Сповідь афериста Фелікса Круля - Манн Томас
Професора Кукука я не зустрів ні серед людей, що метушилися у натовпі на пероні, ні на площі перед вокзалом у мавританському стилі, на яку я вийшов слідом за носильником, прямуючи до відкритого однокінного екіпажу. День був світлий і сонячний, але не надто жаркий. Молодий візник, витяг до себе на козли мою скриню (носильник отримав її за багажною квитанцією), і, справді, він міг бути одним з тих чоловічків на Чумацькому Шляху, які потішалися над моїм падінням з тапіра: невисокого зросту, з обличчям жовтуватого кольору — саме такого вигляду, як описував професор Кукук, — з сиґаретою в красиво вигнутих устах під закрученими догори вусиками, в круглій суконній шапочці на скуйовджених і низько звисаючих довгих пасмах волосся. Він недарма так жваво поглядав своїми карими очима: ще раніше, ніж я встиг назвати йому готель, в якому замовив по телеграфу номер, він, одразу склав собі уявлення про мою особу і назвав: "Савой палас". Ось який притулок він уважав гідним мене!
Саме там, на його думку, я мав зупинитися, що я й підтвердив коротким: — C'est exact.[173] — C'est exact, c'est exact, — повторив він ламаною мовою, засміявся, засовався на козлах і хльоснув коня. — C'est exact, — співучим голосом повторив він ще декілька разів за коротку дорогу до готелю. Ми швидко виїхали з тісної вулички, й перед нами відкрилась широка перспектива бульвару — Авеніда да Лібердаде, одна з найгарніших вулиць, яку мені будь-коли доводилося бачити. Вона складалася з елеґантної проїжджої частини, верхової доріжки посередині й двох бездоганно вимощених розкішних алей з квітниками, фонтанами й статуями обабіч. На цій прекрасній еспланаді і був розташований готель "Савой палас", який справді виглядав як палац. І наскільки ж по-іншому наблизився я до нього, ніж свого часу до готелю на вулиці Сент-Оноре!
Три або чотири груми й готельні носильники в зелених фартухах одразу підскочили до мого екіпажу, вивантажили скриню, схопили мою ручну валізу, пальто, портплед з такою швидкістю, немов мені була дорога кожна хвилина, й потягли все це у вестибюль. Я пройшов за ними до приймальні з самим лише ціпочком з іспанської тростини, прикрашеним набалдашником зі слонової кістки в срібному обрамленні, ніби щойно повернувся з прогулянки. У приймальні ніхто не почервонів при моїй появі, ніхто не крикнув мені: "Відійдіть у бік! Та відійдіть же, кажуть вам!" Навпаки, коли я назвав себе, мені у відповідь з'явилися привітні усмішки, улесливі поклони, щонайчемніше прохання, якщо це не важко, заповнити листок для прибулих, певна річ, лише основні дані… Пан у сурдуті, пристрасно зацікавлений питанням — наскільки приємно й благополучно пройшла моя подорож, піднявся разом зі мною ліфтом на перший поверх, аби показати мені мої апартаменти, що складалися з вітальні, спальні й ванної кімнати, викладеної білими кахлями. Вигляд цих покоїв, що виходили вікнами на Авеніду, привів мене в захоплення, проте я вважав за необхідне приховати його. Задоволення чи пак захоплення, яке викликала в мені їхня панська краса, я звів до жесту поблажливого схвалення, з яким і відпустив мого провідника. Але залишившись сам і очікуючи, поки принесуть багаж, я став роззиратися навколо з суто дитячою радістю, яку мені, власне, не слід було б виявляти навіть наодинці з собою.
Найбільше мене захоплювало оздоблення стін у вітальні: високі ліпні позолочені поля, які завжди подобалися мені незрівнянно більше міщанських шпалер, а особливо в поєднанні з дуже високими білими дверима в нішах із золоченим обрамленням, що надавали кімнаті справді княжого вигляду, так ніби я був у замку. Вітальня була дуже простора й розділена аркою на більше й менше приміщення; в останньому при бажанні можна було затишно накрити стіл на невелику кількість гостей. Там, так само як і в більшій її половині, висіла блискуча кришталева люстра, досить низько спущена зі стелі, — на такі люстри я любив дивитися ще з дитинства. М'які килими з широкою облямівкою — один з яких просто велетенський — встеляли підлоги; між кили мами проглядав до блиску начищений паркет. Над розкішними дверима стіни прикрашали приємні для очей картини, а біля витонченого комода, на якому стояли китайські вази і маятниковий годинник, стіна була затягнута чудової роботи ґобеленом, на якому було зображене викрадення якоїсь леґендарної панни. Прекрасні, елеґантні французькі фотелі оточували овальний столик з мереживною серветкою під склом, на якому стояв невеликий кошик з вишуканими фруктами, а поряд відповідні прибори на той випадок, якщо мешканець цих апартаментів побажає чогось свіженького, окрім того — тарілочка з бісквітами і гранчаста полоскальниця. Фрукти — то був, очевидно, знак уваги з боку директора готелю, оскільки між двома помаранчами стирчала його візитівка. Невелика шафка-вітрина, за склом якої стояли чарівні порцелянові фіґурки — кавалери в ґалантних позах і дами в кринолінах, в однієї з них ззаду порвалася сукня, оголивши привабливу округлість, і пані, обернувшись, страшенно спантеличено споглядала свою наготу; торшери з шовковими абажурами; бронзові канделябри у вигляді витончених фіґурок на високих постаментах; вишукана отоманка з безліччю подушок і оксамитовим покривалом довершували умеблювання, що радувало мій жадібний погляд не менше, ніж розкішна спальня, витримана в сіро-синіх тонах, де стояло ліжко під балдахіном, а поряд з ним, ніби запрошуючи до короткого перепочинку, — широкий фотель з бильцями із м'якою оббивкою, там був також килим на всю підлогу, що приглушував кроки, смугасті шпалери матово-синього кольору, що заспокійливо діє на нерви, високе трюмо, люстра з молочного скла під стелею та біла шафа з широкими дверцятами, ручки якої блищали в напівтемряві…
Занесли мій багаж. Тоді ще я не мав камердинера, як то було згодом, коли я періодично їх наймав. Я поклав у шафу дещо з необхідних речей, повісив два або три костюми, прийняв ванну і, як завжди, з особливою ретельністю зайнявся своїм туалетом. Я проробляв це не менш доскіпливо, ніж гримуються актори, проте через мій моложавий вигляд, що зберігався досить довго, до косметики я не вдавався навіть у зрілому віці. Переодягшись в чисту білизну і костюм з легкої світлої фланелі, що пасував до тутешнього клімату, я спустився в ресторан і, відчуваючи добрячий голод після недоїденої вечері, коли я заслухався Кукука, та проґавленого сніданку, який проспав, я з насолодою віддав належне ніжному раґу, що його подали в мисочці-мушлі, біфштексові та чудовому шоколадному суфле. Незважаючи на старанність, з яким я все це поїдав, думки мої все ще поверталися до вчорашньої розмови, яка своєю масштабністю зачарувала мене й глибоко запала в душу. Спогад про цю розмову був для мене високою радістю, яка поєднувалась із зачаруванням моїм новим, вишуканим життям. Ще більше, ніж смачний сніданок, мене цікавило питання — чи слід сьогодні ж таки розшукати Кукука, можливо, навіть з'явитися до нього з візитом, і не тільки для того, аби домовитися про відвідання музею, але насамперед, щоб запізнатися із Зузу.
Все-таки я вирішив, що це було б аж надто відвертим вторгненням, тож я пересилив себе й відклав відвідування родини Кукук на завтра. До того ж я ще почувався не зовсім виспаним і подумав, що насьогодні мені краще обмежитись оглядом міста, тож після кави я вирушив на прогулянку. На площі перед готелем я взяв візника і звелів йому відвезти мене на Праса ду кумерсіу, де знаходився мій банк, що також звався "Банко ду кумерсіу"; там я мав намір узяти за своїм циркулярно-кредитним листом певну суму грошей, щоб оплатити рахунки готелю та на інші поточні витрати. Праса ду кумерсіу — величава і скорше тиха площа, яка однією своєю стороною виходить на гавань — глибоку бухту в гирлі річки Тежу, а з інших трьох сторін забудована аркадами й склепінчастими переходами, де розташовуються установи, митниці, головний поштамт, різні міністерства, а також операційні зали банку, в якому я був акредитований. У цьому банку мені довелося мати справу з чорнобородим респектабельним і дуже ввічливим паном. Він шанобливо прийняв мої документи, негайно зайнявся ними, швидко занотував щось у свої книги і з чемним поклоном вручив мені перо для підпису на бланку одержувача. І, правду кажучи, мені не було потреби коситися на підпис Лулу, що стояв під одним з документів, аби точнісінько відтворити його, з любов'ю і задоволенням накресливши своє гарне нове ім'я літерами, нахиленими на лівий бік і окресленими красивим овалом розчерку.
— Оригінальний підпис, — не втримавшись, зауважив чиновник.
Я посміхнувся і знизав плечима.
— У певному сенсі дістався мені в спадок, — у моєму тоні прозвучало ніби вибачення. — Так підписується вже не одне покоління де Веноста.
Він шанобливо схилив голову, а я вийшов з банку, з гаманцем, щільно напханим грошима.
Звідти я подався на поштамт і відправив додому, в замок Монрефюж, депешу такого змісту: "Шлю тисячу привітів і повідомляю про своє благополучне прибуття сюди, в "Савой палас". Повен вражень, про які сподіваюся дуже скоро розповісти в листі. Можу вже повідомити про певну зміну в моїх думках, які не завжди йшли в правильному напрямку. Ваш вдячний Лулу". Віддавши данину синівській шанобливості, я пройшов під аркою чи пак тріумфальними воротами, спорудженим на Ринковій площі, навпроти виходу до гавані, й опинився на одній з ошатних вулиць міста — руа Аугушта, де мені належало виконати один великосвітський обов'язок. "Певна річ, — думав я, — буде цілком доречно й у дусі моїх батьків, якщо я завітаю до люксембурзького посольства, розташованого на цій самій вулиці, в бельетажі дуже солідного прибуткового дому". Так я і вчинив. Не питаючи, чи приймає зараз дипломатичний представник моєї вітчизни, такий собі пан де Гюон, або його дружина, я просто вручив лакею, що відкрив мені двері, дві картки, написавши на одній з них свою адресу. У цього лакея, людини вже літньої, було кучеряве сиве волосся, сережки у вухах, товсті губи й меланхолійний тваринний погляд, який не тільки навів мене на роздуми про змішану кров, що тече в його жилах, але й привернув мою симпатію. На прощання я привітніше, ніж належить, кивнув нащадкові епохи колоніального процвітання й всесвітньої монополії на прянощі.
Коли я знову вийшов на руа Аугушта, то рушив цією жвавою й метушливою вулицею угору, до площі, яку портьє в готелі відрекомендував мені як одну з найпрекрасніших, — Праса де Дон Педро Куарту або, по-народному, — О Русіу.
