Сповідь афериста Фелікса Круля - Манн Томас

Добрий жарт виходить лише тоді, коли в нього вкладаєш усю свою серйозність.

— Дуже добре. Ми так і зробимо. Але ви говорили про якісь проблеми, труднощі. У чому ви насамперед їх убачаєте?

— Буде краще, маркізе, якщо ви мені дозволите поставити вам декілька запитань. Куди, власне, вас зобов'язують їхати?

— Ох, тато з батьківською турботою розробив маршрут, дуже привабливий для всіх, окрім мене: обидві Америки, острови Південних морів і Японія, потім прецікава морська подорож до Єгипту, в Константинополь, Грецію, Італію тощо. Одне слово, подорож з освітньою метою, достеменно як у книжці й кращої за яку, якби я не мав Зази, годі собі й уявити. Ну, а тепер мені залишається лише побажати вам з користю і задоволенням її здійснити.

— А дорожні витрати ваш батько бере на себе?

— Звичайно. Він дає двадцять тисяч франків, щоб я подорожував, як то личить маркізові Веноста. І це не рахуючи залізничного квитка до Лісабона та пароплавного до Арґентини — це мій перший пункт призначення. Тато особисто подбав про те, щоб для мене було зарезервовано каюту на "Кап Аркона". Двадцять тисяч він поклав до Банк де Франс[158] у формі так званого циркулярно-кредитного листа, адресованого до банків основних пунктів моєї подорожі.

Я вичікував.

— Певна річ, цей лист я вручу вам, — додав він. Як і раніше, я мовчав. Він пояснив:

— І, звичайно, квитки — теж.

— А на що ви будете жити, — поцікавився я, — коли в моїй особі тринькатимете гроші в чужих краях?

— На що я буду… ох, так! Ви мене просто приголомшили. У вас така манера ставити запитання, наче ви навмисне намагаєтесь мене спантеличити. А й справді, любий Крулю, як же ми це влаштуємо? Я, слово чести, не звик думати, на що я житиму наступного року.

— Я тільки хотів звернути вашу увагу на те, що не так просто позичити кому-небудь свою особистість. Але облишмо це питання. Я не хочу примушувати вас до відповіди, це вже було б схоже на пронозливість, а там, де пахне пронозливістю, я пасую. Це не gentlemanlike.[159]

— Я тільки думав, друже мій, що вам удасться перенести певну дещицю спритности та вправности з іншого вашого існування в існування джентльмена.

— Обидва мої існування пов'язує щось значно міцніше: деякі заощадження, дуже скромний поточний рахунок…

— Я в жодному разі не хочу ним скористатися.

— Ми вже якось візьмемо це до уваги при наших розрахунках. Є у вас при собі ручка й папір?

Він швидко обмацав свої кишені.

— Так, самописна ручка. Але паперу — ні клаптика.

— У мене є.

Я вирвав аркуш зі свого записника.

— Мені хотілося б подивитись на ваш підпис.

— Навіщо? Втім, як вам завгодно. — Сильно нахиливши ручку вліво, він накреслив своє ім'я й підсунув аркуш до мене. Цей підпис, навіть догори дригом, виглядав дуже кумедно. Він не закінчувався розчерком, а скорше починався з нього. Нижнє закруглене "Л" тяглося праворуч і, описавши дугу, поверталось назад, щоб, перекресливши себе, далі, вже в овалі, який утворився від цього розчерку, вузькими, нахиленими вліво літерами закінчити ім'я "Луї" і потім "маркіз де Веноста". Я не міг втриматися від усмішки, проте схвально йому кивнув.

— Підпис успадкований чи власного винаходу? — запитав я, беручи у нього з рук ручку.

— Успадкований, — відповідав Луї. — Тато розписується так само, але не так красиво, — додав він.

— Отже, ви його перевершили, — промовив я машинально, оскільки зосередився на спробі відтворити підпис, що мені, до речі, цілком вдалося. — Слава богу, я не зобов'язаний перевершити вас. Це було б навіть помилкою.

Тим часом я зробив уже й другу копію, на мій погляд, менш вдалу. Зате третя знову вийшла бездоганно. Я закреслив дві перші й подав йому аркуш. Він сторопів.

— Неймовірно! — вигукнув він. — Здається, ніби ви просто перемалювали його через кальку. А ви ще не хочете нічого чути про пронозливіть! Але я сам не такий уже незграбний, як ви гадаєте, й чудово розумію сенс ваших вправ. Вам потрібен мій підпис, щоб знімати гроші через циркулярно-кредитний лист.

— А як ви підписуєтесь у листах до батьків?

Він на мить спантеличився, але тут же зрозумів.

— Ну, звичайно ж, я маю час від часу писати старим, хоча б листівки. Що за молодець! Ви про все подумали! Дома мене кличуть Лулу, тому що я в дитинстві сам себе так називав. Ось як я це роблю.

Робив він це так само, як і повний підпис: елеґантне "Л", потім овал, що перехрещується з першою літерою, і всередині нього "улу" — косими маленькими літерами, з нахилом уліво.

— Гаразд, — сказав я, — з цим ми впораємось. Є у вас при собі хоча б декілька рядків, написаних вашою рукою?

На жаль, у нього таких не виявилося.

— Тоді напишіть, — попросив я, простягаючи йому чистий аркуш паперу. Пишіть: "Mon cher papa,[160] люба мамо, шлю вам свою подяку й вітання з цього прекрасного міста, яке стало вельми значним етапом моєї подорожі. Я захоплений новими враженнями й забуваю про те, що колись здавалося мені най важливішим у житті. Ваш Лулу". Щось на кшталт цього.

— Ні, саме так! Це просто прекрасно. Крулю, vous кtes admirable![161]

Дивовижно, як ви завиграшки таке складаєте.

І він, слово до слова, написав мої фрази прямими літерами, ледь нахиленими вліво й настільки ж тісно притуленими одна до одної, наскільки далеко розбігалися літери у мого покійного батька, але відтворити їх було також неважко. Зразок я запхнув собі до кишені. Потім розпитав його про слуг у замку, про кухаря, кухарчуків, про кучера, якого звали Клосман, про камердинера маркіза, тремтливого шістдесятирічного чоловіка на ім'я Радикюль і камеристку маркізи Аделаїду; зібрав точні відомості навіть про домашніх тварин, верхових коней, левретку Фріпон та мальтійську болонку маркізи — Мінім, істоту, що постійно страждає розладом травлення. Що далі велася розмова, то веселіше нам ставало, хоча ясність думки і здатність тверезо оцінювати речі в Лулу мало-помалу затьмарилися. Я здивувався, чому в його маршруті не передбачено Лондона. Виявилось, що Лулу добре знав його, бо провів там два роки як учень приватного пансіону.

— Проте, — сказав він, — було б добре додати до програми ще й Лондон. Адже тоді я міг би так легко зіграти штучку із старими й у розпал подорожі майнув би звідтіля до Парижа, до Зази!

— Та ви ж і не розлучатиметеся з нею!

— Правильно, — вигукнув він. — І це всім штучкам штучка! Це я бовкнув якусь нісенітницю, яку з вашою ідеєю годі порівнювати. Pardon. Від щирого серця прошу вибачення. Штучка якраз у тому й полягає, що я впиваюся новими враженнями і водночас залишаюся разом із Зазою. Подумати лишень, що я повинен дотримуватися обережности й не можу звідси розпитувати ні про Радикюль, Фріпона й Мініма, але водночас цікавитимуся ними із Занзибару. Зрозуміло, це не можна поєднати, проте якраз і відбудеться поєднання двох особистостей на великій відстані один від одного. Послухайте, Крулю, ситуація вимагає, щоб ми з вами випили на брудершафт! Сподіваюся, ви не проти? Коли я розмовляю сам з собою, я теж не звертаюся до себе на "ви". То вирішено? Вип'ємо з цієї нагоди! Твоє здоров'я, Армане, я хочу сказати — Феліксе, або, точніше, Лулу. Запам'ятай, ти не смієш запитувати з Парижа, як поживають Клосман чи Аделаїда, тільки із Занзибару! Інакше я візьму та й не поїду на Занзибар, а значить, і ти теж. Але байдуже, хоч би де я перебував, а з Парижа мені таки треба зникнути. Ти помічаєш, як ясно я мислю? Нам із Зазою треба вшиватися, о, я вже вживаю якісь шахрайські вирази. Хіба мазурики не кажуть "вшиватися"? Ну, та звідки тобі, джентльменові, а тепер ще й молодому панові з родини, таке знати! Треба оголосити домовласникові, що я виїжджаю, і те ж саме зробити з квартирою Зази. Ми переберемося до якогось гарненького передмістя — в Булонь або в Севр, і те, що від мене залишиться — чимало, звичайно, бо цей залишок буде із Зазою, — матиме інше ім'я, логіка вимагає, щоб я назвався Круль; так чи так, а мені необхідно вивчити твій підпис, сподіваюся, що на це спритности в мене вистачить. Там, у Версалі або деінде подалі, доки я подорожую, ми із Зазою зів'ємо собі гніздечко, щасливе й шахрайське… Але, Армане, я хочу сказати — дорогий Лулу, — він спробував якомога ширше розплющити свої маленькі очиці, — заради бога, дай мені відповідь на таке запитання: за який кошт ми з тобою будемо жити?

Я відповідав, що це питання ми вже вирішили. У мене є банківський рахунок на дванадцять тисяч франків, який я й надаю в його розпорядження в обмін на кредитний лист.

Маркіз був зворушений до сліз.

— Джентльмен, — вигукнув він. — Джентльмен з голови до п'ят! Якщо не ти, то вже й не знаю, хто має право передавати привіт Мінімові й Радикюлю! Наші батьки із захопленням перекажуть тобі у відповідь від них вітання. Останній келих за джентльменів, якими ми є з тобою!

Наша зустріч тут нагорі так затяглася, що ми пересиділи години затишшя, коли всі вирушають до театру. Ми підвелися, коли вже настала легка, тепла ніч, а тераса знов почала заповнюватись народом. Незважаючи на мої протести, він оплатив обидва обіди й чотири пляшки лафіту.

— Разом, порахуйте все разом, — гукнув він до метрдотеля. — Ми одна істота в двох іпостасях. Наше ім'я Арман де Крулоста!

— Слухаю, — відповів метрдотель з поблажливою усмішкою, яка далася йому дуже легко, адже на чай він одержав просто велетенську суму.

Веноста довіз мене фіакром до мого кварталу. Дорогою ми домовилися про нову зустріч, коли я маю вручити йому свою готівку, а він мені свій кредитний лист і обидва квитки.

— Bonne nuit, а tantot, monsieur le marquis![162] — вигукнув він з хмільною помпезністю, потискуючи мені руку. Я вперше почув з його вуст це звертання, й від думки про єдність реальности й видимости, яку мені дарувало життя, втілюю чи цю видимість в реальність, мене пробрав холодок радости.

Розділ п'ятий

Як винахідливо вміє життя здійснювати наші дитячі мрії, з розпливчастих і туманних робити їх реальними й відчутними на дотик! Хіба моя хлоп'яча фантазія не передбачила чарівности інкоґніто, яким я тепер насолоджувався, продовжуючи виконувати протягом декількох днів обов'язки кельнера, ще тієї далекої пори, коли ніхто й гадки не мав про те, що я принц Карл? Кумедна й мила дитяча гра! Тепер вона стала дійсністю, в тій мірі й до того ступеня, що я на цілий рік — про те, що буде після закінчення цього терміну, я намагався не думати — ставав володарем шляхетської грамоти маркграфа! П'янке усвідомлення, яким я насолоджувався від хвилини пробудження до самої ночі й знову, проте ніхто з мого оточення в домі, де я грав роль кельнера в блакитному фраку, ні про що анті трохи не підозрював.

Поблажливий читачу! Я був дуже щасливий.