На Сваннову сторону - Пруст Марсель

Показуючи Сваннові то химер з вогненними язиками, намальованих на китайській вазі чи гаптованих на екрані, то м'ясисті пелюстки орхідей, то дромадера зі срібла і черні, в якого очі були рубінові і який стояв на коминку поряд з нефритовою жабою, вона прикидалася, ніби її лякає злісний вигляд чудовиськ, ніби її смішать їхні кумедні ряжки, ніби вона шаріє рум'янцем, бо квітка натякає їй на щось сороміцьке, ніби їй страшенно кортить поцьомати дромадера і жабу і назвати їх "душками". І це її вдавання різко контрастувало з щирістю її побожности, скажімо, перед Лаґетською Богоматір'ю, яка колись у Ніцці зцілила її від смертельної недуги; з тих пір вона завжди носила на собі золотий образок її, приписуючи йому чудодійну силу. Наливши Сваннові "своєї гербати", Одетта спитала: "З цитриною чи з вершками?" і, коли той відповів: "З вершками", сказала зі сміхом: "З набілом!" Він заявив, що чай чудовий. "Ось бачте, я знаю, який вам смакує!" І справді, цей чай здався Сваннові, як і Одетті, чимось вишуканим, а що любов прагне знайти собі виправдання, запоруку тривалости в насолодах, яких не існувало б без любови і які відходять вкупі з любов'ю, Сванн, покинувши її о сьомій годині, щоб повернутися додому й переодягтися на вечерю, цілу дорогу приказував собі з радісним почуттям, сидячи в своєму екіпажі: "Як приємно одвідувати молоду жінку, яка може почастувати тебе такою рідкістю, як смачний чай". Через годину він отримав від Одетти цидулку і миттю упізнав її розкішне письмо, якому напускна британська штивність надавала, попри літери накриво, позірносте дисципліни, хоча неупереджені очі, може б, розгледіли в цих кривулях безладність думки, поверхову освіту, нещирість і слабоволля. Сванн забув у Одетти портсигар. "Ох, чому ви не забули у мене і свого серця! Я ні за що його вам не повернула б".

Друга візита Сванна до Одетти мала для нього, мабуть, ще більшу вагу. Прямуючи того дня до неї, він, як завжди перед побаченням з нею, малював собі її образ, і необхідність (з тим щоб довести, що вона гарна на личко) зосереджувати увагу на рожевих і свіжих вилицях, аби не бачити її щік, часто жовтих, змарнілих, іноді в червоних плямах, гнітила його (чим не доказ, що ідеал — річ недосяжна, а щастя — ілюзорне). Він привіз їй Гравюру, яку вона хотіла подивитися. Вона почувала себе не зовсім здоровою і прийняла його в ліловому крепдешиновому пеньюарі, прикриваючи свої груди як плащем гаптованою хустиною. Одетта стала біля Сванна, зронивши на щоки пасма розпущеного волосся і, зігнувши ногу, ніби збиралася танцювати, а насправді на те, щоб легше було нахилятися над гравюрою, яку вона розглядала своїми великими очима, такими змарнілими і хмурими, якщо ніщо їх не пожвавлювало, і Сванна вразила її схожість із Сепфорою, Іофоровою донькою, намальованою на фресці в Сикстинській капелі. Сванн завжди любив виявляти на полотна* давніх майстрів не лише загальну подібність із довкіллям, а й те, що зазнає узагальнення найменше: індивідуальні риси наших знайомих, так, наприклад, у погрудді дожа Лоредана роботи Антоніо Ріццо йому впадали в очі випнуті вилиці та дугасті брови візничого Ремі, як і взагалі дивовижна подібність із ним; під мазками Ґірландайо — ніс пана де Палансі; в одному портреті Тінторетто — пухкі щоки з висіяними уже на них бурцями, ламаний ніс, гострий зір і набряклі повіки доктора дю Бульбона. Сванн завжди шкодував, що ціле життя витрачає на одвідування світських салонів, на розмови і, може, намагався знайти у великих митців виправдання для себе в тому, що й вони з утіхою споглядали і малювали такі обличчя, які надають їхнім картинам життєвосте й справдешности, які надають їм посмаку сучасносте; можливо, він так загруз у суєтності світського товариства, що відчував потребу знаходити в давніх творах мистецтва заповіданий заздалегідь і відмолодний натяк на нині сущих. А може, навпаки — він зберіг у собі художню натуру настільки, щоб ці характерні індивідуальні риси справляли йому втіху, набуваючи для нього загальнішого змісту, коли, виокремлені, вирвані з землі, вони нараз спливали на старосвітському портреті, мальованому з геть-то іншого оригіналу. Хай би там як, а, може, завдяки надміру пережитих за останній час вражень, хоча враження накочувалися на нього радше з любови до музики, смак до малярства в нього загострився, а втіха від нього поглибилася, щоб справити на нього тривалий вплив, відтоді як він побачив схожість Одетти з Сепфорою Сандро ді Маріано, якого охочіше взивають Боттічеллі, бо це прізвисько давно вже сполучається не з творчістю маляра, а з повсякденним, банальним і фальшивим уявленням про нього. Сванн уже не зважав на те, гарні чи негарні Одеттині щічки, не сподівався відчути чисто плотську ніжність її губенят, якщо колись наважиться її поцілувати, — нині личко її було для нього сплетом тонких і гарних ліній, які його погляд розмотував, стежачи за їхніми звоями, за стромом її карку, за каскадом волосся і розкидом брів; ніби перед ним був портрет, завдяки якому обрис її личка ставав зрозумілим і ясним.

Він дивився на неї; в її личку і в її постаті воскресала частина фрески, яку Сванн віднині завше намагався в ній побачити, чи був він біля Одетти, чи тільки думав про неї. І хоча Сванн так палко кохався в шедеврі флорентинця напевне лиш тому, що знаходив його в ній, а проте ця схожість робила і її дорожчою і кращою для нього. Сванн докоряв собі, що не поцінував зразу жінки, яка зачарувала б великого Сандро, і радів, що врода Одеттина цілком задовольняє його естетичні критерії. Він переконував себе, що Одетта пов'язується з його мріями про щастя не тому, що нема за неї кращої, як він досі думав, а тому, що вона цілком відповідала його витонченому художньому смаку. Він забув про те, що Одетта через це не ставала для нього бажанішою, оскільки Сваннові бажання досі розминалися з його естетичними вимогами. Термін "малярство флорентинське" був для Сванна на руку ковінькою. Це було щось ніби титул, який дозволяв йому ввести образ Одетти у світ своїх мрій, куди вона досі доступу не мала і де вона ушляхетнилася. Плотське уявлення про цю жінку, постійно сіючи сумніви щодо вроди її личка, ставности її постаті, охолоджувало його пал, але сумніви нараз позникали, кохання звитяжно утвердилося, скоро він виявився здатним обґрунтувати його на непорушних положеннях своєї естетики, і, звичайно, поцілунок і посідання, яке здалося б йому природним і пересічним, якби він домігся свого від жінки неапетитної, нині, коли вони мали увінчати його подив перед музейним шедевром, малювалися йому чимось надприродним і заласним.

І коли у нього виникли жалі, що ось уже кілька місяців він лише бачиться з Одеттою, він казав собі, що цілком слушно присвятити стільки часу на вивчення безцінного шедевру мистецтва, відлитого з незвичного, напрочуд приємного матеріалу в єдиному примірникові, який Сванн оглядав то покірним, одухотвореним і безкорисливим зором митця, то гордовитим, егоїстичним і хтивим поглядом колекціонера.

Він поставив на столі, так як би то був Одеттин знімок, репродукцію доньки Іофора. Він милувався на її великі очі, тонкі риси личка, на препишні кучері, які так гарно контрастували з нездоровою шкірою, спадаючи на змарнілі щічки. Прикладаючи свій ідеал краси до образу живої жінки, щоб оцінити її жіночі принади, Сванн радів, що знаходить цілий їхній букет у приступній йому істоті. Та невиразна симпатія, яка надить нас до мистецького твору, тепер, коли Сванн упізнав утілений оригінал доньки Іофора, переростала у нього в жагу, якої досі так і не збудило в ньому Одеттине тіло. Цілі години милуючись на цього Боттічеллі, він думав про власного Боттічеллі, вважав, що той ще прекрасніший і, наближаючи до себе карточку Сепфори, уявляв, ніби тулить до серця Одетту.

Проте він намагався запобігти не лише переситу Одетти, а й своєму власному переситу; помітивши, що відтоді, як Одетті не треба було домагатися побачень з ним, особливих тем для розмови з ним у неї, здавалося, не знаходилось, — він злякався, як би її недбала, завше однакова, завчена манера триматися з ним зрештою не вбила в ньому романтичних надій на те, що вона освідчиться йому, адже тільки завдяки цій надії він закохався в неї й залишався й далі закоханим. І ось, щоб якось розворушити душу Одетти, чия нерухомість могла йому увіритися, Сванн вряди-годи писав їй листи, сповнені удаваного розчарування і робленого пересердя, посилаючи їх із таким розрахунком, щоб вона одержувала їх до обіду. Він знав, що вона злякається, поспішить відповісти йому, і сподівався, що тільки-но серце її стиснеться зі страху втратити його, у неї вихопляться такі слова, яких вона ніколи ще не говорила йому, і справді, саме завдяки цьому викруту він діставав од неї щонайніжніші листи, один з яких, надісланий у полудень з "Золотого дому" (там відбувалося доброчинне свято на користь поводян у Мурсії), починався так: "Друже мій! Рука мені так тремтить, що я ледве пишу"; ці Одеттині листи Сванн заховав до тієї самої скриньки, де лежала всохла хризантема. Якщо ж їй ніколи було відповісти, то як тільки він переступав поріг у Вердюренів, вона кидалася до нього зі словами: "Мені треба поговорити з вами!" — і він цікаво пантрував, як відбивається на її личкові та в мові усе, що досі ховалося в її серці.

Ще тільки під'їжджаючи до дому Вердюренів і загледівши великі освітлені вікна (віконниць не замикали ніколи), Сванн розчулювався на саму думку, що зараз побачить, як розквітне ця зваблива істота в золотавому ламповому світлі. Іноді тонесенькі й чорні тіні гостей, застуючи світло, відбивалися в вікнах, як на екрані, викликаючи в уяві прозорий абажур, увесь світний, окрім тих частин, на які понаклеювано образки. Сванн силкувався розрізнити Одеттину сильветку. Тільки-но він переступав поріг, очі його променилися такою радістю, аж пан Вердюрен мовив художникові: "Еге! Здається, справа повелася гаразд". Справді, присутність Одетти наділяла цей дім у Сваннових очах тим, чого не було в жодному домі, де його приймали: чимось наче орган чуття, нервова система, яка розгалужувалася по всіх покоях і безперестань стимулювала роботу його серця.

Таким чином просте функціонування цього соціального організму, яким був "кланчик", автоматично Гарантувало Сваннові щоденні побачення з Одеттою і дозволяло йому прикидатися, ніби йому байдуже, побачить він її чи ні, і навіть удавати, наче йому зовсім неохота бачитися з нею, чим він не наражав себе на великий ризик, бо хоч би там що він писав їй удень, увечері він бачився з нею і одвозив її додому неодмінно.

Та якось, подумавши з досадою про це неминуче спільне повернення додому, він повіз свою молодесеньку Гризетку аж до Булонського лісу, щоб відсунути момент приїзду до Вердюренів, і появився там так пізно, аж Одетта, не дочекавшись його, подалася додому сама.