На Сваннову сторону - Пруст Марсель
Так подорожній, прибувши в поліття на середземноморське узбережжя і засумнівавшись у тім, що краї, звідки він приїхав, таки існують, стоїть і озирається: хоч би як сліпило йому очі іскристе сяйво ярої морської блакиті.
Він сів з Одеттою до її повозу і звелів своєму візничому їхати слідком.
Одетта тримала в руці букет катлей, і ще Сванн побачив ці самі орхідеї під мереживною хустиною у її волоссі, де вони були приколоті до китиці з лебединого пір'я. Під мантильєю вона була сповита потоком чорного оксамиту, внизу, де була спідниця, в цей потік уганявся широкий трикутник білого крепфаю, у викоті на грудях виднілася вставка теж із білого крепфаю, а за викот було встромлено ті ж таки катлеї. Вона ще не оговталася від переляку, викликаного зустріччю зі Сванном, як раптом, наскочивши на якусь перешкоду, схарапудився кінь. їх підкинуло, Одетта скрикнула, її взяли дрожі, подих їй урвався.
— Дарма, дарма, — примовляв Сванн, — не бійтеся. Щоб підтримати її, він обхопив її за плечі й пригорнув до себе.
— Тільки прошу, не розмовляйте, — промовив він, — відповідайте лише на мигах, інакше не відсапаєтеся. З вашого дозволу, я поправлю квіти на корсажі. Після струсу вони у вас ладні розсипатися. Як би ви їх не розгубили, я хотів би засунути їх глибше.
Одетта, не призвичаєна, щоб чоловіки так із нею панькалися, відповіла з усмішкою:
— Так, так, прошу.
її відповідь дещо збентежила Сванна, до того ж йому, мабуть, хотілося створити враження, ніби він говорить не знарошна, а, може, й сам повірив у свою щирість.
— Ні, ні, прошу вас, не розмовляйте! — гукнув він. — Вам знову заб'є дух. Можете спокійно відповідати мені жестами, я зрозумію. Отже ви дозволяєте? Дивіться, ось тут трошечки... мені здається, вас обсипав пилок, дозвольте, струсну. Може, в мене виходить незграбно, надто брутально? Не боїтеся лоскоту? Це я, щоб не пом'яти вам сукні. Бачите, їх неодмінно треба прикріпити, а то повипадають, ось тепер, як я застромлю їх глибше... скажіть по щирості: вас це не обурює? А якщо я нюхну? Треба ж побачити, пахнуть вони чи ні. Я ніколи не нюхав їх, не знаю їхнього запаху. Можна? Тільки щиро.
Весь час усміхаючись, вона легесенько знизала плечима, наче хотіла сказати: "Чудій, та й годі! Ви ж бачите, мені це до вподоби".
Другою рукою він попестив Одеттину щоку, вона пильно подивилася на нього млосним і поважним поглядом, характерним для жінок флорентинського майстра, з якими він побачив у неї подібність; приплющені блискучі очі, великі й довгасті, достоту як у тих жінок, здавалося, ось-ось бризнуть двома сльозинами. Вона вигинала шию, як жінки на полотнах із поганського життя і на полотнах релігійних. І хоча ця поза була для неї, безперечно, звичною, хоча вона знала, що в такі хвилини ця поза найефективніша, і хоча вона пильнувала, як би не забути її, а проте вдавала, ніби щодуху намагається опертися незримій силі, яка притягувала її до Сванна, й не змінити своєї постави. Та перш ніж вона ніби всупереч своїй волі наблизила уста до Сванна, він на мить оповив її голову руками. Йому хотілося, щоб його думка встигла прилинути, упізнати мрію, яку вона так довго плекала, і стати свідком здійснення цієї мрії, — так запрошують родичку, щоб вона раділа успіху її коханого чада. А може, тут заважило ще й це: востаннє бачачи ту Одетту, ще не ціловану, не взяту ним, він втупився в неї поглядом, яким ми в день від'їзду дивимось на землю, куди більше не повернемося, немовби силкуючись увібрати її в себе.
Він узяв її того ж таки вечора, початого з чепуріння квітів. Але він був такий несміливий з нею, що чи то з побоювання образити її, чи то зі страху, що вона, хоча б минулою датою, побачить у ньому звідника, чи то через те, що він не наважувався відразу домагатися від неї більшого (нескромністю поправляти квіти він не вважав, адже Одетта першого разу на нього не розсердилася), і в наступні дні Сванн удавався до того самого приводу. Якщо до її корсажу були приколоті катлеї, він казав: "Який жаль: сьогодні не треба поправляти катлеї, а тоді вони у вас мало не випали, проте мені здається, що оця чогось перехилилась. Можна понюхати? Все-таки цікаво, чи вони пахнуть, як тамті?" А якщо орхідей не було: "Ох! Сьогодні жодної катлеї! Нема чого поправляти!" Отож якийсь час зберігався порядок, заведений першого вечора, коли Сванн почав з того, що торкнувся пальцями і губами до Одеттиних грудей, і щоразу це були його перші пестощі, і багато часу згодом, коли чепуріння (чи радше ритуальна гра в чепуріння) катлей вийшло з ужитку, метафора "катлеїтися", обернута в них у найзвичайнісінький термін, якого вони вживали, не думаючи про його дослівне значення, а маючи на увазі тілесне посідання, — що його той термін зовсім не передбачав, — важила в їхній мові й пережила забутий звичай. І можливо, цей своєрідний спосіб означувати любощі мав інший відтінок, ніж решта їхніх синонімів. Хай ми пересичені жіночою любов'ю, хай ми вважаємо, що посідання найрозмаїтіших жінок завше однакове і що тут усе відоме заздалегідь, воно все ж здається нам незвіданою насолодою, коли ми маємо справу з важкодоступними жінками або якщо вони важкодоступні в наших очах, — ось чому ми йдемо на якийсь вибрик у наших взаєминах, як першого разу Сванн пішов на вибрик, що треба причепурити квіти. Того вечора він грів бліду надію (кажучи собі: а що як Одетта не здогадається, і він її підмане!), що посідання цієї жінки можливе з їхніх широких лілових пелюсток, і тільки через те, що Одетта (думав Сванн) допустить уже пізнавані ним у цю мить розкоші, сама їх не відчуваючи, — такими самими, як і йому, вони здавалися, мабуть, первісній людині, яка дізнала їх серед квітів земного раю, — йому марилося, що цих розкошів раніше ніколи не було, що він сам пробує створити їх, що ці розкоші, яким він має сам потім прибрати особливої назви, щоб слід їхній заховався, що ці розкоші чудові й неймовірні.
Тепер щовечора, підвозячи Одетту додому, він мав заходити до неї, і вона часто проводжала його в капоті до самого повозу й цілувала перед очима візничого, кажучи: "Чи ж мене обходить, що бачать сторонні?" В ті вечори, коли він не ходив до Вердюренів (що траплялося іноді з тих пір, як він дістав змогу сходитися з нею деінде) або коли він — усе рідше й рідше — одвідував вище товариство, вона просила його заїжджати до неї дорогою додому, незважаючи на пізню добу. Стояла весна, весна ясна й холодна. Вийшовши з салону, він сідав у вікторію, окривав ноги запоною, казав друзям, які їхали одночасно з ним і запрошували його їхати разом, що він не може, що йому не по дорозі, і візничий, добре знаючи, куди їхати, віз його навзаводи. Друзі дивом дивувались, і справді, Сванн був уже не той. Ніхто з них не діставав від нього листів, де він просив би познайомити його з якоюсь жінкою. Він перестав зважати на жінок і обминав десятою вулицею ті місця, де їх звичайно можна зустріти. У ресторанах і за містом його манера поводитися була зовсім не та, за якою ще вчора знайомий здалеку пізнав би його і яка, здавалося, збережеться в нього назавжди. Так жага робиться нашою другою вдачею, тимчасовою і відмінною од колишньої; ця вдача змінює людину і стирає її досі незмінні риси. Натомість незмінною нинішньою звичкою Сванна було обов'язково заїжджати до Одетти. Шлях до неї він долав невідворотно, наче то був спадистий і валкий узвіз його життя. Щиро кажучи, засидівшись у когось, він часто волів би вернутися прямо додому, не роблячи цього довгого кінця і відклавши побачення з Одеттою до наступного дня; але той факт, що він завдавав собі клопоту одвідувати її в таку ненормальну годину, його думки про те, що друзі, розлучаючись із ним, можливо, казали один одному: "Його убрали в шори; певно, якась жінка вимагає, щоб він приходив до неї в будь-яку годину", — все це нагадувало йому, що він переживає найсправжнісінький роман, який, змушуючи його приносити супокій і затишок у жертву своїм палким мріям, набуває якогось нездоланного чару. Крім того, тверда певність, що вона чекає на нього, що вона не з іншим, що він додому, не побачившись із нею, не повернеться, розбивала несвідомо для нього, хоч і забуту ним, але завжди ладну воскреснути тугу, яка дослівно замордувала його того вечора, коли він не застав Одетти у Вердюренів, а тепер змінилася солодким душевним сумиром, який можна було назвати щастям. Може, саме цій тузі завдячував Сванн те, що Одетта таки взяла над ним силу. Звичайно людські істоти нам такі байдужі, що коли ми приписуємо якійсь із них здатність завдавати нам прикрості чи радості, то така людина здається нам вихідцем з іншого світу, ми оточуємо її ореолом, вона надає нашому життю якогось нового хвильного виміру, де до неї там уже палицею докинути. Сванн не міг без хвилювання гадати над тим, чим стане Одетта в майбутньому для нього. Іноді, коли прегарної студеної ночі Сванн їхав у вікторії і стежив за тим, як простір між його очима й пустельними вулицями заливає своїм світлом яскравий місяць, він мислив про таке саме ясне, рожевувате, як місячний лик, личко, яке колись з'явилося перед його тямою і в чиєму таємничому сяйві йому бачиться нині весь світ. Якщо він приїздив сюди потому, як Одетта спроваджувала свою челядь спати, то перш ніж подзвонити біля садової хвіртки, він ішов на іншу вулицю, куди разом з геть однаковими, але темними вікнами сусідніх будинків виходило тільки одне освітлене вікно її спальні на партері. Він тарабанив у шибку, і вона, відповівши на його стук, бігла зустріти його на другий бік дому біля садової хвіртки. На роялі були розгорнуті ноти її улюблених п'єс: "Вальсу троянд" або "Бідолашного шаленця" Тальяфіко (вона заповіла грати їх на її похороні), проте він просив виконати фразу з Вентейлевої сонати. Правда, Одетта грала дуже зле, але найчудовіші візії, які не перестають стояти у нас перед очима після музики, часто злинають над фальшивими звуками, добутими незграбними пальцями з розладнаного фортепіано. Коротка фраза все ще асоціювалася у Сванна з його коханням до Одетти. Він ясно відчував, що те кохання розминається зі світом зовнішнім, що воно нікому, поза ним, не зрозуміле, він знав, що ніхто не ставить Одетти так високо, як він, — тут важило лиш одне: хвилини, проведені ним біля неї.
