Паперові міста - Грін Джон Майкл

Джон Грін

Паперові міста

Присвячую Джулі Строс-Гейбл, без якої нічого цього не справдилося б

А потім, як ми вийшли надвір поглянути на гарбузяний ліхтар з дороги, я сказав, що мені страшенно подобається, як у темряві світиться вогник у гарбузяній мармизі.

"Ліхтар Джека", Катрина Ванденберг, зі збірки "Атлас"

Кажуть, друг не здатен знищити друга.

Але що вони знають про друзів?

З пісні "Телеігри впливають на життя" гурту "Mountain Goats"

Пролог

Я собі думаю так: диво буває з кожним. Ну, тобто, певна річ, дуже мала імовірність того, що в мене поцілить блискавка, або я отримаю Нобелівку, або стану диктатором маленького народу десь на острівці в Тихому океані, або заслабну на невиліковний рак вуха, або ж тіло моє загориться саме собою. Проте якщо подивитися на всі ці неймовірні явища вкупі, щось одне з них обов'язково станеться з кимсь із нас. Я, наприклад, міг би потрапити під дощ із жаб. Міг би висадитися на Марсі. Міг би одружитися з англійською королевою або ж протриматися кілька місяців самотою на морі. Однак мене спіткало інше диво. З-поміж усіх численних жителів Флориди саме я виявився сусідою Марго Рот Шпігельман.

Наш район, Джеферсон-парк, раніше був військово-морською базою. Але потім вона стала непотрібна, і землю повернули у власність мешканців Орландо (штат Флорида), а на місці бази збудували величезний житловий район, бо так нині використовується вільна земля. І зрештою мої батьки і батьки Марго придбали помешкання по сусідству, щойно скінчилося будівництво перших об'єктів. Нам з Марго тоді було по два роки.

Ще до того як Джеферсон-парк перетворився на Плезентвіль, навіть до того як він став базою військово-морського флоту, він справді належав такому собі Джеферсону, точніше, Д-ру Джеферсону Джеферсону. На честь Д-ра Джеферсона Джеферсона в Орландо назвали цілу школу, є ще велика благочинна організація його імені, але найцікавіше й найнеймовірніше те, що Д-р Джеферсон Джеферсон не був ніяким доктором. А був він торгівцем апельсиновим соком на ім'я Джеферсон Джеферсон. А коли забагатів і запанів, він пішов до суду і взяв собі ще одне ім'я — Д-р, таке собі скорочення невідомо від чого. І став називатися Д-р Джеферсон Джеферсон. І крапка.

Отож, нам з Марго було по дев'ять років. Батьки наші дружили, тож і ми з нею деколи гралися разом, ганяючи на байках аж до Джеферсон-парку — найголовнішої пам'ятки нашого району.

Коли мені казали, що незабаром прийде Марго, я завжди страшенно хвилювався, оскільки вважав її найпрекраснішим зі створінь Господніх. Того ранку, про який ідеться, на ній були білі шорти і рожева футболка з зеленим драконом, у якого з пащі вихоплювалося полум'я помаранчевих блискіток. Зараз непросто пояснити, чому мені ця футболка того дня видалася такою гарною.

Марго їздила на байку навстоячки, прямими руками вчепившись у кермо і нависнувши над ним усім тілом, а її фіолетові кеди так і миготіли. Було це в березні, але спека вже стояла страшенна. Небо було ясне, однак у повітрі відчувався кислуватий присмак, який свідчив про те, що за часину може зірватися буря.

Я натоді вважав себе винахідником, і коли ми з Марго, покинувши байки, подалися на майданчик, я почав розповідати їй про те, що розробляю "ринголятор". "Ринголятор" — це така велетенська гармата, здатна стріляти великим кольоровим камінням, запускаючи його кружляти навколо Землі, щоб у нас тут стало, як на Сатурні. (Я досі вважаю, що це було б класно, тільки зробити гармату, яка б виводила каміння на земну орбіту, виявляється, непросто).

Я часто бував у цьому парку і добре знав кожен його куточок, тож незабаром відчув, що з цим світом сталося щось дивне, хоч і не відразу второпав, що ж саме.

— Квентине, — тихо і спокійно сказала Марго.

І тицьнула кудись пальцем. Тут я і побачив, що не так у тім парку.

За кілька кроків перед нами височів дуб. Грубезний, вузлуватий, страшенно старий. Він завжди тут ріс. Праворуч був майданчик. Він теж не сьогодні з'явився. Але там, притулившись до стовбура, сидів чоловік у сірому костюмі. Він не рухався. Ось його я й побачив спершу. А навколо нього чорніла калюжа крові. Кров цебеніла з рота, хоч видно було, що вона вже й засохла. Рот його був роззявлений, а на блідому чолі спокійно сиділи мухи.

— Він мертвий, — додала Марго, ніби я й сам не бачив.

Я відступив на два кроки. Пам'ятаю, мені чомусь здавалося: якщо я зроблю якийсь раптовий рух, чоловік розплющить очі й кинеться на мене. А ну ж бо це зомбі? Я в тому віці вже знав, що їх не буває, але цей мрець мав такий вигляд, наче ось-ось повстане.

І поки я задкував, Марго так само повільно й обережно зробила крок уперед.

— У нього очі розплющені,— констатувала вона.

— Треба-йти-додому! — проторохтів я.

— Я гадала, вмирають із заплющеними очима… — не вгавала вона.

— Марго-треба-йти-додому-і-сказати-батькам!

Вона зробила ще крок уперед. Якби простягнула руку, могла б торкнутися ноги мерця.

— Як думаєш, що з ним сталося? — запитала вона. — Може, наркотики?..

Мені не хотілося кидати Марго наодинці з трупом, який міг повстати й кинутися на неї, але залишатися там і обговорювати обставини його смерті теж не хотілося. Набравшися сміливості, я ступнув уперед і схопив її за руку.

— Марго-ану-додому-негайно!

— Ну гаразд, — погодилася вона.

Ми побігли до байків, і в мене аж дух забило: так буває часом від захвату, тільки це був не захват. Ми сіли верхи, і я пропустив Марго вперед, тому що сам розплакався і не хотів, щоб вона це бачила. Підошви її фіолетових кедів були поплямовані кров'ю. Його кров'ю. Кров'ю того мерця.

А потім ми приїхали кожен до себе додому. Мої батьки подзвонили 911, десь далеко завили сирени, я попросив дозволу подивитися на машини, але мама відмовила. І тоді я ліг спати.

Обоє мої батьки — психотерапевти, тож я, чорт забирай, психічно здоровий. Коли я прокинувся, у нас із мамою відбулася довжелезна бесіда про тривалість людського життя, про те, що смерть — це теж частина життєвого циклу, але мені у дев'ять років над цією фазою не було чого замислюватися, тож, загалом, мені стало краще. Чесно, я на цій темі якось ніколи не застановлявся. Це багато про що свідчить, бо в принципі застановлятися я вмію.

Ось у чому річ: я натрапив на мерця. Маленький дев'ятирічний хлопчик, тобто я, і моя ще менша подружка знайшли в парку мерця, у якого бігла ротом кров, і коли ми помчали додому, маленькі зворушливі кеди моєї подружки були в цій самій його крові. Дуже драматично, звісно, але що з того? Я його не знав. Щодня вмирають люди, яких я не знаю. Якби кожне лихо, що відбувається на цьому світі, доводило мене до нервового зриву, я б уже був скажений, як щур у виходку.

О дев'ятій вечора я пішов до себе в кімнату спати, бо я завжди лягав о дев'ятій. Мама підіткнула мені ковдру, сказала, що любить мене, я сказав їй "до завтра", вона теж сказала мені "до завтра", вимкнула світло і зачинила двері так, що лишилася маленька щілина.

Повернувшись на бік, я побачив Марго Рот Шпігельман: вона стояла знадвору, притулившись носом до шибки. Я підвівся, відчинив вікно, і тепер поміж нами була тільки москітна сітка, через яку здавалося, ніби в Марго обличчя у дрібну цяточку.

— Я провела розслідування, — серйозним тоном повідомила вона. Хоча сітка заважала розгледіти її як слід, я все ж таки побачив у руках у Марго маленький нотатник і олівець зі вм'ятинами від зубів коло гумки. Марго зазирнула у свої записи. — Пані Фельдман з Джеферсон-корту сказала, що дядька звали Роберт Джойнер. І що він мешкав на Джеферсон-роуд у тих квартирах понад гастрономом. Я пішла туди й заскочила там купу поліцаїв, один з них запитав, чи я не зі шкільної газети, я відказала, що в нас у школі немає своєї газети, а він сказав, що як я не журналістка, то він може відповісти на мої запитання. З'ясувалося, що Роберту Джойнеру було тридцять шість років. Він адвокат. У його квартиру мене не пустили, але я зайшла до його сусідки на ім'я Хуаніта Альварес, наче хочу позичити у неї склянку цукру, і вона сказала, що цей Роберт Джойнер застрелився з пістолета. Я запитала чому, і виявилося, що його дружина вирішила з ним розлучитися і це його дуже засмутило.

На цьому оповідь Марго скінчилася, а я стояв і мовчки дивився на неї: її обличчя, сіре в місячному світлі, розпадалося за сіткою на тисячі крихітних цяточок. Погляд її великих круглих очей перекидався з мене на нотатник і назад.

— Чимало людей розлучаються, однак рук на себе не накладають, — прокоментував я.

— Знаю, — схвильовано відказала вона. — Те саме сказала я й Хуаніті Альварес. А вона відказала, — Марго перегорнула сторінку, — що містер Джойнер мав негаразди. Я запитала, що це означає, а вона просто запропонувала помолитися за нього і звеліла однести цукор мамі, але я сказала їй: "Не треба цукру", — і пішла.

Я знову промовчав. Я хотів, щоб вона говорила далі — в її тихому голосі звучало збудження людини, що наблизилася до розгадки чогось дуже суттєвого, і в мене від цього складалося враження, ніби відбувається щось дуже важливе.

— Мені здається, я зрозуміла, чому він це зробив, — нарешті сказала Марго.

— Чому?

— Напевно, у нього в душі всі ниточки обірвалися, — пояснила вона.

Міркуючи, що можна відказати на таке, я натиснув на клямку і вийняв з вікна сітку, що розділяла нас. Поставив її на підлогу, але Марго не дала мені нічого сказати. Поки я не сів, вона підвела на мене очі та прошепотіла: "Зачини вікно". Я послухався. Думав, що вона збирається йти, але вона лишилася й далі на мене дивилася. Я помахав їй рукою і всміхнувся, але мені здалося, що вона дивиться на щось у мене за спиною, на щось таке жахливе, що у неї кров відпливла від обличчя, і я настільки перелякався, що не наважився обернутися й подивитися, що ж там. Але у мене за спиною, звісно, нічого такого не було — крім, хіба що, того мерця.

Я припинив махати. Ми з Марго дивилися одне на одного крізь шибку, наші голови були на одному рівні. Не пам'ятаю, чим це все закінчилося: чи я ліг спати, чи вона пішла собі. У мене цей спогад кінця не має. Ми просто стоїмо і дивимося одне на одного цілу вічність.

Марго завжди полюбляла таємниці. Згодом я часто думав, що, може, вона так полюбила таємниці, що сама стала таємницею.

Частина перша

Ниточки

1

Найдовший день у моєму житті почався з запізненням.