Сповідь афериста Фелікса Круля - Манн Томас
Я цінував і любив світську манеру, яка надає себелюбству видимість любови до інших. Якого-небудь дурня це таємне усвідомлення, можливо, змусило б виявляти непокірність і зухвалість стосовно начальства й пихату непривітність до нижчих. Тоді як я ніколи ще не був такий чарівно чемний з відвідувачами ресторану; мій голос, коли я говорив з ними, ніколи не звучав так м'яко й стримано; а з тими, хто вважав мене за "свого брата", — з колегами-кельнерами й товаришами по дортуару на верхньому поверсі, — я ніколи не був настільки веселий і милий, як у ті дні, забарвлені для мене красою таємниці й пронизані усмішкою, яка, одначе, скорше стерегла оту таємницю, ніж її видавала; стерегла, принаймні, з чистої розсудливости, бо, хто знає, хіба не могло статися, що носій "мого" нового імени на наступний ранок, протверезівши й напоумившись, пошкодував про нашу домовленість і вирішив від неї відмовитись. Я був досить обережний, аби з доброго дива кидати роботу в моїх годувальників; хоча, власне, серйозних підстав для тривоги у мене не було. Надто вже Веноста був щасливий від знайденого — проте, знайденого спочатку мною, а потім уже ним — рішення його проблеми, а притягальна сила Зази була для мене запорукою незмінности намірів маркіза.
Я не помилився. Наша урочиста домовленість відбулася десятого липня, а наступна, заключна зустріч мала відбутися не раніше двадцять четвертого. Проте ми побачились уже сімнадцятого чи вісімнадцятого, оскільки він зі своєю подругою прийшов обідати до "Сент-Джеймса" й, коли довідався про те, що я не передумав, підтвердив непохитність свого рішення.
— Nous persistons, n'estce pas?[163] — прошепотів він, коли я ставив перед ним тарілку, на що я відповів рішуче і водночас дискретно: — C'est entendu.[164]
Я обслуговував його з шанобливістю, яка, власне кажучи, скорше свідчила про самовідданість, і кілька разів з удячности величав Заза "madame la marquise", а вона не втрималася від того, аби лукаво мені не підморгнути.
Після цього я, вже не боячись зробити легковажний вчинок, оголосив мсьє Махачеку, що сімейні обставини змушують мене не пізніше першого серпня покинути службу. Він про це й слухати не хотів, казав, що я проґавив термін для попередження, що він не може без мене обійтися, що після такого самовільного відходу мене вже ніхто не візьме на роботу, погрожував не заплатити мені платню за поточний місяць і так далі. Досяг він цим лише того, що я, прикинувшись, ніби він пройняв мене своїми доводами, шанобливо йому вклонився, хоча про себе вирішив піти з "Сент-Джеймса" ще до першого числа, тобто негайно. Бо якщо мені й здавалося, що час до початку мого нового й вищого існування тягнеться нестерпно довго, то насправді того часу залишалося вже просто обмаль, адже я мав підготуватися до подорожі й придбати гардероб, який відповідав би моєму новому становищу в світі. Я твердо знав: п'ятнадцятого серпня мій пароплав "Кап Аркона" виходить з Лісабону. Я вважав, що ще за тиждень до того маю прибути до столиці Португалії, з чого видно, як я був обмежений у термінах для приготувань і закупів.
Про все це я теж домовився з мандрівником-домувальником, коли після переведення мого готівкового капіталу на його, точніше, на моє ім'я, я, проживаючи в ті дні у своєму приватному помешканні, відвідав його гарненьку трикімнатну квартирку на вулиці Круа де Пті Шан. З готелю я пішов у тиху світанкову годину, з презирством залишивши там свою ліврею й анітрохи не шкодуючи про втрачену платню за останній відпрацьований мною місяць. Я мав докласти певного зусилля волі, аби назвати лакеєві, що відчинив двері у Вености, своє зношене, давно вже обридле мені ім'я, та мене втішало усвідомлення, що я називаюся ним востаннє. Луї зустрів мене з галасливою привітністю й першим ділом вручив мені циркулярно-кредитного листа, такого необхідного для нашої подорожі: складений лист, одна частина якого була власне грошовим документом, тобто підтвердженням банку, що мандрівний клієнт має право запросити будь-яку суму, що не перевищує зазначеної в документі; друга частина листа була списком кореспондуючих банків у містах, які мав намір відвідати одержувач. У книжечці було також місце для зразка підпису власника, вже заповнене Луї у тій самій, вже легко засвоєній мною манері. Потім він передав мені не лише квитки до Лісабона й далі до Буенос-Айреса, але — славний хлопець — ще й прощальні подарунки: плаский золотий годинник з ремонтуаром, до них витончений платиновий ланцюжок, а також чорний шовковий chatelaine[165] для вечірнього костюма з виґравійованими золотом ініціалами "Л. д. В." і ще один золотий ланцюжок, який за тодішньою модою тягся з-під жилета в задню кишеню штанів і до якого були припасовані запальничка, ножик, олівець і мініатюрний золотий портсиґар. Все це було дуже мило, та ось настав справді урочистий момент, коли він настромив мені на палець замовлену ним точну копію свого перстня-печатки з виґравійованим на малахіті родинним гербом — ворота замку з грифами й сторожовими вежами з боків. Цей акт, ця пантоміма "будь те, як я" жваво нагадали мені знайомі кожній дитині історії з перевдяганням і досягненням високого сану, так що я почувався схвильованим до глибини душі. Але злодійкуваті оченята Лулу сміялися більше, ніж зазвичай, як свідчення того, що він збирається не проґавити жодної подробиці цього жарту, який сам собою, незалежно навіть від його мети, надзвичайно його забавляв.
Ми обговорили ще багато чого, випивши при цьому не одну чарочку Бенедиктинського лікеру й покурюючи чудові єгипетські сиґарети. Питання про почерк його більше жодною мірою не турбувало, і він гаряче схвалив мій намір пересилати йому з дороги на нову, вже вибрану адресу (Севр, Сена й Уаза, вулиця Бранкас) листи, які приходитимуть до мене від батьків, щоб я міг вже від його імени, нехай із запізненням, реагувати на деякі подробиці з життя родини або знайомих, передбачити які жодним чином не було можливо. Потім йому спало на думку, що він усе-таки художник, а отже, й мені хоча б час від часу доведеться робити якісь шкіци. То як же я, nom d'un nom,[166] з цим упораюся!
— Не варто журитися через такі дрібниці, — сказав я і попросив у нього альбом, в якому на грубому папері то м'яким олівцем, то крейдою було накидано декілька ландшафтів, жіночих голівок та ескізів напіводягненої або оголеної натури, для яких йому явно сиділа, або, точніше, лежала, Заза. Що стосується начерків голівок, виконаних, я б сказав, із не зовсім виправданою сміливістю, то він зумів надати їм певну подібність — не надто велику, але все ж таки. Зате ландшафти маркіза вирізнялися вже зовсім без контрольною примарністю й розпливчатістю обрисів, що пояснювалося, проте, досить просто: всі лінії, ледь намічені, були ще й підчищені й, якщо можна так висловитися, втерті одна в іншу; чи то був художній прийом, чи шарлатанство, про це судити не беруся, але зате я одразу вирішив, що хай би там як називалася ця мазанина, я таки зумію зробити незгірш. Я попросив у нього м'який олівець і паличку з почорнілим від довгого вживання фетровим наконечником, за допомогою якої він надавав нетутешньої таємничости своїй продукції, й, за кілька секунд дивлячись у порожнечу, досить таки невміло відобразив сільську церкву і поряд з нею нахилені бурею дерева, причому я вже під час роботи за допомогою фетрового наконечника надавав цій дитячій мазанині відбиток геніальности. Луї аж сторопів, коли я показав йому своє творіння, але в той же час зрадів й одразу запевнив мене, що я можу, не соромлячись, називати себе художником.
До чести його треба сказати, що він від душі переймався тим, що в мене вже не залишалося часу з'їздити до Лондона й замовити собі у його постачальника, знаменитого кравця Поля, необхідні костюми, фрак, візитку, cutaway[167] і до нього штани у вузеньку смужку, а також темні і світло сині куртки, й був приємно вражений тим, як точно я знав, що саме з полотняної та шовкової білизни, різного взуття, капелюхів і рукавичок мені необхідно ще придбати для гідного оснащення. Багато чого я встиг придбати в Парижі, й хоча мені варто було б ще замовити тут декілька костюмів, я вирішив не затівати цієї веремії через ту приємну обставину, що кожен більш менш пристойний готовий костюм сидів на мені як виріб першокласного кравця.
Придбання деяких дрібниць, а головне білого тропічного гардеробу, я вирішив відкласти до Лісабона. Веноста вручив мені для останніх паризьких обновок ще кілька сот франків з грошей, які батьки залишили йому як "підйомні", й додав ще декілька сотень з капіталу, отриманого від мене. З властивої мені порядности я пообіцяв повернути йому ці гроші зі своїх дорожніх заощаджень. Окрім того він передав мені свій альбом, олівці й паличку з фетровим наконечником, а також коробку візитівок з нашим ім'ям і його адресою; потім ми обнялися, зайшовшись від сміху, Веноста поплескав мене по спині, побажав мені якомога повніше насолодитися новими враженнями та відпустив мене в широкий світ.
Ще два тижні з лишком, прихильний мій читачу, і я вже мчав назустріч цьому світові в оздобленому дзеркалами одномісному купе першого класу норд-зюйд-експреса; приємно було у відмінно випрасуваному костюмі з англійської фланелі та в лакованих черевиках зі світлими гетрами, закинувши нога за ногу, розташуватися на сірому плюшевому дивані й, притулившись головою до мереживних анти макассарів[168] на його зручній спинці, дивитися у вікно. Свою туго набиту каютну валізу я здав у багаж, моя ручна поклажа з телячої й крокодилячої шкіри з монограмами "Л. д. В." і дев'ятизубчастою короною лежали в сітці у мене над головою.
Жодне заняття, навіть читання були мені не потрібні.
Сидіти й бути тим, ким я був, — хіба можна придумати щось краще? Лірична млявість опанувала моєю душею, але не правий буде той, хто подумає, ніби цей щасливий стан був викликаний виключно або переважно тим, що я став настільки знатною персоною. Ні, зміна та оновлення мого поношеного "я", можливість скинути з себе обридлу мені оболонку й влізти в нову — ось що переповнювало мене щастям. І тут мені спало на думку, що така зміна буття не тільки чудодійно освіжає, але ще й дарує мені радісне забуття, адже тепер я мав вигнати з пам'яті всі спогади, пов'язані з життям, яким я більше не жив.
