Сповідь афериста Фелікса Круля - Манн Томас

Але я вже стільки разів дивився цю штуку, що тепер вирішив пропустити вечір другий. І ще мене трохи дратує, що на ній замало одягу під час її куплетів. Правда, це дуже красиво, але що замало, то замало, і я від цього страждаю, хоча і спочатку такий, з дозволу сказати, костюм і змусив мене без пам'яти в неї закохатись. А ви були коли-небудь божевільно закохані?

— Я далебі вже майже готовий наслідувати ваш приклад, маркізе.

— Що ви знаєтеся на коханні, мені очевидно й без ваших запевнень. І все-таки ви, по-моєму, належите до людей, яких люблять більше, ніж вони люблять самі. Хіба я не правий?

Добре, не будемо заглиблюватися в ці нетрі. Заза співає ще й у третьому акті. Потім я за нею заїду, й ми будемо пити чай вже у квартирці, яку я найняв і умеблював для неї.

— Бажаю вам приємно провести час. Але це означає, що нам слід поспішати з нашою пляшкою лафіту та із закінченням настільки приємної для мене бесіди. У мене особисто в кишені квиток в комічну оперу.

— Справді? Я не люблю квапитися. Крім того, я можу зателефонувати крихітці, аби вона чекала на мене вдома. А вам дуже не хочеться спізнитися на перший акт?

— Ні, чому ж? "Фауст" чарівна опера, але ж не може бути, щоб вона приваблювала мене більше, ніж вас мадемуазель Заза.

— Я із задоволенням ще побалакав би з вами тут, мені хочеться детальніше розповісти вам про свої прикрощі. Адже ви вже, звичайно, зрозуміли з деяких слів, які сьогодні злетіли у мене з уст, що я опинився у скрутному, вкрай скрутному становищі.

— Безперечно, милий маркізе, і я лише чекав слушної нагоди, щоб із щирим співчуттям запитати вас про ваші труднощі. Вони стосуються мадемуазель Зази?

— О, якби мова йшла не про неї! Ви чули, що я повинен вирушити в подорож? На цілий рік!

— Чому ж неодмінно на цілий рік?

— Ох, любий друже! Річ у тому, що мої бідолашні батьки — я вже якось розповідав вам про них — знають про мій зв'язок із Зазою. Адже він триває більше року, — і не з анонімних листів або випадково почутих пліток, а тому, що я був настільки дитинний і відвертий, що в листах постійно прохоплювався про своє щастя, про свої мрії й бажання. У мене, ви знаєте, що на умі, те й на язиці, а від язика до пера дорога недовга. Милі старенькі зробили слушний висновок, що я серйозно ставлюся до цієї історії й маю намір одружитися з дівчинкою, або "цією особою", як вони її називають, і тепер самі не свої. Вони були тут і поїхали лише два дні тому; важкий то був час — цілий тиждень суперечок, з ранку до вечора. Батько говорив зі мною низьким басом, а мати — дуже високим, вібруючим від сліз голосом; він — французькою, вона — німецькою. О, певна річ, у них не зірвалося з язика жодного грубого слова, крім постійно повторюваного словечка "особа", та й справді, мені було б не так боляче, якби вони називали мене поганою, божевільною людиною, що збезчестила свою родину.

Цього вони, однак, не робили, а тільки всіма святими заклинали мене не давати їм і суспільству приводу для подібних визначень, і я, у свою чергу, низьким і вібруючим голосом запевняв, що мені дуже боляче завдавати їм прикрощів. Я ж знаю, що вони мене люблять і бажають мені добра, але в чому воно для мене полягає, поняття не мають. Вони навіть натякали, що позбавлять мене спадщини, якщо я здійсню свої скандальні наміри. Цього слова вони, правда, не вимовили — ні французькою, ні німецькою. Я вже сказав, що з любови до мене вони взагалі утримувалися від жорстоких слів. Усе це мені дали навтямки лише описово, аби я сам здогадався про таку загрозу й зробив відповідний висновок. Я, звичайно, вважаю, що враховуючи становище мого батька та його широку участь у сталеварній промисловости Люксембурґа, я б цілком звів кінці з кінцями, якби жив на обов'язкову частку. Але позбавлення спадщини, що не кажи, а таки неприємно позначилося б на мені й на Зазі. Самі розумієте, не така це вже радість — одружитися з особою, позбавленою спадщини.

— Почасти розумію, намагаючись поставити себе на місце мадемуазель Зази. Але до чого тут ваша подорож?

— З цією проклятою подорожжю справа виглядає так: батьки хочуть мене сплавити з Парижа. Батько так і висловився: "Треба тебе сплавити". Огидне слівце, і як його зрозуміти, я, їй-богу, не знаю. Чи то вони вважають, що я повинен, як сплавна колода, бовтатися в холодній воді, замість того щоб лежати в ліжку з Зазою, насолоджуючись її солодким теплом, — аж дріж бере від однієї думки, — то чи розраховують сплавити мене з якоюсь іншою жінкою, як сплавляють метали, в надії, що я забуду Зазу. Ось така ідея, і їй має прислужитися ця горезвісна подорож, на яку мої батьки вирішили не шкодувати витрат, — адже вона піде на благо їхньому синові! І от мені слід виїхати з Парижа на тривалий час, поїхати геть від "Фолі мюзікаль" та від Зази, побачити нові країни, нових людей, замислитися над побаченим — одне слово, "прочистити мізки від дурощів" — вони це називають "дурощами" — й повернутися іншим, розумієте, — "іншою людиною". Ну скажіть, будь ласка, могли б ви побажати зробитися іншою людиною, не такою, як ви є? У вас в очах сумнів! Але я анітрохи, анітрохи цього не бажаю. Я хочу залишитися таким, який я є, і не хочу, щоб запропоноване мені лікування подорожжю вивернуло навиворіт мій мозок і серце до такої міри, щоб я відмовився від самого себе й забув Зазу. А це цілком можливо. Довга розлука, різка зміна повітря, тисячі нових вражень можуть до цього призвести. Але саме тому, що я теоретично вважаю це можливим, мені цей експеримент і вселяє таку відразу.

— Але ж подумайте! — зауважив я. — Якщо ви станете іншим, то вже не будете шукати в собі вашого колишнього, теперішнього я, не будете шкодувати за ним, тому що ви будете вже не ви.

— І що ж, по-вашому, це втіха для мене теперішнього? Як можна хотіти забути? Я не знаю нічого більш жалюгідного і небажаного, ніж забуття.

— І проте знаєте, що ваша огида до цього експерименту не послужить заставою його невдачі?

— Так, теоретично. Практично ж про це не може бути й мови. Мої батьки зі своєю опікою про сина замислили вбити кохання. Але вони зазнають невдачі, я в цьому так само впевнений, як у собі самому.

— Це вже немало. Але дозвольте запитати, чи вважають ваші батьки, що це справді лише експеримент, і чи готові вони у разі, якщо він закінчиться невдачею і ваші бажання витримають випробування стійкістю, піти вам назустріч?

— Я запитував їх і про це, але прямого "так" досі не домігся. Для них найголовніше — мене "сплавити", ні про що інше вони зараз думати не в змозі. У тому-то й біда, що я дав їм обіцянку, а вони мені — жодної.

— Отже, ви погодилися на від'їзд?

— А що мені ще залишалося? Не міг же я піддати Зазу ризикові позбавлення спадщини. Я їй сказав, що мушу виїхати, і вона дуже плакала — почасти через довгу розлуку, а почасти через те, що вона боїться: раптом батьки приписали мені правильний курс лікування і я повернуся вже з іншими намірами. Я її цілком розумію. Мені й самому іноді стає лячно. Ах, друже мій, що за болісна дилема! Я повинен виїжджати — і не хочу; дав слово поїхати — і не можу. Що мені робити? Від кого чекати допомоги?

— Вам справді можна поспівчувати, любий маркізе, — сказав я. — Але якщо вже ви взяли на себе таке зобов'язання, то ніхто його з вас не зніме.

— Ніхто?

— Ніхто.

Розмова на якусь мить завмерла. Маркіз крутив у руках свій келих. Потім раптом підвівся.

— Ледь не забув… Я ж повинен зателефонувати до своєї подруги. Перепрошую, я зараз повернусь…

Він пішов. Тераса на той час уже спорожніла. Зайнято було ще тільки два столики. Більшість кельнерів стояли без діла. Щоб як-небудь згаяти час, я закурив сиґарету. Повернувшись, Веноста замовив ще пляшку шатолафіт і почав знову:

— Любий мій Крулю, я зараз посвятив вас у конфлікт між мною і моїми батьками, однаково болісний для тієї і тієї сторони. Сподіваюся, що ненавмисним різким словом я не згрішив супроти синівського пієтету й поваги, а також супроти подяки за батьківську турботу й, нарешті, за ту щедрість, в якій виявився той клопіт, щоправда, дуже вже схожий на насильство. Адже тільки в моєму особливому випадку пропозиція з максимальним комфортом здійснити навколосвітню подорож перетворюється на щось настільки нестерпне, що я мимоволі запитую себе, як міг я на це піти. Будь-якому юнакові з родини, або з добропорядної родини, райдужна перспектива всіх цих нових країн і пригод здалася б даром небес. Навіть я у моїх обставинах часом ловлю себе на тому, — і це, безумовно, зрада Зази й нашої любови, — що починаю мріяти про принади такого року в мандрах, про сонм нових осіб, про нові зустрічі, радість і насолоду, які, звичайно ж, обіцяє подорож кожному, хто до цього сприйнятний. Ви тільки уявіть собі: далекі краї, Близький Схід, Північна й Південна Америка, Східна Азія! У Китаї, кажуть, неодруженого джентельмена з Європи обслуговує не менше дюжини слуг. Одному, наприклад, ставиться за обов'язок носити попереду свого пана його візитівки — і більше нічого. І ще мені розповідали: коли один султан з тропічних країв гепнувся з коня і вибив собі передні зуби, він замовив тут, у Парижі, золоті й у кожний з них велів вправити по діаманту. Його кохана носить національний костюм, тобто шмат коштовної тканини, зав'язаний вузлом трохи нижче гнучких стегон. Кажуть, вона прекрасна, як казка, на шиї у неї три або чотири низки перлів, а під ними стільки ж рядів діамантів небаченої величини.

— Це все вам розповіли ваші шановні батьки?

— Ні. Вони ж не були на Сході. Але хіба все це не вірогідно й хіба важко собі це уявити, особливо стегна? А ось що найцікавіше: я чув, що особливо почесним гостям султан на якийсь час поступається своєю коханою. Зрозуміло, це мені теж розповіли не мої батьки: вони навіть не підозрюють, що мені обіцяє навколосвітня подорож, — але хіба, попри повну мою несприйнятливість до всього, що — не Заза, я не повинен — теоретично — бути їм вдячний за таку великодушну розраду?

— Зрозуміло, маркізе. Але тут ви вже перебираєте на себе мою роль і, так би мовити, говорите моїми вустами. Це мені слід було мірою можливости примирити вас з думкою про ненависну подорож, змалювавши вам майбутні задоволення, й поки ви ходили до телефону, я саме зважився зробити цю спробу.

— Це б означало проповідувати глухому, навіть якби ви невтомно повторювали, як ви мені заздрите, хоча б через стегна.

— Заздрити? Ні, маркізе, ви не праві.