1984 - Орвелл Джордж

Деякі частини Лондону просто кишать ними. Чи ти знав що вони нападають на дітей? Так, вони нападають. На деяких з цих вулиць жодна жінка не насмілиться лишити свого малюка самого навіть на дві хвилини. Це велетенські, жирнючі коричневі ті хто роблять таке. І найогидніша річ це те що ці тварюки завжди…"

"НЕ ПРОДОВЖУЙ!" – сказав Вінстон з міцно заплющеними очима.

"Любий! Ти зовсім зблід. У чому справа? Тебе верне від них?"

"Найжахливіший з усіх жахів у світі – це пацюк!"

Вона міцно притислася до нього та огорнула його своїми руками й ногами, так наче вона заспокоювала та підбадьорювала його усією теплотою свого тіла. Він відкрив очі не відразу. Декілька хвилин він мав відчуття,що повернувся у нічне жахіття яке поверталося та пронизувало час від часу його життя. Це завжди було одне й те саме. Він стояв перед стіною з пітьми,а з іншого боку цього було щось нестерпне, щось занадто жахливе щоб поглянути йому в обличчя. У цьому маренні найглибшим з відчуттів був завжди якийсь самообман, тому що він насправді дуже добре знав що ж криється за тією стіною з пітьми. Зі смертельною натугою, неначе вириваючи шматок свого власного мозку, він навіть міг виволочити цю річ назовні. Він завжди прокидався не з'ясувавши як слід що ж це було: але якимось чином це було пов'язане з тим що Джулія казала коли він різко перервав її.

"Мені дуже шкода," – сказав він – "це пусте. Я просто не люблю пацюків, от і все."

"Не хвилюйся,любий, ми не матимемо цих брудних тварюк тут. Я запхну цю діру шматком мішковини перш ніж ми підемо. А наступного разу як ми прийдемо сюди я принесу трохи штукатурки та закупорю це як слід."

Та чорна мить паніки вже була напівзабута. Почуваючись трохи соромно за себе, він всівся в узголів'ї ліжка. Джулія вилізла з ліжка, вдягла свій спецодяг, та зробила кави. Той аромат що линув від каструлі був настільки потужний та захоплюючий, що їм довелося зачинити вікно щоб ніхто ззовні не міг зауважити цього та стати надміру допитливим. Що було навіть кращим за смак цієї кави так це її приємна шовковиста м'якість створена цукром, та річ яку Вінстон майже забув за роки споживання сахарину. З однією рукою у кишені та з хлібом із варенням у іншій, Джулія тинялася по кімнаті, позираючи байдуже на книжкову шафу, обираючи найкращий спосіб відновлення розкладного столу, плюхнувшись до розхристаного крісла щоб перевірити чи було воно зручне, та екзаменуючи безглуздий дванадцятигодинний годинник з певного роду толерантною забавою. Вона принесла те скляне прес-пап'є у ліжко,щоб розгледіти його як слід при кращому освітленні. Він узяв його з її долонь,зачарований, як і завжди, м'яким дощоподібним зовнішнім виглядом цього скла.

"Що це таке на твою думку?" – запитала Джулія.

"Я не вважаю це чимось – я маю на увазі, я вважаю що це навіть не має жодного практичного застосування. Це те що найбільше мені подобається у ньому. Це маленький клаптик тої історії яку вони забули або замінили. Це послання сторічної давнини,якби я тільки знав як прочитати його."

"А та картина ось там," – вона кивнула на гравюру на протилежному боці – "вона б могла теж бути сторічної давнини?"

"Більше того. Двохсотрічної, насмілюся сказати. Ніхто точно не скаже. Це неможливо – з'ясувати точний вік будь-чого у наші дні."

Вона підійшла аби поглянути на це. "Ось де та тварюка висовувала свого носа," – сказала вона, копаючи стінну панель прямісінько під тією картиною. "Що це за місце?Я вже десь раніше бачила його."

"Це церква,або принаймні це колись була церква. Св. Клемент Датський ось як вона звалася." Уривок того віршика, що його розповів йому Містер Чаррингтон спав йому на думку, і він додав напівностальгічно : "Апельсини та лимони кажуть Св. Клемента дзвони!"

До його великого здивування вона продовжила цей рядок:

"Ти винен мені три фартинга, кажуть дзвони Св. Мартина,

Коли ти заплатиш мені, кажуть дзвони Старого Бейлі…"

"Я не пам'ятаю як воно там далі йдеться. Але я у будь-якому разі пам'ятаю як воно закінчується – "Ось і свічечка, щоб твоє ліжко запалити, ось і тесак щоб твою голівоньку відрубити!Це було схоже на дві половинки паролю. Але там повинен бути ще один рядок опісля "дзвони Старого Бейлі". Можливо він зможе витягнути це з пам'яті Містера Чаррингтона, якщо він відповідно підштовхне його до цього.

"Хто тебе навчив цього?" – запитав він.

"Мій дідусь. Він часто розповідав мені це коли я ще була маленькою дівчинкою. Його було випаровано коли мені було вісім – у будь-якому разі, він зник. Я й досі гадаю що ж таке лимони," – невідповідно додала вона – "Я вже бачила апельсини. Вони певного роду округлі жовті фрукти з товстою шкіркою."

"Я пам'ятаю лимони," – сказав Вінстон – "Вони були дуже поширені у п'ятдесяті. Вони були настільки кислими,що ти це міг відчути не тільки на смак,а навіть і на запах,так що аж слина котилася."

"Закладаюся що під цією картиною повно жучків," – сказала Джулія – "Колись я зніму її та як слід приберу там усе. Я вважаю,що вже майже час нам піти. Я повинна розпочати змивати цю фарбу геть. Хай йому грець! Я змию помаду з твого обличчя опісля цього."

Вінстон не вставав ще декілька хвилин. Кімната потемніла. Він обернувся до світла лампи що була перед ним та влігся зазираючи у те скляне прес-пап'є. Нескінченно принадною річчю був не шматок коралу,а внутрішній вигляд власне цього скла. У ньому відчувалася така глибина,але водночас воно було майже прозорим наче повітря. Це було так неначе поверхня скла була небесним склепінням,що приховує крихітний світ у собі з цілковито його власною атмосферою. Він мав таке відчуття,що він може потрапити усередину нього, і що насправді він вже всередині нього, разом з цим ліжком з червоного дерева та розкладним столиком, і з тим годинником та тим крицевим гравіюванням, і з власне цим прес-пап'є. Це прес-пап'є було кімнатою у якій він знаходився, а цей корал це було життя Джулії та його власне, застигле у певного роду вічності у самому серці цього кристалу.

Глава 5

Саймі випаровано. Одного ранку він просто не прийшов на роботу : декілька порожньомозких людей прокоментували його відсутність. Наступного дня ніхто навіть не згадував про нього. На третій день Вінстон пішов до вестибюлю Відділу Записів,щоб поглянути на дошку оголошень. Одне з повідомлень містило надрукований перелік членів Шахового Комітету,одним з яких був Саймі. Він виглядав точнісінько так само як і раніше – не було жодного викреслення у ньому – але він став на одне ім'я коротший. Цього було досить. Саймі втратив чинність до існування: він ніколи не існував.

Погода була пекельно спекотною. У лабіринті Міністерства кімнати без вікон і з кондиційованим повітрям зберігали свою нормальну температуру, але назовні на тротуарах припікало п'яти і цей сморід у Лондонському метрополітені під час години пік був просто огидним жахом. Приготування до Тижня Ненависті були у повному розпалі та особовий склад усіх Міністерств працював понаднормово. Процесії, зустрічі, військові паради, лекції, паноптикуми з поважних гостей на політичних обідах, демонстрації, виставки, покази фільмів, програми телезахисту – усе це мало бути організовано та облаштовано; стенди мали стояти, статуї та портрети мали бути збудовані, гасла – викарбувані, пісні – написані, чутки – поширені, фотографії – підроблені. Підрозділ Джулії у Відділі Фікцій зменшив виробництво романів і поспіхом штампував серії памфлетів про ворожі звірства. Вінстон, на додачу до своєї звичайної роботи, витрачав багато часу щодня переглядаючи підшивки "Часопису" та замінюючи,а подекуди й вигадливо прибріхуючи задля пишного слівця, повідомлення у новинах,які потрібно б було цитувати у промовах. Пізно вночі, коли юрми буйних пролів блукали вулицями, саме повітря цього міста було сповнене пропасною гарячковістю. Ракетні бомби падали так часто як ще ніколи до цього, і час від часу далеко вдалечині було чутно велетенські вибухи,які ніхто не міг пояснити і про які ходили дикі чутки.

Нова мелодія яка стала лейтмотивом Тижня Ненависті (Пісня Ненависті так воно звалося) була вже створена та без кінця та краю програвалася на телезахистах. Це був дикунський, дубово-гаркаючий ритм який не можна було насправді назвати музикою,але який був швидше схожий на биття у барабан. Коли її ревіли на сотні горляк під звук важких кроків маршуючих ніг – це вселяло первісний жах. Вона вже стала модною серед пролів, та на опівнічних вулицях вона змагалася із все ще популярною "Це було лише безнадьожной примхой". Діти Парсонса грали її годинами вдень та вночі, жахливо нестерпно, на гребінці зі шматочком туалетного паперу. Вечори Вінстона були перевантажені як ніколи. Загони добровольців, організовані Парсонсом, готували свою вулицю до Тижня Ненависті, шиючи прапори, малюючи плакати, встановлюючи флагштоки на дахах, та ризикуючи життям натягуючи дроти крізь вулицю задля розміщення на них транспарантів. Парсонс похвалявся,що панельний будинок Перемога міг самотужки демонструвати на собі аж чотириста метрів прапорів. Він був цілковито у своїй природній стихії і був радий мов нива неполитая. Уся ця спека та ручна праця навіть дали йому привід повернутися до носіння шортів та сорочки з короткими рукавами по вечорах. Він був усюди де тільки штовхали, тягнули, пиляли, молоткували, нашвидкуруч лаштували, жваво та радісно усіх підбадьорюючи завжди з товариськими закликами та наставляннями і випромінюючи кожною клітинкою власного тіла те, що здавалося невичерпним запасом різко та уїдливо пахнучого поту.

Новий плакат зненацька з'явився геть по усьому Лондону. Він не мав жодного підпису і являв собою лише потворно велетенську фігуру Євразійського солдата, три або чотири метри заввишки, що робив великий крок уперед з безвиразним монголоїдним обличчям та величезними чоботами,цілячись автоматом з-під боку. З будь-якого кута з якого б ти не дивився на цей плакат, дуло цього автомата, звеличене та збільшене внаслідок підкреслення у перспективі, здавалося було націлено прямісінько на тебе. Цю річ було наклеєно, ніби у п'яному делірії, на кожному вільному кутку кожнісінької стіни, воно навіть за кількістю переважало портрети Старшого Брата. Проли, зазвичай байдужі щодо цієї війни, були канчуковані сп'янінням у цьому їх періодичному патріотичному сказі.