Сповідь афериста Фелікса Круля - Манн Томас
Для більшої наочности мушу зауважити, що Лісабон обрамлений пагорбами, часом досить високими, на яких справа й зліва видніються прямолінійні вулиці нового міста й білі особняки аристократичних передмість. Я знав, що десь там, у вищих сферах, знаходиться й будинок професора Кукука, і раз по раз позирав угору ще й навіть запитав одного поліцейського (я завжди любив поговорити з поліцейськими), скорше жестами, ніж слова ми, де знаходиться руа Жоао де Кастільйо, яка значилася на картці Кукука. Він і справді показав мені рукою на ці білі вілли й своєю мовою, для мене настільки ж незрозумілою, як і та, яку я чув уві сні, пробелькотів щось про трамвай, канатну дорогу й мулів, мабуть, прикидаючи, як мені краще туди дістатися. Я подякував йому французькою за ці відомості, наразі для мене ще не настільки невідкладні, тоді як він віддав мені честь, приклавши руку до свого тропічного шолома на знак закінчення цієї короткої, але дружньої і багатої жестами розмови. До чого ж приємно приймати такі виявлення шанобливости від одягненого в нехитрий, але барвистий мундир стража громадського порядку!
Мені хотілося б надати широкого значення цьому моєму вигукові, зауваживши, що справді щасливою є та людина, яку добра фея з колиски нагородила неабиякою сприйнятливістю до приємного, навіть в найскромніших його проявах. Щоправда, з іншого боку, цей дар свідчить про підвищену чутливість, яка є протилежністю до глухоти, а, отже, приносить багато прикростей тому, хто нею наділений. І все ж я переконаний, що користь від радости життя, яку вона з собою приносить, переважує і жодним чином не робить таку чутливість вадою, якщо тут можна говорити про якісь вади; цей дар чутливости до найменшої, навіть найбуденнішої приємности й примушував мене завжди вважати ім'я Фелікс, до якого з такою гіркою іронією ставився хрещений Шіммельпрістер, моїм першим і справжнім ім'ям, ніби зумисно вигаданим для мене.
Наскільки правий був Кукук, коли вважав нервову допитливість до ще небачених людських спільнот головним інґредієнтом пристрасти до подорожей! Проходячи цією метушливою вулицею, я зі щирою симпатією дивився на чорнявих людей із жваво бігаючими очима, як у всіх жителів півдня, руками, які ілюстрували їхню мову, й всією душею прагнув вступити з ними в особистий контакт. Чудово знаючи назву площі, до якої прямував, я все таки вважав за можливе час від часу зупиняти кого-небудь з перехожих — байдуже, дитину, жінку, поважного пана чи простого матроса, — питаючи, як вона називається, і, поки вони мені відповідали незмінно ввічливо й прискіпливо, спостерігав за їхньою мімікою, вслухався в чужу мову, в дещо екзотичні гортанні голоси; потім ми з найкращими почуттями розходилися в різні боки. Далі я вкинув неймовірно велику милостиню в чашку сліпого — про цю сумну обставину сповіщала дощечка, що висіла у нього на грудях — той сидів на тротуарі, притулившись до стіни одного з будинків, окрім того я великодушно нагородив старого з медаллю на лацкані, але в рваних черевиках і без манишки, який звернувся до мене. У відповідь він виявив страшенне хвилювання, навіть пустив сльозу й уклонився мені з видом, який красномовніше за будь-які слова промовляв: я теж належав до вищих суспільних кіл, і ось до чого мене довели людські слабкості.
Коли я опинився на площі О Русіу з її двома бронзовими фонтанами, обеліском і бруком, викладеним хвилеподібною мозаїкою, у мене з'явилося ще більше приводів звертатися із запитаннями до обивателів, які походжали або безтурботно грілися на сонечку, про будівлі, які мальовничо здіймалися в синіючій далі позад будинків, що обрамляли площу, про руїни якоїсь ґотичної церкви й нову будівлю, що виявилася муніципалітетом, тобто ратушею. Південну сторону площі замикав фасад театру, дві інші становили суцільний ряд крамниць, кафе і ресторанів. Задовольнивши нарешті під приводом допитливости свою спрагу спілкування з цими дітьми чужої країни, я зайшов в одне з кафе, сів за столик і замовив чаю.
За сусіднім столиком полуднувала компанія з трьох чоловік, яка одразу ж привернула до себе мою, зрозуміло, старанно приховану, увагу. Дві пані — одна вже зрілого віку, друга зовсім молоденька, мабуть мати й дочка, — і пан середніх років з окулярами на орлиному носі, чуприна якого з-під панами мальовничо вибивалася на комір. Він їв морозиво й тримав на колінах, мабуть із лицарських спонукань, два або три акуратно перев'язаних згортки; кілька таких же згортків, явно тільки що з крамниці, лежали на столі перед дамами.
Вдаючи, ніби я занурений у споглядання то найближчого фонтану, струмені якого вигравали на сонці, то церковних руїн там, нагорі, я раз по раз позирав на своїх сусідів. Мою цікавість однаково привернули і мати, і дочка, я відчував, що між ними саме такий родинний зв'язок. І це відчуття поєднувалося із зовсім різною принадністю обох жінок, яка чудовим чином зливалася воєдино. Вище я розповідав про потрясіння, яке зазнав юний волоцюга, побачивши зі свого місця під вуличним ліхтарем чарівну й багату парочку — брата й сестру, — що на мить з'явилася на балконі готелю "Франкфуртське подвір'я". При цьому я підкреслив, що окремо ні він, ні вона не викликали б у мене того захвату, який я зазнав від усвідомлення, що це брат і сестра, від їхньої чарівної двоєдности. Психологу буде цікаво, що ця схильність до подвійного замилування, ця здатність піддаватися чарівності двоїстого цього разу обернулася вже не на брата й сестру, а на матір і дочку. У кожному разі, мені це завжди здавалося цікавим. І тут якраз треба додати, що мою раптову закоханість ще більше розпалило припущення, яке вже через кілька хвилин промайнуло в мене в голові, що тут випадок викинув зі мною прекумедний жарт.
Молода особа, на вигляд років вісімнадцяти, не більше, в простій та вільній сукні з білою в блакитну смужку матерії, перехопленій таким самим поясом, на перший погляд здалася мені на диво схожою на Зазу. Але тут моє перо зобов'язане вставити слово "щоправда". Точнісінько Заза, щоправда її краса — але, мабуть, щодо неї це слово звучало занадто гордо й могло стосуватися скорше її матері (зараз я поясню, що мені хочеться цим сказати) — була, якщо можна так висловитися, переконливіша, відвертіша та наївніша, ніж краса подруги Лулу, в якій все було трошки feu d'artifice,[174] дещо вигадливе й штучнувате, і не підлягало надто пильному розгляду. Тоді як тут була позитивність (якщо в любовно-чуттєвий світ можна перенести слово, взяте зі світу морально-етичного), дитяча відвертість в очах, яка згодом не раз мене збивала з пантелику… "Інша Заза", але настільки інша, що я й досі запитую себе, чи не була ця схожість тільки обманом зору і насправді її не існувало? Можливо, мені тільки здавалося, що я її бачу, бо я хотів її бачити, а хотів тому, що — знаю, як це не дивно звучить — увесь час шукав двійника Зази. Мені здавалося, що в цьому пункті я сам у собі не впевнений. Звичайно, в Парижі мої почуття не вступали в конкуренцію з почуттями милого Лулу: я зовсім не був закоханий у його Зазу, хоча їй і подобалося лукаво позирати на мене. Але, можливо, закоханість у неї перейшла до мене з моєї нової особистости, і я, так би мовити, заднім числом в неї закохавшись, мріяв зустріти другу Зазу на чужині? Згадуючи, як я здригнувся, почувши від професора Кукука про його дочку і її ім'я, схоже на ім'я Заза, я не вважаю можливим визнати цю теорію зовсім неспроможною.
Подібність? Вісімнадцять років і чорні очі — це вже сама по собі подібність, особливо коли хочеш її побачити, тільки тут очі не мружилися так кокетливо й не виблискували з-під вій, але коли, звужені трохи товстуватими нижніми повіками, вони не світили сяйвом стриманого сміху, то в них було щось суворе, запитливе й хлоп'яче, таке ж, як у голосі; до мене кілька разів долинули окремі слова й вигуки, а голос її звучав зовсім не сріблясто, а теж скорше суворо, й дещо грубувато, без тіні манірности, чесно й прямо, як голос хлопчика. А з носиком і зовсім все було не так: у Зази ніс був кирпатий, у цієї ж дівчини — дуже тонко окреслений, але з надто щільними крилами. Рот, так, рот був схожий! Це я ще й зараз беруся стверджувати з повною впевненістю: губи однакові в обох, але в тої "другої" — яскраво-червоні, безперечно, від природи. Вони завжди були ледь розтулені так, що під трохи підійнятою верхньою губкою виднілися зубки; вигин нижче рота й чарівна лінія підборіддя, що збігала до ніжної шиї, яка теж чимось нагадувала Зазу. Загалом все було різне; характерно паризьке тут обернулося іберійсько-екзотичним насамперед завдяки високому черепаховому гребеню, який скріплював зачесане догори з потилиці темне волосся. Від чола, залишаючи його відкритим, волосся йшло зустрічною хвилею, але два пасма спадали на вуха, в чому теж було щось південне, іспанське. В вухах у неї були сережки, — не такі довгі, гойдливі підвіски з чорного бурштину, як у матері, а прилеглі, хоча і досить масивні опалові диски, оправлені дрібними перлами, що в поєднанні з усім іншим теж виглядало доволі екзотично. Колір обличчя в Зузу — я одразу ж назвав її цим ім'ям — мав злегка жовтуватий відтінок, як і колір обличчя матері, все обличчя якої, втім, мало зовсім інший характер — імпозантний, аби не сказати величний.
Вища на зріст, ніж її чарівна дочка, але вже без юної стрункости, проте в жодному разі не повна, вдягнена у вишукано просту сукню з кремового полотна з дірочками на вирізі й на рукавах на кшталт мережив, а до сукні — довгі чорні рукавички, ця жінка ще не досягла віку матрони, але в темному її волоссі, що виднілося з-під загнутого за тодішньою модою великого солом'яного капелюха з квітами, вже проглядала сивина. Чорна, гаптована сріблом оксамитова стрічка на шиї дуже їй пасувала, відтіняючи гордовиту поставу голови; весь її вигляд був пройнятий під кресленим достоїнством, гідністю, що межують з похмурістю й жорстокістю. Все це відбивалося на її досить великому обличчі із зарозуміло стуленими губами, тремтячими крилами носа й двома суворими складками поміж брів. Жорсткість узагалі характерна для південців, хоча багато хто її зовсім не помічає, заворожені уявленням, що південь вкрадливо м'який і надто солодкий, а жорсткість властива півночі, що є цілком хибною думкою.
