Дерсу Узала - Арсеньєв Володимир

Загальне забарвлення білки попелясто-сіре, хвіст і голова чорні, черевце біле. Інколи трапляються екземляри з жовтими підпалинами.

Білка — тварина то осіла, то кочова, залежно від того, чи багато корму в районі, де звірок зібрався оселитись. Вона завчасно передбачає, в чому буде недорід і в чому надлишок, і заздалегідь перекочовує то в дубняк, то. в кедрівники чи в листяні ліси з підліссям ліщини. Цілий день вона рухається і навіть у негоду виходить з свого гнізда, щоб пробігтись по дереву. Білка, треба відзначити, зовсім не терпить спочинку і тільки в темряві лежить на боці, згорнувшись і закинувши хвоста на голову. Тільки-но розвидніє — білка вже ца,— ногах. Здається, рухи їй так само ‘ потрібні, як вода, їжа і повітря.

Років двадцять тому шкурка білки коштувала двадцять копійок. Але попит на її хутро збільшився, ціна теж зросла і тепер доходить до 3 карбованців за штуку.

Головними ворогами білки є куниця, соболь і людина.

Весь день у повітрі стояла імла; небо затягнула павутина шарувато-перистих хмар; навколо сонця з'явилися "вінці", вони звужувалися чимраз більше і нарешті злилися в одну матову пляму. В лісі було тихо, а у верхівках дерев уже гуляв вітер.

Це, мабуть, непокоїло Дерсу й солона. Вони щось говорили один одному і часто позирали на небо.

— Погано,— сказав я,— вітер починає віяти з півдня.

— Ні,— протягнув Дерсу.— Його так ходи.— І він показав на північний схід.

Мені здалося, що він помилився, я почав заперечувати.

— Подивись на птаха! — вигукнув Дерсу.— Бачиш, він на вітер дивиться.

Справді, на ялині сиділа ворона головою до північного сходу. Вітер обтікав пір'я. Коли б вона сіла боком або задом до вітру, то холодне повітря проникало б під пір'я і вона мерзла б.

Надвечір небо вкрилося хмарами, земля віддавала менше тепла, і температура іїовітря підвищилася з 4-2° до + 10°С. Це була теж недобра ознака.. На всякий випадок ми міцно поставили намети і принесли багато дров.

Ллє побоювання наші виявилися даремними: ніч минула спокійно.

Ранком, прокинувшись, я насамперед глянув на небо. Хмари на ньому лежали паралельними смугами з півночі па південь.

Затримуватися не можна було. Ми швидко склали свої торби і пішли вверх по річці Тахобе. Я сподівався цього дня дійти до Сіхоте-Аліню, але не пощастило — погода перешкодила.

Перед полуднем у повітрі знову з'явилася густа імла. Гори стали темно-сині і похмурі. Годині о четвертій ринув дощ, а слідом за ним пішов сніг, мокрий і густий. Стежечка зразу забіліла; тепер її можна було далеко побачити серед заростей і бурелому. Вітер став різкий і рвучкий.

Треба було ставати на бівуак. Праворуч, недалеко від річки, височіла самотня скеля, схожа на руїни замку з наріжними баштами. Біля її підніжжя ріс дрібний березняк. Це місце видалося мені зручним, і я подав знак зупинитись.

Стрільці заходилися носити дрова, а солон пішов у ліс по сішки для намету. Через хвилину я побачив, що він біжить назад. Одійшовши від скелі кроків *сто, спинився, глянув угору, потім ще трохи відбіг і, повернувшись на бівуак, щось схвильовано почав розповідати Дерсу. Гольд теж глянув на скелю, плюнув і кинув сокиру на землю.

Після цього обидва вони прийшли до мене просити, щоб я змінив місце бівуаку. На запитання, яка причина того, солон сказав, що, коли він під скелею почав рубати дерево, зверху в нього чорт двічі кинув каміння. Дерсу і солон так просили мене піти звідси, і на обличчях у них було стільки тривоги, що я погодився і наказав перенести намети вниз по річці метрів на чотириста. Тут ми знайшли місце ще зручніше, ніж перше.

Всі дружно взялися до роботи: наносили дров і' розпалили великі багаття. Дерсу і солон довго майстрували якусь огорожу. Вони рубали дерева, встромляли їх у землю і підпирали сішками. На огорожу вони не пошкодували навіть своїх ковдр.

На мої запитання Дерсу пояснив, що цю загорожу вони зробили для того, аби чорт із скель не міг бачити, що робиться на бівуаку. Мені стало дивно, але я не висловлював цього, щоб не образити старого приятеля. Мої стрільці розмістилися поблизу і мало думали про те, чи дивиться на них чорт із сопки, чи ні. їх більше цікавила вечеря.

Увечері погода погіршала. Люди поховались у намети і грілися гарячим чаєм. Годині об одинадцятій вечора раптом пішов густий сніг, і затим щось блиснуло на небі.

— Блискавка! — вигукнули стрільці в один голос.

Не встиг я їм відповісти, як вибухнув різкий удар грому..

Ця гроза із снігом тривала до двох годин ночі. Раз у раз спалахували червонясті блискавки. Гуркіт грому був могутній і широкий; відчувалось, як од нього здригалися земля і повітря.

Гроза із снігом — це було таке нове і незвичайне явище, що всі зацікавлено дивилися на небо, але воно було темне, і тільки при спалахах блискавки можна було розгледіти важкі хмари, які сунули на південний захід.

Один вибух грому був особливо оглушливий. Блискавка вдаряла саме у тому місці, де була скеляста сопка. До удару грому домішався ще якийсь великий шум: стався обвал. Треба було бачити, як занепокоївся солоп! Він вирішив, що чорт сердиться і ламає сопку.

Він розпалив ще одне багаття і заховався за огорожу. Я глянув па Дерсу. Гольд був збентежений, здивований і навіть' переляканий: чорт на скелі, що кидав каміння, гроза із снігом і обвал у горах — все це переплуталось у нього в голові і, здавалося, мало зв'язок одне з одним.

— Ендулі33 чорта ганяй! — сказав він задоволено і потім щось несподівано почав говорити солонові.

Тим часом гроза почала віддалятись, але блискавки ще довго спалахували на небі, відбиваючись широким полум'ям на обрії, і тоді особливо чітко можна було розгледіти контури окремих гір і важкі дощові хмари, що сипали дощем впереміжку із снігом.

Здалека ще довго лунав глухий гуркіт грому, від якого здригалися земля й повітря.

Напившись чаю, стрільці полягали спати, а я довго сидів з Дерсу біля вогню і розпитував про чортів і про грозу із снігом. Він охоче мені відповідав.

— Грім — це Агди. Коли чорт довго сидить на одному місці, то бог Ендулі посилає грозу і Агди жене чорта. Отже, там, де знялася гроза, був чорт. Після зникнення чорта (тобто після грози) кругом настав спокій: тварини, птахи, риби, трави і комахи теж розуміють, що чорт пішов, і стають життєрадісні, веселі...

Про грозу із снігом він казав, що раніше грім і блискавка були тільки літом, а зимові грози принесли з собою росіяни. Ця гроза була третя, яку він пам'ятає за все цвоє життя.

За розмовами непомітно минув час.

Уже світало... Із темряви почали виступати сопки, вкриті лісом, Чортова скеля і кущі, що схилилися над річкою. Все віщувало хмарну погоду... Але на сході, за горами, несподівано з'явилася багрова зоря, яка пурпуром забарвила похмуре небо. В цьому золотисто-рожевому сяянні виразно вирізнявся кожний кущ і кожний сучок на дереві. Я дивився мов зачарований на світле мерехтіння променів сонця, що піднімалося на сході.

— Ну, старий, пора й нам заснути з годинку,— звернувся я до свого супутника, та Дерсу вже спав, прихилившись до сушняку, що лежав на землі біля багаття.

На другий день ми всі заспали і встали дуже пізно.

По небу ще повзли хмари, але вони вже не мали такого страшного вигляду, як уночі.

Поївши трохи і напившись чаю, ми пішли знову вверх по річці Тахобе, яка мала привести нас до Сіхоте-Аліню. Від нашого бівуаку до головного хребта був ще один перехід. За словами солона, перевал цей невисокий.

По той бік його буде річка Михе (притока Бікіну); вона тече вздовж Сіхоте-Аліню.

Я не пішов туди, а повернув праворуч по струмку Ада, щоб вийти на одну з верхніх приток сусідньої річки Куму-ху, сподіваючись по ній спуститися до моря. Смерком ми трохи не дійшли до вододілу і стали бівуаком у густому лісі.

Ввечері солон убив білку. Він здер з неї шкуру, потім настромив на рожен і, ввіткнувши його в землю біля вогню, почав смажити м'ясо. Потім він узяв шлунок і поклав його на жар. Коли шлунок зарум'янився, солон з апетитом став їсти його вміст. Стрільці плювалися, та це мало турбувало солона. Він сказав, що білка — тварина чиста, що вона їсть тільки горіхи та грибочки, і пропонував покуштувати цієї ласої страви. Всі відмовились...

У цей час Аринін, поправляючи вогонь, зачепив білку. Вона впала. Стрілець поставив її на місце, але не так, як раніше, а головою вниз. Солон заметушився і швидко повернув її головою вгору. При цьому він сказав, що смажити білку можна тільки так, інакше вона образиться і мисливцеві не буде удачі; а от рибу, навпаки, треба ставити до вогню завжди головою вниз, а хвостом угору.

28 числа було так же хмарно, як і напередодні. Струмки ще шуміли в горах, але й вони вже відчували на собі заморозки. По воді скрізь пливла шуга, з'явилися забережні, де-не-де почав утворюватися донний лід.

Зразу ж од бівуаку починався підйом. Чим вище ми вибиралися вгору, тим більше було снігу. Па перевалі він був по коліна завглибшки. Темно-зелений хвойний ліс одягнувся у біле вбрання і через це мав святковий вигляд. Обважнілі від снігу гілки ялин пригнулися донизу, вони були в такому напруженні, поки гілочка чи ялинова шишка, випадково впавши зверху, не струшувала пишні білі клапті, обдаючи людей, що проходили мимо, холодним сніговим пилом.

Створювалося цілковите враження зими. В лісі панувала дивна тиша.

За барометричними вимірами висота перевалу над рівнем моря, як виявилося, була 880 метрів.

Солон підганяв. Він казав, що незабаром подує північно-західний вітер, буде лихо, якщо тут нас застигне негода.

Хурделиця в горах — звичайне явище, якщо слідом за снігом здіймається вітер. Ознаки цього вітру вже наявні: хмари швидко мчали на схід; вони стали тонші, прозоріші, і вже можна було вказати місце, де стоїть сонце.

Я послухався поради солона і прискорив ходу.

Спуск з перевалу до річки Кумуху був такий же крутий, як і підйом з боку Тахобе.

Ліс, що вкривав північний схил вододілу між басейнами обох згаданих річок,— хвойно-мішаний, похмурий, завалений буреломом.

Прогнози солона справдилися. Коли ми були внизу, в горах почувся шум, який поступово дужчав і спускався в долипу. Я оглянувся: снігові сопки курилися — починалась хурделиця.

Маленький струмочок привів нас до кам'янистої, заваленої буреломом річки Цаоні, що впадає в Кумуху з правого боку.