Дерсу Узала - Арсеньєв Володимир

Вийшовши на протилежний берег, ми довго не могли зігрітись. Але ось піднялося з-за гір сонечко, і під його живодайним промінням почало нагріватися захололе повітря.

Уникнути бродів, хоч як ми старалися, не пощастило. Одначе було помітно, що їх менше. Через кілька кілометрів річка роз'єдналася на протоки, між якими утворились острови, порослі шелюгою. Тут було багато рябчиків. Ми стріляли, проте жодного не могли вбити: руки тремтіли, не було сил як слід прицілитись. Похмуро ми йшли один за одним і майже не розмовляли.

Раптом попереду з'явився якийсь просвіт. Я гадав, що це море. Але велике розчарування чекало нас, коли ми підійшли ближче. Весь ліс лежав на землі. Його повалила буря минулого року. Це була та сама пурга; яка застигла нас 20, 21 і 22 жовтня, коли ми переходили через Сіхоте-Алінь. Певно, центр тайфуну пройшов саме тут.

Треба було обминути бурелом стороною або йти островами, серед шелюги. Не знаючи розмірів площі, на якій повалено ліс, ми вирішили податися островами. Річка була поспіль завалена плавником, отже, скрізь можпа було вільно перейти з одного берега на другий. Такий суцільний завал тягнувся кілометрів шість, якщо не більше. Ми просувалися досить повільно. Часто зупинялись і відпочивали. Та ось завали кінчились, і знову почалася вода. Я налічив ще 23 броди, потім збився з ліку.

Після полудня ми ледве тягнули ноги. Я почував себе зовсім знесиленим; Дерсу теж був хворий. Одного разу ми бачили кабана, але нам було не до полювання: Сьогодні ми рано зупинилися на бівуак.

Тут я остаточно звалився з ніг: мене всього трусило, обличчя, ноги та руки чогось розпухли. Дерсу весь час працював сам. Потім я впав у забуття. Мені весь час ввижалась якась тоненька павутина. Вона звивалась навколо мене, поступово грубішала і нарешті набирала жахливих розмірів. Здавалося, що гірський хребет Карту рухається з величезною швидкістю і тисне мене своєю' вагою. Я злякано схоплювався і кричав. Хребет Карту вмить зникав, а замість нього знову набігала павутина, і знову вона збільшувалася, набираючи водночас швидкого обертального руху. Напівсвідомо я відчував у себе на голові холодну воду.

Скільки тривав такий стан, не знаю. Коли я отямився, то побачив, що вкритий шкіряною курткою гольда.

Був вечір; на небі блищали яскраві зорі. Коло вогню сидів Дерсу; він був виснажений і втомлений.

Виявилося, що в маренні я пролежав понад дванадцять годин. Дерсу за цей час не лягав спати і доглядав мене: клав мені на голову мокру гапчірку, а ноги грів біля вогню. Я попросив пити. Дерсу подав мені огидний солодкуватий відвар якоїсь трави. Гольд наполягав, щоб я випив його якнайбільше. Потім ми лягли спати поруч і, вкрившись одним наметом, заснули.

Наступний день був 13 жовтня. Сон трохи підкріпив Дерсу, але я почував себе зовсім кволим. Однак днювати тут не можна було. Харчів у нас не було ні крихти. Ми насилу встали і пішли далі вниз по річці.

Долина^дедалі ширшала. Буреломи і згарища лишалися позаду; замість ялини, кедра і смереки частіше траплялися березняки, шелюга і модрини, які мали вигляд будівельних дерев.

Я йшов, наче п'яний. Дерсу теж переборював себе і насилу волік ноги. Запримітивши попереду, ліворуч, високі скелі, ми завчасно перейшли на правий берег річки. Тут Кулумбе поділялася на вісім рукавів. Це набагато полегшило нашу переправу. Дерсу всіляко намагався мене підбадьорити. . Інколи він пробував жартувати, але ,по його обличчю я бачив, що "він теж страждає.

— Каза, каза (тобто чайка)! — закричав він раптом, показуючи на білого птаха, що кружляв у повітрі.— Море далеко нема.

І, наче на підтвердження його слів, із-за повороту ліворуч показалась скеля Ян-Тун-лаза — та сама скеля, яку ми бачили біля гирла Кулумбе, коли йшли з річки Такеми на Амагу. Надія на те, що кінець наших страждань близько, надала мені сили. Але тепер знову треба переправлятися на лівий берег Кулумбе, що протікала тут одним руслом і мала швидку течію. Поперек річки лежала довга модрина. Вона дуже гойдалася. Ця переправа забрала в нас багато часу. Дёрсу спочатку переніс через річку рушниці і торби, а потім допоміг перейти і мені.

Нарешті ми підійшли до скелі Ян-Тун-лаза. Край дубового гаю трохи відпочили. До моря лишалося ще кілометра півтора. Долина тут круто повертає па південний схід.

Зібравши рештки сил, ми поплептали далі. Незабаром дубняки порідшали, і ось перед нами заблищало море.

Важку путь було закінчено. Сюди стрільці. мали привезти продовольство, і тут ми могли зостатися на місці, поки остаточно не одужаємо.

О шостій годині після полудня ми підійшли, до скелі Ван-Сін-лаза. ІЦе тяжче розчарування ждало нас тут: продовольства не було. Ми обнишпорили всі закутки, заглядали за бурелом, за велике каміння, але ніде пічого не знайшли. Лишалася ще одна надія: можливо, стрільці поклали продовольство по той бік скелі Взн-Сін-лаза. Гольд сказав, що він полізе туди. Піднявшись па гребінь, він побачив, що карниз, по якому проходить стежка, вкритий льодом. Дерсу не наважився йти далі. З висоти оглянув весь берег і нічого не помітив. Зійшовши иазад, він передав мепі цю сумну звістку й одразу спробував заспокоїти.

— Нічого, капітане,— сказав він,— біля моря можна завжди знайти їсти.

Потім ми пішли до берега і вивернули один камінь.

З-під нього вибігло безліч дрібних крабів. Вони кинулись урозтіч і швидко сховалися під інше каміння. Ми почали ловити їх руками і незабаром назбирали десятків зо два. Тут же знайшли ще два протомолюски і майже сотню черепашок-береговичків. Після цього вибрали місце біля бівуаку і розклали велике багаття. Протомолюсків та бере-говичків з'їли сирими, а крабів зварили. Правда, це дало нам небагато, але все-таки перші приступи голоду ми вгамували.

Знаючи ретельність своїх людей, я ніяк не міг зрозуміти, чому вони не доставили продовольства на умовлене місце. Завтра треба перейти через скелю Ван-Сін-лаза і' спробувати берегом добратися до корейців на річці Найні.

Моя лихоманка минула, але кволість ще відчувалася. Дерсу хотів завтра ранком піти на полювання і тому раніше ліг спати. Я довго сидів біля вогню і грівся.

Ніч була ясна і холодна. Зорі яскраво горіли на небі, відбиваючись у воді. Навколо було тихо і безлюдно; не чулося навіть сплесків прибою. Червоний півмісяць зійшов пізно і замріяно дивився на сонну землю. Високі гори, безмежний океан і глибоке темно-синє небо — все було таке величне, грандіозне. Шепіт Дерсу вивів мене із задуми; гольд про щось марив у сні.

Втомлений важкою дорогою, змучений лихоманкою, я ліг поруч нього і заснув.

Ледь розвиднялося. Нічна пітьма ще боролася з світанком, але вже видно було, що вона не в силі зупинити його. Тьмяним світлом освітлював він тихе море і пустинний берег.

Наше багаття майже зовсім погасло. Я розбудив Дерсу, і ми обидва взялися роздмухувати жар. В цей час до мого вуха долинули два якісь уривчасті звуки, схожі на виття.

— Це реве ізюбр,— сказав я своєму приятелеві.— Іди швидше: можливо, пощастить убити його.

Дерсу почав мовчки збиратись, але потім зупинився, подумав трохи і сказав:

— Ні, це не ізюбр. Тепер його кричи не можу.

В цей час звуки знову повторились, ми ясно усвідомили, що линуть вони з боку моря. Вони здалися мені знайомими, але я ніяк не міг пригадати', де чув їх раніше.

Я сидів біля вогню, спиною до моря, а Дерсу проти мене.

Раптом він схопився на ноги і, простягнувши руку, сказав:

— Дивись, капітане!

Я оглянувся і побачив міноносець "Грозный", що виходив із-за мису.

Наче змовившись, ми разом двічі вистрілили в повітря, потім кинулися до вогню і стали кидати в нього водорості. Від багаття знявся білий дим. "Грозный" кілька разів пронизливо засвистів і повернув до берега. Нас побачили... Зразу наче гора звалилася з плечей. Ми обидва повеселішали...

Через кілька хвилин ми були на борту міноносця, де нас тепло зустрів П. Г. Тігерстедт.

Він, як виявилося, повертався з Шантарських островів, зайшов на Амагу і довідався від О. І. Мерзлякова, що я пішов у гори й повинен вийти до моря де-небудь біля річки Кулумбе. Старовіри йому розповіли, що удегеєць Сале і два стрільці мали доставити до скелі Ван-Сін-лаза продовольство, але по дорозі, під час бурі, човен розбило об каміння, і все, що вони везли з собою, потонуло. Вони одразу повернулися на Амагу, щоб з новими запасами продовольства вдруге піти нам назустріч. Тоді П. Г. Тігерстедт вирішив іти на розшуки. Вночі він дійшов до Такеми і повернув назад, а на світанку підійшов до річки Кулумбе, подаючи сиреною сигнали, які мені і здалися ревінням ізюбра.

П. Г. Тігерстедт взявся доставити мене до загону. За багатим на страви столом і за склянкою чаю ми й не зо-гледілись, як дійшли до Амагу.

Тут О. І. Мерзляков, посилаючись на ревматизм, почав просити дозволу повернутися до Владивостока, на що я охоче погодився. Разом з ним відпустив також стрільців Дякова та Фокіна, наказавши їм узяти харчі, теплий одяг і вийти мені назустріч по річці Бікіну.

Через годину "Грозный" почав зніматися з якоря.

Моє прощання з моряками було більше ніж дружнє. Стоячи на березі, я побачив на містку міноносця командира судна. Він посилав мені привітання, махаючи кашкетом. Коли "Грозный" одійшов так далеко, що вже не можна було розпізнати на ньому людей, я повернувся в старообрядницьке село.

Тепер у загоні лишилося тільки сім чоловік: я, Дерсу, Чя^ан Бао, Захаров, Аринін, Туртигін і Сабітов. Останні не схотіли повертатися до Владивостока і добровільно зосталися зі мною до кінця експедиції. Це були найвідданіші і найкращі люди в загоні.

Розділ гіятпадцятий ПОНИЗЗЯ РІЧКИ КУСУНУ

Хребет Караминський.— Зибучий пісок.— Річка Совн.— Гірські струмки.— Річка Вітухе.— Останні перелітні птахи.— Літаючі кури.— Тубільці на річці Кусуні.— Священне дерево.— Житло шамана.— Морський старшина.— Розставання з Чжан Бао.— В дорогу.

Наступних п'ять днів я відпочивав і готувався до подорожі на північ уздовж берега моря.

Надходила зима. Оголені дерева стояли, наче мертві, їхнє чудове літнє листя, тепер пожовкле, буре, як сміття, лежало на землі. Куди поділися ті мальовничо різноманітні барви, на які ранньою осінню така багата рослинність в Уссурійському краї!

Годувати мулів ставало дедалі важче, і я вирішив залишити їх до весни у старовірів.

20 жовтня, вранці, ми вирушили в дорогу.