них і наша земля, для якої головна, хоча й клопітка втіха — це, обертаючись навколо своєї осі зі швидкістю тисячу миль на годину, водночас обертатися навколо сонця, про ходячи двадцять миль на секунду, й таким чином встановлювати для себе дні й ночі, — зауважте, саме для себе, — бо існують ще зовсім інші дні й ночі. Планета Меркурій, наприклад, найближча до сонця, завершує свій колообіг за вісімдесят вісім наших днів і при цьому лише один раз обертається навколо своєї осі, так що для неї день і рік — одне й те саме. З цього видно, що з часом справа йде так само, як і з вагою: те й те позбавлене загальної дійсности. Ось візьмемо, наприклад, білого супутника Сіріуса — тіло, всього в три рази перевищує розмір нашої землі; на ньому матерія досягає такої щільности, що її кубічний дюйм у нас важив би тонну. У порівнянні з нею земна матерія, наші скелі, наше людське тіло — тільки найлегша піна.

— Кружляючи навколо сонця, — мав я нагоду почути далі, — земля і її місяць кружляють ще й навколо один одного, і при цьому вся наша місцева сонячна система рухається у рамках значно ширшого, але все ще "місцевого", скупчення зірок, рухається, не відстаючи, і в свою чергу, з шаленою швидкістю вона рухається всередині Чумацького Шляху, який відносно своїх віддалених братів — інших чумацьких шляхів — женеться з неймовірною швидкістю вперед, тоді як найдальші матеріальні зоряні скупчення розлітаються в усіх напрямах небуття, причому вони наділені такою спритністю, що політ осколка гранати порівнянно з їхньою швидкістю перебуває в стані спокою, і в цьому урагані прискорення вони несуть в собі простір і час.

— Це обертання одного в іншому й навколо іншого, ці тумани, які ущільнюються в тіла, цей вогонь, полум'я, холоднеча, вибухи, розпорошення, падіння й гонитва, що виникли з небуття й пробуджують небуття, для якого, можливо, було б краще, миліше не прокидатись і яке чекає нового сну, — все це буття, яке також звуть природою, — воно єдине і скрізь, і в усьому.