На Сваннову сторону - Пруст Марсель
Зрештою, він не перебирає гостями, та й сніданки його, запевняю вас, нічим цікавим не відзначаються, ніякої помпи там не буває, за столом ніколи не збирається більше восьми душ, — відповів Сванн, усіляко намагаючись переконати співрозмовника, що в його стосунках із президентом нема нічого надзвичайного.
Коттар як стій узяв Сваннові слова за щире золото і вирішив, що запрошення пана Ґреві — не бозна-яка велика честь, що такі запрошення розсилаються всім і кожному. Він уже не дивувався, що Сванн має вступ до Єлисейського палацу, якщо туди так вільно всіх пускають. Доктор навіть пожалів Сванна, адже тому, за його власними словами, випадає нудитися на цих сніданках.
— А, гаразд, гаразд, розумію, — сказав він тоном митного наглядача, який щойно на вас позирав, але тепер, після ваших роз'яснень, дає візу й пропускає без перегляду.
— О, я цілком вірю вам, що в сніданках цих нема нічого цікавого, ви відбуваєте своє лихо, — озвалася пані Вердюрен. Для неї президент Республіки був тільки "зануда", та ще й особливо небезпечний "зануда", бо в його розпорядженні були засоби корупції і примусу, які могли зманити її "вірних". — Кажуть, він глуха тетеря і їсть пальцями.
— Ну, в такому разі ці сніданки для вас невелика втіха, — сказав доктор із ноткою співчуття у голосі. Потім, згадавши, що запрошених буває не більше як восьмеро душ: — Що ж, ці сніданки інтимні? — спитав він у Сванна не так із простої цікавости, як через те, що в ньому прокинувся запал лінгвіста.
Але авторитетність президента Республіки подолала у докторових очах і скромність Сванна, і нехіть пані Вердюрен, і при кожному обіді Коттар цікаво запитував: "Чи сьогодні ми побачимо Сванна? Він тісно спілкується з паном Ґреві. Пана Сванна можна назвати справжнім джентльменом, чи не так?" Доктор навіть запропонував Сваннові запрошення на виставку зубних протезів.
— За цим запрошенням ви пройдете з будь-ким, але собак туди не пускають. Я, бачте, попереджаю вас тому, що дехто з моїх друзів не знав про таке правило і повернув голоблі.
Ніхто, крім її мужа, не звернув уваги, що пані Вердюрен аж пересмикнуло, коли вона довідалася, що Сванн має впливових друзів, про яких він досі навіть не згадував.
Якщо не планувалося якоїсь виправи, то Сванн заставав увесь гурток у Вердюренів, але приходив він до них лише ввечері і майже ніколи, як його не просила Одетта, не появлявся на обід.
— Я могла б навіть обідати одна з вами, якщо це вам більше до вподоби, — казала вона йому.
— А як же пані Вердюрен?
— О, це дуже легко. Я скажу, що моя сукня не була готова, що запізнився кеб. Завжди можна якось виправдатися.
— Ви дуже любі.
Але про себе Сванн думав, що своєю згодою зустрічатися з Одеттою тільки по обіді він натякає їй на те, що втісі бачити її він прекладає інші втіхи, і цим ще міцніше прихиляє її до себе. До того ж Сваннові куди більше за Одетту подобалася свіжа і пишна, наче троянда, молода гризетка, в яку він був тоді закоханий, і йому кортіло надвечір'я провести з нею, а потім побачитися з Одеттою, тим паче що зустріч не могла не відбутися. З тих самих причин він ніколи не дозволяв Одетті заїздити по нього дорогою до Вердюренів. Гризетка чекала на нього неподалік од дому, на розі, і Сваннів візник це знав; вона сідала поряд зі Сванном і спочивала в його обіймах до тої хвилі, коли повіз підкочувався до під'їзду Вердюренів. Тільки-но Сванн заходив, пані Вердюрен, показуючи на прислані ним троянди, казала: "Я мушу вас вилаяти", і показувала йому на місце біля Одетти, а піаніст грав для них двох коротку фразу з Вентейлевої сонати, яка ніби стала гімном їхнього кохання. Він починав завше зі скрипкових тремоло, і протягом кількох тактів лунали лише вони й наповнювали своїм звучанням увесь перший план, потім вони нараз нібито розсувалися, і, як на тих полотнах Пітера де Гооха, де враження глибини створюється вузькими рямцями прочинених дверей, десь далеко-далеко, у м'якому світлі, яке лилося збоку, зринала ніби іншого обертону фраза, танечна, пасторальна, чужорідна, епізодична, приналежна до іншого світу. її рухи були сповнені безсмертної щирости, і наближалася вона все з тією самою незбагненною усмішкою, розсипаючи довкола себе дари свого чару, але тепер Сваннові вчувалося в ній якесь розчарування. Вона ніби усвідомлювала марноту щастя, до якого показувала путь. У її надхмарній Грації було щось завершене, в ній вгадувалася та відреченість, яка приходить на зміну печалі. Але Сванна це не обходило, він бачив у ній не так музичну фразу (не те, чим вона була для композитора, який при її творенні не знав, що існують Сванн і Одетта, і чим була для всіх, хто слухатиме її протягом століть), як запоруку, як пам'ятку про його кохання, яке змусить навіть Вердюрена і юного піаніста думати воднораз про нього і про Одетту, сполучаючи їх докупи; Сванн навіть зрікся думки, поступаючись Одеттиній примсі, прослухати у виконанні якогось піаніста цілу сонату, з якої йому й досі був відомий лише цей уривок.
"Навіщо вам знати решту? — казала Одетта. — Тільки цей шматочок там наш". Ба більше: коли та фраза проходила так близько від них, залишаючись усе ж таки безконечно далеко, Сванн страждав від думки, що, звертаючись до них обох, вона їх не знала; він майже шкодував про те, що в ній криється якийсь зміст, якась безперечна внутрішня краса, незалежні від них — так, милуючись піднесеними нам клейнодами чи навіть читаючи листи від коханої жінки, ми чіпляємося до чистоти води каменя та до письмових фраз, бо в них відбивається не лише винятковість нашого скороминущого захоплення та кохана істота з усіма її відмітними рисами.
Часто Сванн так загаювався зі своєю молоденькою гризеткою перёд приїздом до Вердюренів, що піаніст ледве встигав зіграти свою сакраментальну фразу, як Одетта вже вирушала додому. Він проводжав її до її вілли на вулиці Лаперуза, за Тріумфальною аркою. І може, саме щоб не здобутися у неї повної ласки, він жертвував не такою важливою для себе втіхою бачити її раніше і приїжджати з нею до Вердюренів, натомість зберігаючи визнане Одеттою право їхати від них разом, цим правом він дорожив особливо, бо воно зміцнювало його переконання, що ніхто інший не бачиться з нею, не стає між ними, не перешкоджає їй усе ще зоставатися з ним потому, як вони розходилися.
Отож щовечора поверталася вона в кареті Сванна; одного разу, коли вони вже розлучилися до завтра, вона кинулася до палісадника, зірвала там останню хризантему й кинула її Сванну. Дорогою назад Сванн увесь час тулив хризантему до уст, а коли через кілька днів квітка зав'янула, обережно сховав її до скриньки письмового бюрка.
Але до Одетти він не заходив. Двічі тільки він був у неї вдень на "чаюванні" — цій такій важливій у її житті церемонії. Відособленість і пустельність цих коротких вулиць (забудованих майже суціль притуленими один до одного особнячками, чию одноманітність зненацька порушувала убога крамничка — історичний пережиток, брудний вишкребок тих часів, коли ця дільниця мала неславу), сніг, який лежав у саду і висів на гіллі, нехлюйна пора року, сусідство природи — все це надавало якоїсь особливої таємничосте теплу, квітам, затишку в її оселі.
По ліву руку на високому партері, коли Сванн туди входив, була спальня Одетти, повернута на паралельну вуличку. Сходи вели до салону й будуару, посеред темно мальованих стін, завішаних східними тканинами і турецькими рожанцями, і освітлювалися великим японським ліхтарем, прикріпленим на шовковому шнурі (а втім, щоб не позбавляти одвідувачів останніх досягнень західної цивілізації, у цьому ліхтарі горів газ). Перед самим салоном Сванн проходив ще вузькі сіни, де попід стінами, розлінованими дерев'яним трельяжем, таким самим, як у саду, тільки позолоченим, тягнулися прямокутні скриньки, там, ніби в теплиці, квітли рядами буйні хризантеми, тоді ще рідкісні й не такі пишні, як ті, що їх згодом зуміли викохати садівники. Панівна ще з минулого року мода на ці квіти дратувала Сванна, але тут йому було приємно бачити, як сяяли цього сіренького дня духмяні промені цих ефемерних зірок, обарвлюючи півсутінки у сінях нарожево, нажовтожаро і набіло. Одетта прийняла його в рожевому шовковому домашньому платті, дуже відкритому на шиї і плечах. Вона посадила Сванна біля себе в одному з численних затишних закутків, влаштованих у фрамузі салону під листям величезних пальм у китайських вазах або за параванами, увішаними знімками, бантиками та вахлярами. Вона сказала: "Вам так незручно, стривайте, зараз я вас улаштую", і з марнославним смішком (от, мовляв, яка я винахідлива!), підклала Сваннові під голову і під ноги великі подушки з японського шовку, спершу перебивши їх недбало і цим показуючи, що їй начхати на всю цю розкіш. Лакей заходився вносити лампу за лампою, і тепер вони, сливе усі в китайських вазах, парами чи поодинці, палали на розмаїтих столиках та підставках, наче на вівтарях, і в уже згустілих сутінках короткого зимового дня мовби продовжували яскріння вечірнього тлива, лише це вечірнє тливо було рожевіше і людяніше, і в цей час знадвору на них, може, дивився самотній закоханець, який зупинився мрійливо перед тайною цієї оселі, виставленою напоказ і воднораз приховуваною освітленими вікнами, — і весь той час, поки лакей порався з лампами, Одетта зизом пильно наглядала, як він їх розставляє. їй здавалося, що як бодай одна лампа опиниться не там, де треба, то пропаде весь ефект ансамблю її салону, а її портрет на мольберті, задрапованому плюшем, буде невигідно освітлений. Ось чому вона гарячково стежила за рухами цього незграби і зробила йому гостре зауваження, коли він пройшов надто близько від двох жардиньєрок, які вона витирала сама, боячись, як би він не знівечив рослин, — а потім пішла перевірити, чи не почавив він їх. Вона вважала за "утішні" форми всіх своїх китайських дрібничок, а також орхідей, а надто катлей; катлеї та хризантеми були її улюбленими квітами, бо мали величезну вартість: вони були зовсім не схожі на квіти, а здавалися зробленими з клаптів шовку чи атласу. "Он ота нібито вирізана з підшивки мого пальта", — сказала вона Сваннові, показуючи на одну з орхідей, з ноткою пошани до цієї "шикарної" квітки, до цієї ошатної і непередбачуваної посестри, подарованої їй природою, посестри, яка стояла так далеко од неї на щаблях живих істот, а проте куди рафінованішої, ніж багато хто з жінок, вхожих до її салону.
