Сповідь афериста Фелікса Круля - Манн Томас

Хіба заздрість штовхала мене на ці доброзичливі вмовляння? Та я й не особливо охочий до подорожей. Навіщо парижанинові вирушати у світ? Світ приходить до нього. До нас у готель, наприклад. А коли в час театрального роз'їзду я сиджу на терасі кафе "Мадрид", то він і зовсім у мене під рукою, точніше — перед очима. Але не мені вам про це розповідати.

— Ні! Але при такій вашій байдужості ви, їй богу, марно сподіваєтесь вселити мені симпатію до подорожей.

— Любий маркізе, я все ж не відмовлюся від цієї спроби. Як мені інакше довести свою вдячність за вашу довіру? Я вже думав, чому б вам не взяти із собою мадемуазель Зазу?

— Неможливо, Крулю. Як могла прийти вам у голову ця думка? Наміри у вас добрі, але ідеї нікуди не годяться. Я вже не кажу про контракт Зази з "Фолі мюзікаль". Контракт можна розірвати. Але я не можу подорожувати із Зазою і водночас від усіх це приховувати. Та й взагалі возити із собою по всьому світу жінку, з якою ти не одружений, досить важко. Але крім того, я скрізь буду до певної міри під наглядом: у моїх батьків широкі знайомства, зокрема навіть офіційні, — і вони, звичайно, негайно довідаються, що я взяв із собою Зазу й тим самим, з їхнього погляду, зробив свою подорож абсолютно безглуздою. Уявляю собі, як вони обуряться! Для початку вони закриють мені кредит. Далі, відповідно до їхніх планів, я повинен певний час погостювати в сімействі великих арґентинських скотарів, з якими вони познайомилися на одному з французьких курортів. Що ж, накажете мені мало не на місяць залишити Зазу одну в Буенос-Айресі, наражаючи її на всі небезпеки і спокуси тамтешнього життя? Ні, ваша пропозиція не витримує критики.

— Я вже й сам так подумав, коли говорив. Беру її назад.

— Іншими словами, залишаєте мене в біді. Ви за мене дійшли висновку, що я повинен їхати один. Вам легко. А от я не можу. Я повинен їхати, а хочу залишитися. Іншими словами, я прагну поєднати непоєднуване — подорожувати й сидіти в Парижі. Очевидно, мені треба роздвоїтися — одна частина Луї Вености вирушить у подорож, а інша буде коло милої Зази. І найістотніше, щоб останньою половиною був я. Коротше кажучи, подорож має йти паралельно. Луї Веноста повинен бути тут і там. Ви стежите за ходом моєї думки?

— Намагаюся, маркізе. Ви хочете сказати, що все це повинно мати такий вигляд, ніби ви подорожуєте, а насправді ви не рушите з місця?

— Правильно… До відчаю правильно.

— До відчаю, тому що ви не маєте двійника.

— В Арґентині ніхто мене в обличчя не знає. І я нічого не маю проти того, щоб у чужих краях виглядати по-іншому. Мені навіть було б приємно виглядати там вигідніше, ніж тут.

— Отже, в подорож має вирушити ваше ім'я, тимчасово присвоєне іншій людині?

— Але, звичайно, не першому зустрічному.

— Певна річ. Тут слід зробити найретельніший вибір. Він налив собі повного келиха, великими ковтками осушив його й із багатозначним жестом поставив на стіл.

— Крулю, — сказав він, — я вже зробив цей вибір.

— Так швидко? Без належної обачности?

— Та ми вже добру годину сидимо тут і розмовляємо.

— Ми? Що ви маєте на увазі?

— Крулю, — повторив він, — я називаю вас вашим ім'ям, ім'ям людини з добропорядної сім'ї, від якого, звичайно, нелегко відмовитися навіть на якийсь час і навіть для того, щоб стати людиною з родини. Чи здатні ви зробити це й таким чином виручити друга з біди? Ви тут прохопилися, що не охочий до подорожей. Але нелюбов до зміни місць — як мало вона важить порівняно з жахом, який охоплює мене від думки покинути Париж! От ви сказали, точніше, ми разом дійшли висновку, що зобов'язання, покладене на мене батьками, ніхто з мене не зніме. А що, якби ви все-таки зняли його з мене?

— По-моєму, любий маркізе, зараз ви поринули в сферу фантастики.

— Чому? І чому ви говорите про фантастику як про геть далеку для вас сферу? З вами все не зовсім звичайно, Крулю! Я назвав цю незвичайність інтриґуючою, ба навіть таємничою. Якби я замість цього сказав "фантастичною" — хіба ви розсердилися б на мене?

— Ні, тому що ви б при цьому нічого поганого не думали.

— Ще б пак! І, значить, ви не можете сердитись ані за те, що мимоволі наштовхнули мене на цю думку, ні за те, що, поки ми сиділи тут, мій вибір — дуже вибагливий вибір — упав на вас.

— На мене як на людину, яка там, у чужих краях, носитиме ваше ім'я, в очах людей буде вами, сином ваших батьків, не тільки членом вашої родини, але саме вами? Чи продумали ви все це так, як належить продумати?

— Там, де я буду, я залишуся самим собою.

— Але в зовнішньому світі ви будете іншим, а саме мною. В мені будуть бачити вас. Ви поступаєтеся мені на час самим собою. "Там, де я буду", — кажете ви. А де ви будете насправді? Це ж стає дещо невизначеним і для мене, і для вас. І якщо для мене це добре, то як буде вам? Ви не боїтеся відчути себе вже надто незатишно, бувши самим собою лише в обмеженому просторі, а в усьому іншому світі існуватимете тільки в мені й через мене?

— Ні, Крулю, — тепло відповів він і через стіл простягнув мені руку. — Незатишно я себе почувати не буду. Для Луї Вености було б зовсім незле, якби ви на час поступилися йому своїм "я" і він, у вашому образі, розгулював би серед людей. То що ж поганого, якщо в чужих краях його ім'я буде пов'язане з вами? У мене є підозра, що й іншим людям прийшлося б дуже до смаку, якби цей зв'язок був установлений самою природою. Але їм залишається примиритися з тим, що є, тоді як мене такі примхи дійсности нітрохи не турбують. Насправді я там, де я із Зазою. Ви ж мені дуже подобаєтесь як мандрівник Луї Веноста. Я з величезним задоволенням постану перед людьми у вашій подобі. Ви чудовий хлопець в обох своїх іпостасях — як джентльмен і як кельнер. Вашим манерам міг би позаздри ти будь-який дворянин. Ви говорите кількома мовами, а якщо дійде до міфології, що, втім, майже ніколи не трапляється, то вам з горою вистачить і Гермеса. Більшого ніхто з шляхтича й не спитає, я б навіть сказав, що бюргерові в цьому сенсі доводиться куди гірше. Врахуйте цю обставину, ухвалюючи рішення. Отже, ви згодні? І я можу розраховувати на цю найбільшу дружню послугу?

— Але чи розумієте ви, любий маркізе, — сказав я, — що досі ми з вами кружляли в надзоряних сферах і не обговорили ще жодної з тих сотень труднощів, які нам необхідно передбачити?

— Ваша правда, — відповів він. — І це, до речі, служить мені нагадуванням ще раз передзвонити до Зази. Треба попередити її, що я затримаюсь, оскільки веду перемовини, від яких залежить усе наше щастя. Вибачай!

Він пішов і не повертався довше, ніж минулого разу.

Сутінки згустилися над Парижем, і тераса була вже давно залита білим світлом дугових ліхтарів. О цій порі вона геть спорожніла і, знову оживе, треба гадати, вона по закінченні вистав у театрах. Я відчував, як у мене в кишені пропадає квиток у комічну оперу, але навіть не звернув уваги на цей нечутний процес, який за інших обставин мене б дуже засмутив. У голові моїй роїлися стривожені думки, й розум, якщо можна так висловитися, стеріг їх, закликав до обачности, не дозволяючи їм, хоч це і важко йому давалося, розчинитися в суцільному захопленні. Я був радий, що залишився сам і міг спокійно оцінити становище, зазделегідь обдумати багато чого з того, про що мені слід було згадати у подальшій розмові. Бічна доріжка, щасливе від галуження шляху, на можливість якого мені вказав хрещений, відкрилася зараз переді мною в настільки принадливому вигляді, що розумові було дуже нелегко визначити: чи не заведе вона мене у глухий кут? Розум повторював мені, що я ступаю на небезпечну стежку і що йти по ній можна лише дуже впевненим кроком. Він торочив це вельми наполегливо, але від його наполягань тільки зростала принадність майбутніх пригод, які вимагатимуть від мене відважного застосування всіх моїх талантів. Сміливця не можна застерегти, роз'яснивши йому, що для цієї справи від нього вимагатиметься неабияка хоробрість. Я не приховую, що зважився кинутись у цю аферу ще задовго до того, як повернувся мій партнер, ба більше, що рішення було ухвалене мною вже тоді, коли я сказав йому, що ніхто не зніме з нього зобов'язання, яке він взяв на себе. У ту мить мене турбували не стільки практичні труднощі, що можуть виникнути під час здійснення нашого плану, скільки те, що поквапна готовність могла виставити мене перед Веностою в сумнівному й невигідному світлі.

Утім, він і без того бачив мене у світлі досить сумнівному; про це свідчили епітети, яких він добирав до мого способу життя: "інтриґуючий", "таємничий", навіть "фантастичний". Я не мав жодних ілюзій стосовно того, що не до кожного джентльмена маркіз де Веноста звернувся б з про позицією, якою вшанував мене, але вшанував якось сумнівно. І все-таки я не міг забути теплоти його рукостискання, коли він запевнив мене, що не буде почуватися незатишно, існуючи в моєму образі, й казав собі, що якщо вся ця витівка і є справжнім крутійством, то він згорає бажанням ошукати своїх батьків і буде більше винен у цьому, ніж я, хоча на мою долю й випадає роль значно активніша. Коли після телефонної розмови він повернувсь, я ще раз переконався, що ця ідея значною мірою надихає його заради неї самої, тобто заради крутійства як такого. Його дитячі щоки роз червонілися не тільки від вина, а в очах блищало лукавство. У вухах у нього, напевне, ще лунав сріблястий сміх, яким Заза відгукнулася на його натяки.

— Любий мій Крулю, — почав він, знову підсідаючи до мене, — ми з вами завжди були в дружніх стосунках, але хто б ще вчора міг подумати, що ми так зблизимося, зблизимося до неймовірности. Те, що ми надумали, або, точніше, ще не зовсім надумали, але затіяли, настільки кумедно, що я ледь не лускаю від сміху. А ви, чому ви робите таку серйозну фізію? Я звертаюся до вашого почуття гумору, Крулю, до вашої любови до добрих жартів, настільки добрих, що, далебі, варто попрацювати над їх докладним розробленим, уже не кажучи про те, що вони йдуть на користь закоханої пари. Ну а що ви, третій, залишаєтеся у програші, цього ви ж не будете стверджувати? Власне, весь кумедний бік справи дістанеться вам. Хіба не так?

— Я не звик дивитися на життя, як на кумедний жарт, любий маркізе. Легковажність не властива моєму характерові; крім того, є жарти, до яких треба ставитися з цілковитою серйозністю, інакше не варто за це й братися.