1984 - Орвелл Джордж

Неначе для того щоб гармоніювати із загальним настроєм, ракетні бомби почали вбивати набагато більшу кількість людей ніж зазвичай. Одна з таких впала у заюрмлений кінотеатр у Степні, поховавши декілька сотен людей під руїнами. Усе населення цього кварталу,усі ці люди що жили по-сусідству одне з одним, перетворилося на довжелезну, повзучу похоронну процесію яка тривала годинами і в результаті стала мітингом обурення. Інша бомба впала на пустир який використовувався як ігровий майданчик і декілька десятків дітей було розірвано на шматки. При цьому відбулися набагато лютіші демонстрації, показово був спалений портрет Гольдштейна, сотні примірників того плаката з Євразійським солдатом було зірвано та кинуто у це полум'я, чимало крамничок було пограбовано під час цього безладу; потім плітки поповзли геть по всій усюдах, що це шпигуни спрямовують ракетні бомби за допомогою радіохвиль, і стару подружню пару яку запідозрили у тому, що вони мають іноземне походження підпалили у їх власному будинку і вони загинули задихнувшись у диму.

У кімнатці над крамничкою Містера Чаррингтона, коли вони могли дістатися туди, Джулія і Вінстон лежали пліч-о-пліч на незастеленому ліжку біля відкритого вікна, голі у пошуках прохолоди. Той пацюк так ніколи більше й не повернувся, але жучки плодилися зі страшенною швидкістю на цій спеці. Але це не здавалося важливим. Брудна чи чиста – ця кімната була вирієм. Як тільки вони прийшли то обробили геть усе в кімнаті перцем придбаним на чорному ринку, зірвали з себе одяг та зайнялися коханням рясно при цьому пітніючи, потім поснули, а коли прокинулися то зрозуміли,що жучки згуртувалися та перегрупувалися для контрнаступу.

Чотири, п'ять, шість – сім разів вони зустрічалися протягом цього місяця Червня. Вінстон позбавився своєї звички пити джин взагалі. Він погладшав, його варикозна виразка загоїлася, лишивши по собі лише коричневу шкірочку на його щиколотці, його напади ранкового ядушного кашлю припинилися. Плин життя перестав бути нестерпним, він вже не мав жодної спонуки корчити пики перед телезахистом та волати прокляття на усю горляку. Зараз коли вони вже мали свою потаємну схованку, майже дім, вже навіть не видавалося труднощами те, що вони могли зустрічатися нечасто та лише протягом двійко годин. Що мало значення так це те,що ця кімната над крамничкою старих речей могла існувати. Мати знання що ця кімната там є і недоторкана, майже так само як і власне бути у ній. Ця кімната це цілий світ, пазуха минулого де викопні тварини все ще можуть прогулюватись. Містер Чаррингтон, подумав Вінстон, був іще однією викопною твариною. Він зазвичай спинявся аби побалакати з Містером Чаррингтоном декілька хвилин під час підйому по сходах. Цей старий чоловік здавалося дуже рідко або ж взагалі ніколи не виходить за двері та з іншого боку майже не має покупців. Він веде привидоподібне існування поміж крихітною, темною крамничкою і навіть ще більш крихітною глухою кухонькою де він готує собі їжу і у якій знаходиться, окрім решти речей, неймовірно прадавній грамофон з величезним горном. Він здається радий кожній можливості побалакати. Блукаючи поміж своїх непотрібних товарів, з товстими окулярами на своєму довгому носі та зігбенними плечима у оксамитовому жакеті, він завжди навколо себе мав тьмяну ауру того,що він швидше колекціонер ніж крамар. Зі свого роду побляклим ентузіазмом він торкався пальцями того чи іншого клаптику цього мотлоху – китайської затички для пляшки, розмальованої кришечки від зламаної табакерки, дешевої імітації медальйону у якому містилося пасмо волосся якоїсь давно померлої дитини – ніколи не пропонуючи Вінстону їх придбати,а лише помилуватися. Розмовляти з ним було все одно що слухати бринькання давно спрацьованої музичної скриньки. Він витягав із закутків своєї пам'яті ще більше уривків із давно забутих рим. Там була одна про чотири та двадцять чорних дроздів, та ще інша про корову зі зламаним рогом, і ще інша про смерть вільшанки-небораки. "Ось що спало мені на думку,я думаю вам це буде цікаво," – міг сказати він з розсіяно придушеною маленькою посмішкою кожного разу коли він витягував назовні новий уривок. Але він ніколи не міг згадати більше ніж декілька рядків з будь-якої одної рими.

Вони обоє знали це – у певному сенсі, це ніколи не полишало їх думок , що те що зараз відбувається не зможе тривати довго. Були часи коли сам факт неминучої смерті здавалося був відчутний на доторк так само як і те ліжко у якому вони лежали, і вони притискалися один до одного з певного роду відчайдушною чуттєвістю, неначе приречені душі що жадібно хапаються за свій останній солодкий шматочок насолоди коли годинник застигає за п'ять хвилин до визначеного часу. Але також там були такі часи коли вони мали ілюзію не лише безпеки,але й сталості. Допоки вони фактично були у цій кімнаті, вони обоє відчували,що жодна шкода не зможе уразити їх тут. Дістатися туди було складно та небезпечно, але ця кімната сама по собі була святилищем. Це було так наче як тоді коли Вінстон зазирав у саме серце цього прес-пап'є, з таким відчуттям що це було можливо потрапити усередину цього скляного світу і коли ти вже був всередині то сам час міг бути спинений. Дуже часто вони дозволяли собі поринати у мрії про рятівну втечу. Їхнє щастя може тривати нескінченно, і вони можуть продовжувати плести свої інтриги, ось так просто, усю решту свого життя та померти від старості. Або Катерина могла померти і за допомогою хитромудрих маневрів Вінстон та Джулія могли вдало укласти шлюб. Або вони могли здійснити самогубство разом. Або вони могли зникнути, змінивши себе до цілковитої непізнаваності, навчившись розмовляти з пролетарським акцентом, отримавши роботу на фабриці та проживаючи своє життя не виявленими десь на задвірках. Це усе було безглуздя, як вони обоє добре знали. У справжньому житті не було жодної можливості для рятівної втечі. Навіть той план який був найбільш практично можливий – а саме самогубство – вони не мали жодного прагнення здійснювати. Тинятися день за днем та тиждень за тижнем, розтягуючи теперішнє що не має майбутнього, здавалося непереборним інстинктом, таким як здатність людських легень робити наступний подих так довго доки є доступне повітря.

Іноді,також, вони розмовляли про залучення до активного повстання проти Партії, але без жодного натяку про те як здійснити перший крок. Навіть якщо б казкове Братерство було реальним, все ще залишалося дуже складним віднайдення вірного шляху до нього. Він розповідав їй про ту дивну глибоку інтимність що існувала, або здавалося що існувала, між ним та О'Брайєном, і про ту спонуку що він її іноді відчував,просто піти і в О'Брайєновій присутності проголосити себе ворогом Партії та вимагати його допомоги. Досить дивно те, що це не вразило її як неймовірно необачна річ аби вчинити так. Вона звикла судити про людей за їх обличчями і їй здавалося цілком природнім що Вінстон міг вірити у те що О'Брайєн цілком гідний довіри лише через один єдиний сильний спалах його очей. Більш того вона вважала цілком вірним для усіх, або для майже усіх, тих хто таємно ненавидить Партію, що вони обов'язково порушуватимуть правила якщо будуть певні що це цілком безпечно для них. Але вона категорично відмовлялася вірити у те,що широко поширена, організована опозиція існувала або могла існувати. Усі ті байки про Гольдштейна та його підпільну армію, казала вона, були лише купою сміття яке Партія запровадила лише для своїх власних цілей і у які ти повинен був вдавати що віриш. Незліченну кількість разів, на з'їздах Партії та спонтанних демонстраціях, вона волала на усю горляку про страту тих людей чиїх імен вона раніше ніколи й не чула і до чиїх гаданих злочинів не мала ані найменшої тьмяної віри. Коли відбувалися публічні суди вона займала своє місце у загонах від Ліги Молоді які чатували навколо судів з ранку до ночі, час від часу монотонно скандуючи "Смерть зрадникам!" . Протягом Двох Хвилин Ненависті вона завжди перевершувала усіх інших у вигукування прокльонів Гольдштейну. Проте вона мала лише дуже тьмяне уявлення про те ким же насправді був Гольдштейн і що за доктрини як вважалося він представляв. Вона зростала уже після того як відбулася Революція і була занадто молодою аби пам'ятати усі ті запеклі ідеологічні битви п'ятдесятих та шістдесятих. Така річ як незалежний політичний рух була цілковито повністю поза її уявою : і у будь-якому разі Партія була непереможною. Вона могла існувати завжди і вона могла завжди бути тою самою. Ти міг бунтувати проти неї лише потаємною непокорою або,переважним чином, ізольованими актами насильства такими як убивство когось або підривання чогось на друзки.

У деяких питаннях вона була набагато більше проникливою ніж Вінстон і набагато менше сприйнятливою до пропаганди Партії. Одного разу коли так трапилося що він згадав про щось пов'язане з війною проти Євразії , вона сильно вразила його мимохідь сказавши, що на її думку війни зовсім не відбувається. Ті ракетні бомби які щоденно падають на Лондон швидше за все запущені власне Урядом Океанії – "лише для того аби тримати народ наляканим". Це була саме та ідея яка цілковито ніколи не спадала йому на думку. Вона також викликала певного роду заздрість у ньому коли розповідала йому, що протягом Двох Хвилин Ненависті найбільшою складністю для неї було не пирснути реготом замість волання суворих проклять. Але вона сперечалася про вчення Партії лише тоді коли воно якимось чином торкалося її власного життя. Майже завжди вона була готова приймати офіційну міфологію, тільки тому що різниця між цією правдою та підробкою не здавалася їй аж такою важливою. Вона вірила, наприклад, з вивченого у школі, що Партія винайшла аероплани. (Зі своїх шкільних днів, Вінстон пам'ятав, що у пізні п'ятдесяті Партія проголошувала що винайшла лише гелікоптери; за десяток років потому, коли Джулія вже ходила у школу, Партія проголошувала вже й про аероплани; ще одне покоління і Партія буде проголошувати й про паровий двигун.) І коли він їй розповів,що аероплани вже існували ще до її народження та значно задовго до Революції, цей факт вразив її як абсолютно нецікавий.