1984 - Орвелл Джордж

Зрештою, яка різниця хто саме винайшов аероплани? Для нього було ще більшим шоком коли він зрозумів з якогось випадкового вислову, що вона не пам'ятає що Океанія, чотири роки тому, була у війні зі Східазією та у мирі із Євразією. Це було правдою,що вона вважала усі ці війни шахрайською симуляцією: проте вона навіть вочевидь не зауважила,що ім'я поточного ворога змінилося. "Я думала ми завжди були у стані війни з Євразією," – невиразно сказала вона. Це трохи налякало його. Винахід аеропланів датувався за багато років до її народження, але зміна ворогів у цій війні відбулася лише чотири роки тому, коли вона вже була достатньо дорослою. Він сперечався з нею з приводу цього десь приблизно чверть години. Наприкінці йому все ж вдалося змусити її пригадати і вона тьмяно відповіла,що здається певного часу Східазія,а зовсім не Євразія, була ворогом. Але цей випадок вразив її як цілковито неважливий. "Кому яке діло?" – роздратовано сказала вона – "Це завжди одна триклята війна опісля іншої, і ми ж знаємо, що ті новини це все брехня у будь-якому разі."

Іноді він розповідав їй про свій Відділ Записів та про ті безсоромні і нахабні підробки, що він їх здійснював там. Такі речі зовсім не жахали її. Вона зовсім не мала відчуття, що безодня розверзлася під її ногами через думки сповнені брехні, які перетворювалися на істину. Він розповів їй ту історію про Джонса, Ааронсона та Резерфорда та про виняткової важливості уривок паперу який він якось тримав поміж своїх пальців. Це не склало великого враження на неї. Спочатку,насправді, вона навіть не вловила усю сіль цієї історії.

"Вони були твоїми друзями?" – запитала вона.

"Ні, я ніколи не знав їх. Вони були членами Внутрішньої Партії. Окрім того, вони були набагато старшими за мене чоловіками. Вони належали до тих старих днів, ще до Революції. Я заледве знав як вони виглядають."

"Тоді через що тут перейматися? Людей постійно вбивають, чи не так?"

Він спробував пояснити їй це,щоб вона зрозуміла. "Це був винятковий випадок. Це було не лише питання чиєїсь смерті. Чи ти усвідомлюєш що минуле,починаючи із учорашнього дня, було насправді знищено?Якщо воно і вижило десь якимось чином, то це у декількох цілісних предметах для яких навіть не лишилося слова аби означити та звернутися до них, наче ота скляна брила. Зараз ми без перебільшень цілковито нічого не знаємо про Революцію та про роки що передували Революції. Кожен запис було знищено або підроблено, кожну книгу було переписано, кожну картину було перемальовано, кожну статую,вулицю та будинок було перейменовано, кожну дату було замінено. І цей процес постійно продовжується день за днем, хвилина за хвилиною. Історія спинилася. Нічого не існує окрім нескінченого теперішнього у якому Партія завжди права. Я знаю,звісно, що минуле підроблене, але для мене ніколи не буде можливим довести це, навіть тоді коли я створюю цю підробку власноруч. Після того як цю річ зроблено, жодного доказу ніколи не лишається. Єдиний доказ є всередині мого власного розуму і я не можу знати з хоч якоюсь певністю чи хоч якась інша людина поділяє зі мною такі ж самі спогади. Лише під час цього єдиного випадку, за все моє життя, я володів справжнім конкретним доказом опісля цієї події – за роки після неї."

"І що доброго у цьому?"

"Це було не добре, тому що я викинув його геть за кілька хвилин потому. Але якщо б така сама річ трапилась сьогодні – я б зберіг його."

"Ну, а я б ні!" – сказала Джулія – "Я цілком готова узяти ризики, але лише щодо того що цілком варте цього, а не заради шматочка старої газети. Щоб ти міг зробити з цим навіть якщо б і лишив його?"

"Можливо,не так вже й багато чого. Але це був доказ. Це могло б викликати декілька сумнівів тут і там, за умови якщо б я насмілився показати його кому-небудь. Я не уявляю того,що ми зможемо змінити щось під час нашого власного життя. Але я можу уявити маленькі вогники спротиву тут і там – невеличкі групи людей що пов'язані між собою, які поступово зростають та навіть лишають по собі декілька записів, отже наступні покоління зможуть перемогти там де ми програли."

"Я не зацікавлена у тих наступних поколіннях,любий. Я зацікавлена у НАС."

"Ти бунтарка лише нижче поясу," – відповів він.

Вона подумала що це винятково дотепно та огорнула його своїми руками на знак захвату.

До хитросплетінь партійної доктрини вона не мала ані найменшого інтересу. Коли б він не починав розмовляти про принципи Інгсоцу, двоєдумство, мінливість минулого та заперечення об'єктивної реальності, та застосовувати слова з Новосуржу, вона ставала знудьгованою та збентеженою і казала що вона ніколи не приділяла жодної уваги такого роду речам. Вона знала що усе це було маячнею, отже нащо дозволяти собі ще й хвилюватися через це? Вона знала коли уракати, а коли фукати, і це все що їй потрібно було знати. Якщо ж він наполягав на розмові на такі теми, то вона мала безцеремонну звичку просто засинати. Вона була одною з тих людей, що могли спати у будь-який час та у будь-якому положенні. Промовляючи до неї, він усвідомив як же ж легко було вдавати видимість ортодоксальності та водночас не мати ані крихти розуміння що ж воно таке насправді ця ортодоксальність. Таким чином, цей світогляд Партії найбільш вдало нав'язувався людям не здатним зрозуміти його. Вони були здатні прийняти на віру найбільш кричущі опоганення реальності, тому що вони ніколи повністю не розуміли усієї тієї мерзенності того що вимагалося від них, і були не достатньо зацікавлені у публічних подіях аби зауважити що ж насправді трапилося. Через брак власного розуміння вони зберігали власний здоровий глузд. Вони просто проковтують усе і те що вони проковтують не чинить їм шкоди, тому що воно не лишає після себе осаду, наче як кукурудзяна зернина що проходить неперетравленою крізь тіло птаха.

Глава 6

Нарешті це сталося. Це очікуване повідомлення таки надійшло. Усе своє життя,як йому здавалося, він чекав на те що це станеться.

Він йшов по цьому довжелезному коридору у Міністерстві і він був у майже тому самому місці де Джулія сунула йому у долоню ту записку, коли він почав зауважувати що щось більше за нього йде просто позаду нього. Та персона, хто б це не був, видала легенький кашель, вочевидь як прелюдію до спілкування. Вінстон різко спинився та обернувся. Це був О'Брайєн.

Нарешті вони були сам на сам і здавалося це спонукало його лише до втечі. Його серце брутально калатало. Він навіть був не здатен вимовити ані слова. О'Брайєн, хай там як, продовжував рухатися уперед у незмінній манері, дружньо підхопивши долонею попід Вінстонову руку так, щоб вони обидва могли йти поруч пліч-о-пліч. Він розпочав розмову з особливо особистою авторитетно-могильною ввічливістю яка разюче відрізняла його від переважної більшості членів Внутрішньої Партії.

"Я сподівався на можливість розмови з вами," – сказав він – "Я читав одну з ваших статей на Новосуржі у "Часописі" нещодавно. Ви маєте науковий інтерес щодо Новосуржу,я гадаю?"

Вінстон частково відновив своє самовладання. "Навряд чи науковий," – сказав він – "Я лише любитель. Це не мій предмет. Я ніколи не мав жодного стосунку до справжньої розбудови цієї мови."

"Але ваш стиль письма дуже вишуканий," – сказав О'Брайєн – "І це не лише моя особиста думка. Днями я розмовляв з одним вашим другом який цілковито певно експерт з даного питання. На жаль його ім'я вислизнуло з моєї пам'яті даної миті."

І знову Вінстонове серце болюче стислося. Було немислимо,щоб це було чимось іншим ніж посиланням до Саймі. Але Саймі був не просто мертвий, він був знищеним, неособою. Будь-яке посилання що ототожнювалося з ним могло бути смертельною небезпекою. О'Брайєнів вислів повинен був безумовно бути зрозумілим як сигнал, як кодове слово. Ділячись цим невеличким актом думкозлочину він перетворив їх обох на спільників. Вони продовжували дуже неквапливо йти по коридору, але зараз О'Брайєн різко спинився. Із дивовижним, обеззброюючим дружнім жестом, який він завжди використовував, О'Брайєн поправив окуляри на своєму носі. Потім він продовжив :

"Що я насправді мав намір сказати так це те,що у вашій статті,як я зауважив, ви використали два слова які вже стали застарілими. Але вони такими стали лише зовсім недавно. Ви вже бачили десяте видання Словнику з Новосуржу?"

"Ні," – відповів Вінстон – "Я не думаю,що його вже опубліковано. Ми все ще використовуємо дев'яте видання у Відділі Записів."

"Це десяте видання вже замовлене,але його постачання відкладено ще на декілька місяців,я гадаю. Але декілька сигнальних примірників вже є у обмеженому обігу. Я маю один і для себе. Можливо, я зможу ним вас зацікавити і ви забажаєте поглянути на нього?"

"Дуже ймовірно," – відповів Вінстон, відразу ж зрозумівши до чого воно йде.

"Деякі з цих нових винаходів є дуже майстерними. Скорочення кількості дієслів – це саме той нюанс який ніби звертається саме до вас,я так думаю. Давайте поміркуємо, чи зможу я відіслати вам цього словника разом з посланцем? Але на жаль, я постійно забуваю про будь-які речі такого роду. Можливо ви могли б забрати його з моєї квартири у будь-який зручний для вас час? Чекайте-но. Давайте я дам вам свою адресу."

Вони стояли прямісінько перед телезахистом. Дещо неуважно О'Брайєн поліз до двох своїх кишень та згодом витягнув з них маленький шкіряний блокнот та золоту чорнильну ручку. Безпосередньо під телезахистом, у такому положенні щоб будь-хто хто дивився з іншого боку цього приладу не зміг прочитати те що він записує, він нашвидкуруч нашкрябав адресу, відірвав сторінку та передав її Вінстону.

"Я зазвичай знаходжуся вдома надвечір," – сказав він – "Якщо ж ні, то мій слуга передасть вам цього словника."

Він пішов,залишивши Вінстона що тримав цей клаптик паперу у руці, якого цього разу не було потреби приховувати. Не зважаючи на це, він ретельно запам'ятав що було написано на ньому, і декілька годин потому кинув його до душника спогадів разом з купою інших паперів.

Вони розмовляли один з одним щонайбільше двійко хвилин. Було лише одне тлумачення яке могла мати дана подія. Це усе було навмисно затіяно як можливість дати знати Вінстону адресу О'Брайєна. Це було необхідністю, оскільки окрім як лише за допомогою прямого запиту,було цілком не можливо дізнатися хто де живе.