Сповідь афериста Фелікса Круля - Манн Томас

Ви, принаймні, французькою розмовляєте?

Це лило воду на мій млин. У душі я зрадів, розмова явно поверталася на мою користь. Тут буде цілком доречно сказати декілька слів про мою здібність до мов, здібність майже неймовірну й таємничу. Мені не треба було вивчати іноземних мов, бо, як космополіт за самою своєю природою, я носив у собі можливості всіх народів, і варто було чужоземній мові лише торкнутися мого слуху, як я вже міг створити враження, що вільно нею володію, причому завжди говорив з такою підкреслено національною манерою, що це вже межувало з комедіантством. Цей дар наслідування, який не тільки не змушував засумніватися в моїх мовних здібностях, але навпаки, надавав їм щонайбільшої правдо-подібности, пояснювався тим, що я натхненно, ледь не екстатично вживався в дух чужої мови, чи скорше цей дух вселявся у мене, і мене охоплювало натхнення, що спонукало до ще зухвалішого пародіювання; й слова, на мій власний подив, буквально зліталися до мене, бозна звідки. Проте щодо моєї французької мови, то тут спритність моєї вимови була не такого містичного походження.

— Ah, voyons, monsieur le directeur general, — афектовано заторохтів я, — vous me demandez serieusement, si je parle francais? Mille fois pardon, mais cela m'amuse! De fait, c'est plus ou moins ma langue maternelle — ou plutot paternelle, parce que mon pauvre pere — qu'il repose en paix! — nourrissait dans son tendre cur un amour presque passionne pour Paris et profitait de toute occasion pour s'arrкter dans cette ville magnifique dont les recoins les plus intimes lui etaient familiers. Je vous assure: il connaissait des ruelles aussi perdues comme, disons, la Rue de l'Echelle au Ciel, bref, il se sentait chez soi а Paris comme nulle part au monde. La consequence? Voilа la consequence. Ma propre education fut de bonne part francaise, et l'idee de la conversation, je l'ai toujours concue comme l'idee de la conversation francaise. Causer, c'etait pour moi causer en francaise et la langue francaise — ah, monsieur, cette langue de l'elegance, de la civilisation, de l'esprit, elle est la langue de la conversation, la conversation ellemкme…

Pendant toute mon enfance heureuse j'ai cause avec une charmante demoiselle de Vevey — Vevey en Suisse — qui prenait soin du petit gars de bonne famille, et c'est elle qui m'a enseigne des vers francais, vers exquis que je me repete des que j'en ai le temps et qui litteralement fondent sur ma langue —

Hirondelles de ma patrie,

De mes amours ne me parlezvous pas?[32]

— Та замовкніть ви, — обірвав він мій бурхливий потік красномовности. — І щоб я більше не чув віршів! Не терплю поезії, від неї у мене шлунок зводить. У нас у великій залі під час файв-о-клок іноді виступають французькі поети, ті, у кого є що вдягнути. Дамам це подобається, але я намагаюся заховатися кудись подалі. Від віршів у мене холодний піт виступає.

— Je suis desole, monsieur le directeur general. Je suis violemment tente de maudir la poesie.[33]

— Годі. Do you speak English?[34]

Чи розмовляв я англійською? Ні, звичайно, але хвилини три міг прикидатися, що розмовляю: на цей час вистачало того, що вловив мій слух від тональности англійської мови в Ланґеншвальбаху і Франкфурті, й тих крихт словникового запасу, які я підібрав то тут, то там. Зараз було важливо з нічого зробити щось засліплююче, хоча б на одну мить. Тому я промовив напівпошепки, самими лише кінчиками губ, і майже не артикулюючи ротом, як то невігласи уявляють справжню англійську, ще й при цьому гордовито задер носа:

— I certainly do, Sir. Of course, Sir, quite naturally I do.

Why shouldn't I? I love to, Sir. It's a very nice and comfortable language, very much so indeed. Sir, very. In my opinion, English is the language of the future, Sir. I'll bet you what you like, Sir, that in fifty years from now it will be at least the sec ond language of every human being…[35]

— Навіщо ви крутите носом у повітрі? Це зайве. І ваші теорії мені теж не потрібні. Я цікавлюся тільки, наскільки ви володієте мовами. Parla italiano?[36]

Тієї ж миті я перетворився на італійця: вишукане шепотіння змінилося на вогненний темперамент. Радо піднялося в мені все, що я чув з вуст хрещеного Шіммельпрістера, який доволі часто й подовгу зупинявся в цій сонячній країні. І я, то проводячи рукою з щільно стиснутими пальцями перед самим своїм носом, то раптом широко їх розчепірюючи, заторохтів і заспівав:

— Ma Signore, che cosa mi domanda? Son veramente inna morato di questa bellissima lingua, la piщ bella del mondo. Ho bisogno soltanto d'aprire la mia bocca e involontariamente diventa il fonte di tutta l'armonia di quest'idioma celeste. Si, caro Signore, per me non c'и dubbio che gli angeli nel cielo parlano italiano. Impossibile d'imaginare che queste beate cre ature si servano d'una lingua meno musicale…[37]

— Стоп, — крикнув він. — Ви вже знову впали в поезію, хоча знаєте, що мені від неї стає млосно. Невже ви не можете помовчати? Людині, що працює в хорошому готелі, це просто не личить. Проте вимова у вас непогана й деякі лінґвістичні знання є. Навіть більші, ніж я очікував. Що ж, випробуємо вас, Кноль…

— Круль, пане генеральний директоре.

— Ne me corrigez pas![38] Як на мене, можете називатися Кналем.[39] А ваше святе ймення?

— Фелікс, пане генеральний директоре.

— Це мене не влаштовує. Фелікс — звучить надто інтимно й дуже претензійно. Ви будете зватися Арман…

— Зміна імени принесе мені найбільше задоволення…

— Останнє не істотно. Арманом звали ліфтера, який за випадковим збігом обставин сьогодні від нас іде. Завтра можете зайняти його посаду. Спробуємо вас як ліфтера.

— Смію вас запевнити, пане генеральний директоре, що я зумію зарекомендувати себе на цій роботі й свої обов'язки буду виконувати краще, ніж Есташ.

— А чим поганий Есташ?

— Подає машину або занадто низько, або занадто високо, й доводиться робити карколомні стрибки. Але це, звичайно, коли він возить, так би мовити, своїх. З клієнтами готелю, наскільки я зрозумів, Есташ більш послужливий. Така нерівність у виконанні службових обов'язків, як на мене, не дуже похвальна.

— До чого тут ваші похвали? Ви що, соціаліст?

— Жодною мірою, пане генеральний директоре. Суспільство, таке, як воно є, здається мені чудовим, і я палко бажаю здобути його прихильність. Я тільки вважаю, що свою справу треба виконувати сумлінно, навіть якщо вона тобі не до душі.

— Соціалістів ми у своєму закладі не потерпимо.

— Зa va sans dire, monsieur le…[40]

— Можете йти, Круль! Підшукайте собі на складі у підвальному поверсі ліврею за розміром! Лівреї видаються адміністрацією, але взуття у службовців своє… а я мушу зауважити, що ваші черевики…

— Це випадковий недогляд, пане генеральний директоре. Не пізніше завтрашнього ранку він буде повністю усунутий. Я розумію, які зобов'язання накладає на людину служба в такій поважній установі, тож смію запевнити, що мій зовнішній вигляд буде бездоганним. Ліврея, якщо мені буде дозволено це зауважити, мене дуже й дуже радує. Хрещений Шіммельпрістер любив виряджати мене у всілякі костюми й завжди хвалив мене за те, що в кожному я відчував себе так, немов народився в ньому, хоча, власне, природжені дарування навряд чи заслуговують на похвалу. Але форму ліфтера мені ще надягати не доводилося.

— Не біда, — відповів він, — якщо у цій лівреї ви будете справляти враження на гарненьких жінок. До побачення, сьогодні ви тут не потрібні. Увечері погуляйте Парижем. А завтра зранку нехай Есташ або хтось інший поїздить з вами кілька разів угору й униз, придивіться до поводження з механізмом. Це річ нескладна, і ви швидко її опануєте.

— Я дбайливо поводитимуся з ліфтом, — була моя відповідь, — і не заспокоюся, доки він не зупинятиметься точно на рівні майданчика. Du reste, monsieur le directeur general, — додав я, і мої очі налились слізьми, — les paroles me manquent pour exprimer…[41]

— C'est bien, c'est bien…[42] Я зайнятий, — пробурмотів він і відвернувся; гидлива ґримаса знову промайнула на його обличчі. Але мене це не засмутило. Я притьмом кинувся вниз сходами — адже ще вранці я мав побувати у згаданого вище годинникаря, — легко розшукав двері з написом "склад" і постукав. Маленький дідок в окулярах читав газету в приміщенні, яке нагадувало крамничку лахмітника або театральну гардеробну, стільки там було розвішано ліврей усіх кольорів і відтінків. Я сказав йому, в чому річ, й усе відразу було залагоджено.

— Et comme ca, — зауважив старий, — tu voudrais t'appreter, mon petit, pour promener les jolies femmes en haut et en bas.[43]

У цієї нації тільки одне на думці. Я підморгнув йому і запевнив, що саме це є моєю єдиною мрією й завданням.

Він окинув мене швидким поглядом, зняв з вішалки одну з ліврей — штани та куртку пісочного кольору з червоною облямівкою — й повісив усе це мені на руку.

— Чи не краще було б приміряти? — запитав я.

— Ні до чого, ні до чого. Раз я даю, значить, точно за міркою. Dans cet emballage la marchandise attirera l'attention des jolies femmes.[44]

Старому, їй-бо, пора було думати про щось інше. Але він вимовляв ці слова несвідомо, і я так само несвідомо знову підморгнув йому й, назвавши його "mon oncle",[45] побожився, що йому одному буду завдячувати своєю кар'єрою.

З підвалу я піднявся ліфтом на п'ятий поверх. Я поспішав, бо на душі у мене було неспокійно — чи не полізе Станко за час моєї відсутности до моєї валізки? Коли ми підіймалися, нас зупиняли дзвінки. Різним гостям, при вході яких я скромно тулився до стінки, був потрібен ліфт: вже у вестибюлі зайшла одна пані (їй треба було на другий поверх), у бельетажі — англомовне подружжя, що хотіло піднятися на третій поверх. Дама, яка зайшла першою, збудила мою увагу, і слово "збудила" тут якраз дуже доречне, бо коли я дивився на неї, серце в мене почало страшенно калатати, причому якось солодко калатати. Цю даму я знав. Хоча сьогодні на ній був не капелюшок-кльош з пір'ям чаплі, а інший, крислатий, облямований єдвабом витвір дорогої модистки, на який було накинуто білу вуаль, зав'язану під підборіддям бантом з довгими кінцями, що спадали на пальто, й хоча пальто теж було інше — легке й світле, з великими ґудзиками, я ні на мить не засумнівався, що це моя сусідка з митного огляду, пані, з якою мене пов'язувало володіння скринькою.