На Сваннову сторону - Пруст Марсель

Очі Одетта мала гарні, але завеликі, аж наче витрішкуваті, від них марніло все личко і тому здавалося, ніби вона або нездужає або в злому гуморі. Через якийсь час по тому знайомстві в театрі вона прислала Сваннові листа і попросила дозволу оглянути його колекції, які неабияк цікавили її, "жінку темну, але наділену слабиною до гарних речей", додавши, що вона краще пізнає його, коли побачить його в home[10], в затишній обстановці, за чаєм, серед книжок, хоча і не приховувала свого подиву, що він мешкає в похмурій дільниці, не досить smart[11] для такої світської людини, як він. Він запросив її до себе, і вона, прощаючись, висловила жаль, що так мало пробула в домі, де відчула себе щасливою; із слів її про самого Сванна випливало, що він для неї важив більше, ніж хтось інший, вона ніби натякнула на те, що в них уже романтичні стосунки, і цим викликала у Сванна усмішку. Але в тому критичному віці, до якого уже наближався Сванн, у тому віці, коли вдовольняються самим почуттям закоханосте, бо воно приємне, не надто домагаючись взаємносте, — тоді це зближення сердець уже не є, як у ранню юність, метою, до якої так поривається любов, а проте воно, це зближення, залишається з'єднаним з любов'ю такою міцною асоціацією, що може породити любов навіть тоді, коли виникло раніше за неї. Раніше ми мріяли підкорити серце жінки, в яку були закохані, тепер саме чуття, що ти посідаєш серце жінки, може виявитися достатнім, щоб ми закохалися в неї. Тож у віці, коли здається (бо ми шукаємо в любові переважно суб'єктивної втіхи), що найголовніше — це жіноча врода, любов може зродитися — любов найплотськіша — за цілковитого браку її попереднього бажання. На ту пору ми вже не раз зазнавали любовних поривів; любов уже більш не розвивається в нашому враженому і пасивному серці самостійно, скоряючись своїм власним, незбагненним і фатальним законам. Ми охоче підігруємо їй, ми підробляємо її з допомогою наших спогадів і навіювання. Впізнавши один з її симптомів, ми закликаємо, ми відтворюємо інші. Гімн її геть чисто ввесь закарбований у наших серцях, а тому нам не треба, щоб жінка співала його з самого початку, сповненого захоплення перед красою, — ми й так згадаємо його продовження. Хай вона навіть заводить його з середини — з сердечної близькосте, з того, що годі жити одне без одного, — ми завчили цей гімн напам'ять, і досить співачці зробити паузу, як ми дружно підхоплюємо мелодію.

Одетта де Кресі незабаром знов одвідала Сванна, відтак почала вчащати до нього; і, безперечно, кожен її прихід викликав у ньому розчарування, коли він бачив її личко, чиї риси дещо забувалися у проміжку між зустрічами, дарма що воно було в неї таке виразне і таке не на її літа змарніле. Розмовляючи з Одеттою, він шкодував, що рідкісна її врода не належала до того типу, який мимоволі викликав у нього захват. Треба, до речі, зауважити, що личко Одетти здавалося йому худішим і довгобразішим через те, що лоб і верхня частина щік, ці гладенькі і майже плескаті поверхні, були закриті пасмами волосся, — жінки начісували їх тоді на лоба "кучериками", завивали "баранцем" і напускали недбалими локонами на вуха; що ж до її напрочуд зграбної фігури, то дуже важко було уявити її як єдине ціле (важко тільки через тодішню моду, бо вбиратися з таким смаком, як Одетта, уміло не гурт парижанок): корсаж піднімався так, ніби під ним був великий живіт, потім випинався мисок, і уже під корсажем здувався розтруб подвійних спідниць, створюючи враження, що жінка складається з різнорідних частин, погано припасованих одна до одної; рюшики, шлярки, виточки, скоряючись лише примсі узору чи щільності краму, цілком вільно мандрували до бантиків, до мереживних нашивок, до цупких торочок чорного стекляруса або вкладалися вздовж корсета, але не мали ніякого зв'язку з живим тілом, а тіло, незалежно від того, облягали його всі ті витребеньки чи, навпаки, відіймалися від нього, задихалось або тонуло в них.

Та коли Одетта покидала його, Сванн з усмішкою згадував її жалі, що так довго тягтиметься для неї час, поки він дозволить їй знову прийти до нього; йому пригадалося, з яким схвильованим, збентеженим виразом вона просила була колись, щоб він не дуже відкладав її зустріч із нею, яке несміливе благання прозирало тоді в її погляді, благання таке саме зворушливе, як її круглий білий солом'яний капелюшок з китичкою штучних братків, підв'язаний під підборіддям чорними шовковими стрічками. "А хіба ви, — спитала вона, — не прийдете якось до мене на філіжанку чаю?" Він послався на невідкладну роботу, на етюд, занедбаний ним уже кілька років тому, про Вермера Делфтського. "Я розумію, що я ні на що не здатна, знаю, якою я здаюся нікчемною з такими поважними вченими людьми, як ви, — відповіла вона. — Я — жаба перед ареопагом! І все ж мені так кортить учитися, багато знати, бути втаємниченою! Як це має бути цікаво — порпатися в старих книгах, зазирати в рукописи! — вела далі вона з самовдоволеним виглядом елегантної жінки, яка запевняє, що ніби тільки й мріє про те, щоб сісти, не боячись закалятися, за якусь брудну роботу, ну, скажімо, куховарство, і "власноручно місити тісто". — Ви сміятиметеся наді мною, але я нічого не чула про цього маляра, який заважає вам приїхати до мене (вона мала на увазі Вермера), — він ще живий? Чи є якісь його полотна у Парижі? Я хочу скласти собі уявлення про те, в чому ви кохаєтеся, спробувати відгадати, що ховається під цим високим думним чолом, у цій голові, де працює без утоми думка, я маю знати: от про що він мислить! Яке щастя було б підсобляти вам у вашій роботі!" Він виправдувався тим, що боїться заводити нових друзів, причому це побоювання він узивав елегантно побоюванням зробитися нещасним. "Ви боїтеся прихилля? Диво, та й годі. А я тільки цього й шукаю, я б за це наклала головою, — промовила вона природним і переконаним тоном, який зворушив його. — Вам, мабуть, довелося страждати через якусь жінку. І ви вирішили, що всі інші такі самі, як вона. Вона не зуміла вас зрозуміти, адже ви зовсім особливий! Саме за це я і вподобала вас із першого погляду, я зразу відчула, що ви не такий, як усі". — "Та й ви самі теж, — докинув слівце він. — Я добре знаю, що таке жінки, у вас має бути купа справ, нема ні промитої хвилини". — "У мене? Що ви! Мені зовсім нема чого робити! Я завжди вільна і завжди буду вільна для вас. Вам хочеться мене бачити, пошліть по мене в будь-яку пору дня й ночі, і я з радістю прилечу до вас. Гаразд? Як було б славно, якби ви познайомилися з пані Вердюрен, я до неї ходжу щовечора. Бачте, ми б з вами там сходилися, і я думала б, що ви буваєте у неї трошки й ради мене!"

Звісно, згадуючи розмови з нею, думаючи про неї на самоті, Сванн лише уявляв у романтичних своїх мріях її образ серед безлічі інших жіночих образів, але якби завдяки якійсь випадковій обставині (або навіть незалежно від неї, бо тієї самої миті, коли притлумлюване почуття дається взнаки, обставина іноді ніяк на це не впливає), образ Одетти де Кресі поглинув би всі його мрії, якби спогад про неї злився з цими мріями, то її тілесний ґандж не мав би для нього ніякої ваги, як не мало б ніякої ваги, чи врода її йому до мислі: відтоді, як вона стала б вродою його коханої, це було б для нього єдине джерело усім його радощам і стражданням.

Випадково дідусь мій добре знав родину Вердюренів (чого не можна сказати про жодного з його нинішніх приятелів). Але він розцурався з тим, кого він узивав "молодим Вердюреном", вважаючи (очевидне спрощення), що "молодий Вердюрен" оточив себе богемою і всякою шушваллю, причому його мільйони збереглися. Якось він дістав листа від Сванна, в якому той питав дідуся, чи не може він познайомити його з Вердюренами. "Стережіться! Стережіться! — вигукнув дідусь. — Це нітрохи не дивує мене: саме так має закінчити Сванн. Гарне товариство! По-перше, я не можу уволити його прохання, бо я більше не знайомий з цим добродієм. А потім, у цьому, мабуть, криється якась бабська історія, в такі справи я лізти не хочу. Сванн ускоче в халепу в цих Вердюренів, а на нас потім усе окошиться!"

Дідусь відмовився піти назустріч, і до Вердюренів увела Сванна сама Одетта.

У день першої появи Сванна на обіді у Вердюренів були: доктор Коттар із дружиною, молодий піаніст із тіткою і художник, який був у них тоді у фаворі, а ввечері до цих осіб прилучилося ще кілька "вірних".

Доктор Коттар ніколи не знав, яким тоном слід відповідати співрозмовникові, він не міг дібрати — жартує той чи мовить поважно. Тому про всяк випадок збагачував будь-який вираз на своєму обличчі запобігливою, пробною, умовною усмішкою, очікувальна кмітливість якої звільняла б його від докору в наївності, якби виявилося, що це жарт. Але йому треба було зважати і на протилежну можливість — ось чому він не дозволяв цій усмішці розцвісти виразно, на лиці його вічно буяла непевність, і в ній читалося запитання, якого він не смів поставити: "Ви це серйозно?" Так само непевно, як у гостях, почувався він і на вулиці і взагалі в житті; на перехожих, на повози, на всілякі приключки він дивився з тою самою лукавою усмішкою, яка відводила від нього докір у тому, що він поводиться незграбно, бо засвідчувала, коли він допускався недоречности, що він сам усе чудово усвідомлював і що його нетактовність не що інше, як жарт.

Проте у всіх тих випадках, коли щире запитання здавалося йому цілком слушним, доктор прагнув зменшити кількість прогалин у своїй освіті й підкуватись у знаннях.

Ось чому, за порадою передбачливої матері (та давала їх йому, коли він покидав провінцію), Коттар не пропускав жодного незнайомого йому крилатого виразу або власного імени, намагаючись зібрати про них якнайточніші дані.

Що ж до образних висловів, то тут він був невситимий: він часто вилущував з них докладний зміст, якого насправді вони не мають; він хотів з'ясувати, що власне означають ті з них, які йому доводилося чути найчастіше: "феєрверк красномовства", "блакитна кров", "купатися в багатстві", "чверть години Рабле", "законодавець мод", "під масть", "упасти з місяця" тощо, і в яких випадках він сам міг би ввернути їх у розмові. За браком у своїй мові цих висловів він грався завченими каламбурами.