1984 - Орвелл Джордж

Йому здавалося достатньо ймовірним, що він просто вчинив безглузду помилку. Які такі докази він мав насправді,де-факто, що О'Брайєн був якогось роду політичним змовником? Нічого окрім раптового спалаху очей та єдиного двозначного вислову: окрім цього, лише його потаємні уявлення, засновані на снах та мріях. Він навіть не міг позадкувати через відмовку що він нібито прийшов лише позичити словника, тому що у такому випадку присутність Джулії неможливо було пояснити. Допоки О'Брайєн проходив повз телезахист, здавалося якась думка вразила його. Він спинився, обернувся та натиснув перемикач на стіні. Почулося різке клацання. Голос з телезахисту зник.

Джулія видала крихітний зойк, певного роду писк здивування. Навіть посеред своєї паніки, Вінстон аж занадто був приголомшений аби втримати свого язика за зубами.

"Ви можете його вимикати!" – сказав він.

"Так," – сказав О'Брайєн – "ми можемо вимикати його. Ми маємо такий привілей."

Він вже стояв навпроти них. Його суцільно кремезна статура височіла мов вежа над ними обома,а вираз його обличчя був все ще таким,що не піддається розшифровці. Він все ще чекав, якось суворо та непохитно, щоб Вінстон заговорив, але про що? Навіть зараз було цілком зрозуміло, що він був лише заклопотаним чоловіком який роздратовано гадав чому ж все таки його перервали. Ніхто не розмовляв. Опісля вимкнення телезахисту ця кімната здавалася мертвенно тихою. Секунди жахливо маршували повз. З величезною натугою Вінстон продовжував утримувати свій погляд на О'Брайєні. Потім зненацька це суворе обличчя розтануло на те, що можна б було назвати початком посмішки. Зі своїм характерним жестом О'Брайєн поправив на носі свої окуляри.

"Мені це сказати,чи ви самі скажете?" – запитав він.

"Я скажу це," – відразу ж відповів Вінстон – "Ця річ насправді вимкнена?"

"Так, усе вимкнено. Ми тут самі."

"Ми прийшли сюди тому що…"

Він затнувся, уперше чітко усвідомлюючи усю ту тьмяність його власних мотивів. Він і досі насправді не знав якого ж роду допомоги йому чекати від О'Брайєна, це було нелегко сказати чому ж він прийшов сюди. Він продовжив, усвідомлюючи що те, що він скаже певно прозвучить жалюгідно та претензійно водночас:

"Ми віримо що існує певного роду змова, певного роду таємна організація що працює супроти Партії і вас залучено до неї. Ми бажаємо приєднатися та працювати на неї. Ми є ворогами Партії. Ми зневірилися у принципах Інгсоцу. Ми думкозлочинці. Ми також і перелюбці. Я кажу це вам тому що ми бажаємо передати свої долі на вашу милість. Якщо ж ви бажаєте щоб ми звинуватили себе у будь-який інший спосіб,то ми готові."

Він спинився та поглянув через своє плече з таким відчуттям ніби двері щойно відчинилися. І дійсно, той маленький жовтолиций слуга увійшов без попереднього стуку у двері. Вінстон побачив що він ніс тацю з графином та бокалами.

"Мартін є одним з нас," – сказав незворушно О'Брайєн – "Неси напої сюди, Мартіне. Поклади їх на той круглий столик. Чи достатньо у нас стільців? Тоді ми можемо гарно всістися та пити їх у цілковитому комфорті. Принеси й собі стілець, Мартіне. Це справжнє діло. Ти можеш припинити бути слугою на наступні десять хвилин."

Той маленький чоловічок всівся, достатньо легко та невимушено, проте все ще із слугоподібною аурою, з аурою особистого слуги що насолоджується цим привілеєм. Вінстон розглядав його краєчком свого ока. Його вразило що цей чоловік усе своє життя грав свою роль, і те що він ніби відчував що це занадто небезпечно скинути цю свою набуту подобу бодай на мить. О'Брайєн узяв графин за шийку та наповнив бокали темно-червоною рідиною. Це пробудило у Вінстоні тьмяні спогади чогось баченого ним дуже давно на стіні чи то на афіші – величезна пляшка облаштована електричним світлом яка здавалося рухалася вгору та вниз і виливала свій вміст до бокалу. Бачена згори ця речовина здавалася майже чорною, але у графині воно мерехтіло наче яскраво-червоний рубін. Воно мало кисло-солодкий запах. Він побачив як Джулія бере свій бокал та нюхає це з щирою цікавістю.

"Це називається вино," – сказав О'Брайєн з тьмяною посмішкою – "Ви могли прочитати про це у книжках, без сумнівів. Не багато з цього дістається Зовнішній Партії, на жаль." Його обличчя стало знову офіційно серйозним і він підняв свій бокал : "Я вважаю цілком доречно якщо ми почнемо пити за здоров'я. За нашого Лідера : За Еммануєля Гольдштейна."

Вінстон підняв свій бокал з певними напругою та запалом. Вино це була та річ про яку він багато читав та мріяв. Так само як і те скляне прес-пап'є або напівзгадані рими Містера Чаррингтона, це належало до зниклого, романтичного минулого, до тих старих часів, як він полюбляв називати їх у своїх потаємних думках. З якихось причин він завжди думав про вино як про те,що має надзвичайно солодкий смак, неначе ожиновий джем, та негайну оп'яняючу дію. Насправді ж, коли він проковтнув його, ця речовина викликала помітне розчарування. Правда була у тому що після стількох років вживання джину він заледве міг відчути його смак. Він поставив назад вже порожній бокал.

"Отже існує така особистість як Гольдштейн?" – запитав він.

"Так,така особистість існує і він живий. Де, цього я не знаю."

"І ця змова – ця організація?Вона справжня? Це не просто винахід Поліції Думок?"

"Ні,вона справжня. Братерство, так ми її кличемо. Ви ніколи не зможете дізнатися більше про Братерство ніж те що воно просто існує і те що ви належите до нього. Я ще повернуся до цього незабаром." Він поглянув на свій наручний годинник. "Це нерозумно навіть для членів Внутрішньої Партії вимикати телезахист більше ніж на півгодини. Ви маєте заприсягтися не приходити сюди більше разом, і ви повинні піти звідси окремо. Ви, товаришу," – він кивнув у бік Джулії – "повинні піти першою. Ми маємо приблизно двадцять хвилин у нашому розпорядженні. Ви маєте зрозуміти,що я мушу почати задавати вам певні питання. Це загальні умови, що ви готові вчинити?"

"Будь-що,на що ми тільки будемо здатні," – відповів Вінстон.

О'Брайєн трохи повернувся на своєму стільці, так щоб він міг дивитися в обличчя Вінстона. Він майже проігнорував Джулію, здавалося він був цілком певен що Вінстон зможе говорити і за неї. На мить він примружив свої очі. Він почав задавати свої питання низьким, безвиразним голосом, так неначе це була звичайна рутина, певного роду катехізис, більшість з цих відповідей були вже відомі йому.

"Чи ви готові віддати за це свої життя?"

"Так"

"Чи ви готові вчинити вбивство?"

"Так"

"Чи ви готові вчинити акт саботажу який спричинить смерть сотен безвинних людей?"

"Так"

"Зрадити свою країну на користь ворожих сил?"

"Так"

"Чи ви готові шахраювати, підробляти, шантажувати, псувати дитячі розуми, розповсюджувати наркотики що викликають миттєве звикання, заохочувати проституцію, поширювати венеричні хвороби – робити усе що може спричинити моральний розклад та послаблення Партії?"

"Так"

"Якщо, наприклад, буде потрібно якимось чином аби прислужитися нашим інтересам вилити сірчану кислоту на дитяче обличчя – то чи ви готові вчинити так?"

"Так"

"Чи ви готові втратити власну особистість та прожити решту свого життя у якості офіціанта або робочого з доку?"

"Так"

"Чи ви готові здійснити самогубство, якщо і коли ми вам накажемо зробити це?"

"Так"

"Чи ви готові, ви обидва, розлучитися та більше ніколи не бачити одне одного?"

"Ні!" – різко обірвала Джулія.

Вінстону здалося, що минуло чимало часу перш ніж він відповів. На мить здалося ніби йому навіть відняло мову. Його язик беззвучно ворушився, формуючи відкриті склади цього першого слова, потім іншого, ще раз і ще раз знову. Допоки він не сказав цього, він не знав яке саме слово він збирався сказати. "Ні," – сказав він нарешті.

"Ви добре вчинили,що сказали мені," – сказав О'Брайєн – "Це необхідно для нас – знати усе."

Він повернувся до Джулії та додав з якимось більш сильним наголосом у голосі:

"Чи ти розумієш що навіть якщо він виживе, то може стати вже іншою людиною? Ми можемо бути змушені надати йому нову особистість. Його обличчя, його рухи, форма його долонь, колір його волосся – навіть його голос може стати іншим. І власне ти також можеш стати іншою людиною. Наші хірурги можуть змінити людину до цілковитого непізнання. Іноді це необхідно. Іноді ми навіть ампутуємо кінцівки."

Вінстон не втримався аби не вихопити ще одного косого погляду на Мартінове монголоїдне обличчя. На ньому не було жодного шраму як він міг бачити. Джулія перетворилася на бліду мару, так що її ластовиння проступило настільки чітко немов контури на військовій мапі, але при цьому вона дивилася в обличчя О'Брайєна дуже сміливо. Вона пробубоніла щось що здавалося могло бути згодою.

"Добре. Тоді з цим вирішено."

Там на столі лежала срібна пачка сигарет. З якоюсь неуважною аурою О'Брайєн підштовхнув їх до інших присутніх, одну узяв і собі, потім підвівся та почав повільно крокувати уперед та назад, неначе йому краще думалося коли він був на ногах. Це були дуже добрі сигарети, дуже товсті та гарно запаковані, з незнайомою шовковистістю їх паперу. О'Брайєн поглянув на свій наручний годинник знову.

"Тобі краще повернутися до своєї Комори, Мартіне," – сказав він – "Я ввімкну це за чверть години. Добряче роздивися обличчя цих товаришів перш ніж ти підеш. Ти ще побачиш їх знову. А я можливо ні."

Точнісінько так само як вони це зробили перед вхідними дверима, темні очі цього маленького чоловіка швидко пробіглися по їх обличчям. Не було й натяку на дружелюбність у цій його манері. Він запам'ятовував їх зовнішній вигляд, але він не відчував жодного інтересу до них, або так тільки здавалося що не відчував жодного. Вінстону спало на думку, що це синтетичне обличчя можливо просто не здатне змінювати свій вираз. Без розмов або будь-яких прощальних жестів, Мартін вийшов, тихо зачинивши двері за собою. О'Брайєн все ще блукав по кімнаті вперед та назад, з однією рукою у кишені свого чорного спецодягу,а у іншій тримав сигарету.

"Ви розумієте," – сказав він – "що ви будете боротися у суцільній пітьмі. Ви завжди будете у суцільній пітьмі. Ви будете отримувати накази і ви будете коритися їм, без жодного знання чому. Пізніше я пришлю вам книгу з якої ви вивчите істинну природу суспільства у якому ми живемо, і ту стратегію за якою ми повинні знищити його.