На Сваннову сторону - Пруст Марсель

Переконавшись, що Одетти серед гостей нема, Сванн відчув, як серце його занило, він уперше побачив, яка для нього радість — зустріч з Одеттою, бувши досі певний, що такої радости він може зазнати будь-коли, і, як наслідок, переживаючи її не так гостро, а то й зовсім не відчуваючи її сили; і ось тепер від свідомості, що цієї радости його позбавлено, по тілові йому пробігли дрижаки.

— Ти помітила, яку міну він скроїв, коли побачив, що її нема? — спитав пан Вердюрен у жінки. — Ніби його вщипнули.

— Скроїв міну? Хто? — аж скинувся доктор Коттар: він щойно приїхав від пацієнта по дружину і не знав, про кого мова мовиться.

— Як? Хіба ви не зіткнулися у дверях із найкращим із Сваннів?

— Ні. А пан Сванн тут був?

— Ох, іще хвилю тому. Він був дуже збуджений, нервовий. Бачте: він не застав Одетти.

— Ви хочете сказати, вона зайшла з ним так далеко, що дозволяла йому все? — спитав доктор, зважуючи кожен вираз.

— Та ні, нічого подібного. Між нами кажучи, як на мене, Одетта робить велику дурницю і поводиться як дурна дурепа, а втім, вона дурепа і є.

— Хо-хо! — іронічно протяг пан Вердюрен. — Звідки ти знаєш, що між ними нічого такого нема? Адже ми свічку їм не тримали!

— Будьте певні, від мене вона б не крилася, — гордовито відповіла пані Вердюрен. — Про всі свої походеньки вона мені розповідає. Зараз вона нікого не має, і я умовляла її зійтися з ним. Вона заявляє, що не може, що вона в нього втелепалася, він з нею несмілий і цим і її знесмілює, і що вона кохає його не так, що він для неї ідеал і що вона боїться профанації свого почуття, — коротше, щось у цьому дусі. Але власне це їй, мовляв, і треба.

— Я твоєї думки дозволю собі не поділити, — втрутився пан Вердюрен. — Мені не до вподоби цей пан, я вважаю його позером.

Пані Вердюрен застигла, як мурована, вона ніби перекинулася на статую, і ця її гра ніби показувала іншим, що вона не чула слова "позер", нестерпного для її ушей і здатного навіяти думку, ніби в її домі можна позувати, а отже, ставити себе над ними, подружжям Вердюренів.

— Зрештою, якщо навіть між ними нічого немає, то, либонь, не через те, що цей пан вважав її чеснотливою, — іронічно промовив пан Вердюрен. — Хоч це діло темне, бо він, очевидно, думає, що вона розумна. Ти не чула, чого він цими днями намолов їй про Вентейлеву сонату? Я люблю від усього серця Одетту, але, щоб читати їй лекції з естетики, треба зовсім не мати олії в голові!

— Прошу не говорити про Одетту погано, — тоном зманіженої дитини перебила його пані Вердюрен. — Вона чарівна.

— Але ж це аж ніяк не заважає бути чарівною, ми не говоримо про неї нічого поганого, ми тільки заявляємо, що вона не втілення доброчесности і не світильник розуму. По суті, — звернувся він до художника, — хіба вам так важливо, аби Одетта була доброчесна? Хто знає: може, тоді пропали б усі її чари.

На сходах Сванна наздогнав метрдотель, який відлучався, коли Сванн приїхав, і сказав, що Одетта просила — аж годину тому! — передати Сваннові, якщо він усе-таки завітає сюди, що дорогою вона заїде до "Прево" випити чашку шоколаду. Сванн одразу ж рушив до "Прево", але його щокрок затримували інші карети або пішоходи, і він думав, з якою втіхою позмітав би всі ці завади, якби поліцай, що почав був складати протокол, не затримав його ще надовше, ніж хтось із перехожих. Він гарячково рахував хвилини, додаючи до кожної з них по кілька секунд для більшої певности, що він не скорочує їх і що має якийсь шанс — насправді невеликий — приїхати до "Прево" вчасно і ще застати там Одетту. І нараз намлі ока подібно до температурного хворого, коли той прочнувся й починає усвідомлювати безглуздя маячні, з якої ніяк не може вирватися, до Сванна дійшло, що думки, які зароїлися в ньому, як тільки-но йому сказали у Вердюренів, що Одетта уже поїхала, — це не його думки, що серце в нього защеміло так уперше, і що новизну цього щему він зрозумів лише зараз, ніби прокинувшись від глибокого сну. Як! Усе це хвилювання лише через те, що він побачить Одетту не раніше завтрашнього дня, тоді як саме цього він і бажав лише годину тому, вирушаючи до пані Вердюрен? Він мусив визнати, що хоча та сама карета везла його до "Прево", він сам був уже не той, що він був зараз не один, що з ним була інша істота, зрощена, злютована з ним, якої йому, мабуть, уже не спекатися, з якою доведеться панькатися, як панькаються зі своїм принципалом або зі своїм здоров'ям. А проте з тієї хвилини, як він відчув, що з ним зрісся хтось іще, життя показалося йому цікавішим. Даремно він говорив собі, що побачення з нею у "Прево" (чекання на яке так пустошило, настільки позбавляло глузду згаяний час, що він не міг зачепитися ні за одну думку, ні за один спогад, аби дати відпочинок мозку), якщо тільки воно відбудеться, мабуть, нагадуватиме всі інші — побачилися, та й годі. Все буде так, як щовечора: кинувши нишком погляд при вході на її личко, личко таке мінливе, й одразу ж одвівши його зі страху, як би вона не прочитала в ньому натяку на бажання і перестала вірити в його безкорисливість, він утратить здатність навіть думати про неї, — настільки його поглинуть пошуки приводу, аби не йти від неї негайно, щоб потім з удаваною нехіттю вирвати у неї обіцянку побачитися завтра у Вердюренів: іншими словами, продовжити, а наступного дня відновити розчарування і муку від безплідних зустрічей із цією жінкою, з якою він зближувався, не наважуючись обняти її.

Одетти у "Прево" не було, і Сванн вирішив оглянути всі ресторани на бульварах. Щоб вигадати час, він сам рушив в одному напрямку, а в другий послав свого візничого Ремі (дожа Лоредана роботи Ріццо); згодом, не знайшовши її, він почав чекати на слугу в умовленому місці. Карета не поверталася, і Сванн уявляв собі момент її повернення і так і сяк: Ремі скаже йому: "Та дама там", або Ремі скаже йому: "Тієї дами нема в жодному ресторані". Тож і кінець вечора малювався йому по-різному: або він зустрінеться з Одеттою і вона розіб'є його тугу, або він муситиме зректися всякої надії знайти її сьогодні ввечері, примиритися з тим, що він повернеться, не побачивши її, додому.

Візничий повернувся, але коли він зупинив повіз, Сванн замість запитати його: "Ну як, знайшов ту даму?" — сказав: "Нагадай мені завтра розпорядитися про дрова, а то припас наш уже вичерпується". Може, він переконав себе, що коли Ремі відшукав Одетту в якомусь ресторані, де вона очікувала Сванна, то злощасний цей вечір буде загладжений його щасливим кінцем і що йому можна не квапитися назустріч своєму щастю: адже воно уже спіймане і нині в надійному місці, звідки більше не втече. Але тут діяла також сила інерції, Сваннова душа була, так би мовити, неповоротка, як буває неповоротке у деяких людей тіло: коли треба ухилитися від удару, од скочити од вогню, зробити швидкий рух, вони не квапляться, деякий час не міняють пози, ніби з тим, щоб зібратися на силі і взяти розгін. І звичайно, якби візничий перебив його і сказав: "Та дама там-то", — він відповів би: "Ага, я ж вас посилав... Отакої! Зовсім вилетіло з голови!" — і говорив би далі про дрова, щоб потаїти своє хвилювання, перебороти тривогу й порадіти з усією щирістю.

Проте візничий доповів, що ніде не знайшов її, після чого дозволив собі висловити думку на правах старого служника:

— Гадаю, панові краще вернутися додому.

Проте байдужість, яку Сванн так легко напускав на себе, поки Ремі не розвіяв його надії, де й поділася, тільки-но той спробував умовити його зректися свого наміру і покинути пошуки.

— Нізащо! — гукнув Сванн. — Мусимо знайти цю даму, це вкрай важливо. Вона буде дуже роздосадувана — у нас є одна справа — і образиться, якщо я не розшукаю її.

— Не розумію, чому їй ображатися, — пробурчав Ремі. — Адже вона поїхала, не діждавшись пана, веліла переказати, що буде у "Прево", а сама зникла.

Зрештою почали гасити вогні. Під бульварними деревами блукали ще поодинокі перехожі, але їх ледве можна було розрізнити в таємничій темряві. Вряди-годи до Сванна підступав привид жінки, шептав йому на вухо, просив провести її додому, і щоразу він здригався. Він прикипав поглядом до цих примарних постатей, немовби серед тіней у попідземному царстві шукав Евридіки.

Зароджується кохання по-різному, по-різному сіється насіння цього святого лиха, але, безперечно, його найдійовіший збудник — скажений вихор тривоги, який вряди-годи налітає на нас. У такому разі жереб кинуто: ми неодмінно покохаємо жінку, з якою нам зараз добре. Для цього не треба навіть, щоб раніше вона подобалася нам більше, ніж інші, чи навіть однаково. Треба тільки, щоб нас вабило до неї з нездоланною силою. І потяг стає нездоланним, коли вона обманює нас і коли пошуки насолоди, яку дає нам її врода, раптово змінюються непереборним жаданням, яке викликає в нас ця жінка, жаданням нестямним, оскільки закони Цього світу не дають змоги заспокоїти його і перешкоджають зціленню, шаленим і болісним жаданням посідати нею.

Сванн розпорядився везти його в нічні ресторани, це була єдина надія на щастя, яка його підбадьорювала; він уже більше не приховував свого хвилювання, не приховував, яка важлива для нього ця зустріч, і обіцяв, у разі успіху, віддячитись візничому, ніби у візничого була сила, якщо тільки його підбити і якщо їхні інтереси переплетуться, влаштувати так, що хоча б Одетта й вернулася додому і лягла спати, вона все-таки виявиться в одному з бульварних ресторанів. Він доїхав до "Золотого дому", двічі заходив до "Тортоні", потім до "Англійського кафе", і ніде її не знайшов, але коли він, замотиличившись, рушив до свого повозу, який піджидав його на розі Італійського бульвару, то зіткнувся з жінкою: то була Одетта. (Вона розтлумачила йому, що, не знайшовши столика у "Прево", поїхала вечеряти до "Золотого дому", проте він не помітив її у фрамузі, і тепер вона верталася до своєї карети.)

Зустріти Сванна вона вже втратила надію, тож несамохіть здригнулася. Що ж до Сванна, то він обнишпорив увесь Париж не тим, що сподівався знайти її, а тим, що йому було надто тяжко зректися своїх пошуків. Зате радість, яка сьогодні ввечері (так вважав його розсудок), здавалося, накивала п'ятами, нині його переповнювала: адже він не розтрачував себе, розраховуючи на її прихід, — вона сама до нього явилася; йому не треба було силувати свій мозок, щоб підтримувати її в собі — вона променіла сама, кидала на нього жмутки світла, і її протуберанці розвіювали, мов кошмар, страшну його самоту, — та сама радість, на якій він ґрунтував, будував, хай і несвідомо, свої солодкі марення.