Сповідь афериста Фелікса Круля - Манн Томас

Була б у мене така пика, я б далеко пішов!

— Моя пика — не підстава для того, щоб тикати мені. Я до вас більше й словом не обізвуся, якщо ви продовжуватимете в такому дусі.

— Це ж треба, може накажете мені називати вас "ваша високість"? Та ми ж з тобою, як бачу, колеги. Ти що, новачок?

— Так, мене направили сюди з дирекції, аби я зайняв вільне ліжко. Завтра я приступлю до виконання своїх обов'язків у цьому готелі.

— На якій посаді?

— Це ще не вирішено.

— Дивно! Я працюю на кухні, точніше — в буфеті, з холодними закусками. Ліжко, на яке ти присів, зайняте. А ось горішнє ліжко, через одне від тебе, вільне. Ти звідки родом?

— Сьогодні приїхав із Франкфурта.

— А я — хорват, — оголосив він, — із Загреба. Там я теж працював на кухні, в ресторані. Та ось вже три роки живу в Парижі. Ти як? У Парижі обізнаний?

— Що це значить — "обізнаний"?

— Годі прикидатися. Я питаю, чи знаєш ти, де збути ці штуки за відповідною ціною?

— Знайду.

— Сам не знайдеш. А довго тягатися з такою знахідкою тобі незручно. Якщо я тобі вкажу надійну людину, візьмеш мене в пай, навпіл?

— Дивні речі ви говорите. Навпіл! І тільки за те, що ви мені вкажете адресу!

— Яка тобі, жовторотику, потрібна, як хліб насущний. Поміркуй-но гарненько. Я тобі скажу, що один тільки діамантовий ланцюжок…

Але тут нас перервали. Двері прочинилися, й у кімнату ввійшов цілий гурт молодиків, що закінчили свій робочий день: молоденький ліфтер у сірій лівреї з червоними галунами, два хлопчики-кур'єри в синіх курточках із стоячими комірами, двома рядами ґудзиків і золотими лампасами на штанях, кремезний хлопець у синій смугастій блузці, з фартухом у руках, який він щойно зняв, напевне, миє тут посуд чи робить щось подібне. Майже відразу слідом за ними з'явився хлопчина, схожий на Боба, і ще якийсь юнак, судячи з білого кітеля з чорними штаньми, учень або помічник кельнера. Вони раз по раз казали: "Merde!"[20], а німці, що були серед них: "От, прокляття!" і "Хай йому біс!" — вигук, який, мабуть, стосувався щойно закінченої роботи, потім звернулися до хворого: "Ну що, Станку, кепсько тобі, еге?" — почали голосно позіхати й усі водночас почали роздягатися. Мною вони анітрохи не зацікавилися, проте хтось пожартував, удавши, що на мене тут чекали: "Ah, te voilа! Comme nous etions impatients que la boutique deviendrait complnete!"[21]

Один із них підтвердив, що горішнє ліжко, на яке мені вказав Станко, справді вільне. Я заліз на нього, поклавши свою валізу на відповідну полицю, роздягся і, щойно моя голова торкнулася подушки, поринув у глибокий і солодкий сон.

Розділ восьмий

Декілька будильників майже водночас затріщали й задзвонили ще в сутінках — була тільки шоста, — й ті з моїх сусідів, які першими схопилися з ліжок, увімкнули лампочку під стелею. Лише Станко не відгукнувся на цей дзвін і тріск: він і далі лежав нерухомо. Сон дуже освіжив і підбадьорив мене, тож неприємна штовханина у вузьких проходах між ліжками, збурена всіма цими розпатланими хлопцями, що голосно позіхали, випростувалися й стягали через голову нічні сорочки, не подіяла на мене гнітюче. Навіть суперечка через миття — лише п'ять умивальників на сім осіб — не зіпсувала мого доброго гумору, хоча води не вистачало, й то один, то інший мав голяка вискакувати в коридор, аби наповнити глечик під краном. Не кажу про те, що мені дістався геть мокрий рушник, непридатний для витирання. Зате мені було дозволено взяти для гоління трохи гарячої води з тієї, що ліфтер і учень кельнера спільно розігріли на спиртівці. Водячи звичними рухами бритвою по щоках, верхній губі та підборідді, я дивився в осколок дзеркала, який вони примудрилися прилаштувати на підвіконні.

— He, beaute,[22] — промовив Станко, коли я, зі щойно помитим обличчям і пригладженим волоссям, повернувся до спальні, аби, як і всі інші, застелити своє ліжко. — Як тебе звати? Ганс чи Фріц?

— Фелікс, з вашого дозволу, — відповідав я.

— Теж непогано. Так от, чи не будете ви так ласкаві, Феліксе, після сніданку принести мені з їдальні чашку кави з молоком? А то я до обіду, коли маю надію поїсти протертого супу, сидітиму зовсім без їжі.

— Із задоволенням, — відгукнувся я. — Я принесу кави, а потім ще раз зайду дізнатися, чи не треба вам чого небудь.

Таку турботу я виявив з двох причин. По-перше, мене непокоїло, що моя валіза хоч і мала замок, але не замикалася, оскільки ключа в мене не було, а Станко не викликав у мене жодної довіри. По-друге, мені хотілося повернутися до вчорашньої розмови й на більш-менш придатних умовах одержати від нього адресу, яку він мені пообіцяв.

У просторій службовій їдальні, в самому кінці коридору, було тепло, затишно й пахло кавою, яку буфетник і його дружина, дуже огрядна й добродушна жінка, розливали з двох блискучих кип'ятильників. Цукор вже лежав у чашках, буфетниця підливала в них молока й на кожне блюдце клала здобну булочку. Тут юрмилося безліч готельної прислуги з різних дортуарів, у тому числі декілька кельнерів у синіх фраках з блакитними ґудзиками. Майже всі їли й пили навстоячки, хоча в залі було кілька столиків. Пам'ятаючи про свою обіцянку, я попросив у добродушної буфетниці кави "pour le pauvre malade de numero quatre"[23]. Вона негайно подала мені повну чашку, з тією посмішкою, яка зазвичай з'являлася на обличчях тих, до кого я звертався.

— Pas encore equipe?[24] — поцікавилась вона.

Кількома словами я змалював їй своє становище. Потім поквапився віднести каву до Станко та повторив йому, що незабаром зайду ще раз. Він глузливо хихикнув мені вслід, оскільки чудово зрозумів причини моєї турботливости.

Повернувшись до їдальні, я, своєю чергою, випив кави, яка мені дуже посмакувала, — я давно вже не мав у роті нічого гарячого, — і закусив здобною булочкою. Була вже сьома година, і їдальня швидко спорожніла. А я примостився за одним з накритих цератою столиків, біля кельнера вже похилого віку, який неквапливо дістав з кишені пачку сиґарет "Капрал" і закурив. Досить було мені усміхнутись і трохи підморгнути йому, щоб теж отримати сиґарету. Мало того, після кількох слів, що ми ними обмінялись, я йому також розповів про своє все ще невизначене становище, а він, йдучи, презентував мені добрий десяток сиґарет, які залишалися у пачці.

Затягнутися після кави чорним духмяним тютюном було дуже приємно, але я не міг довго сидіти тут і насолоджуватись, оскільки мав поспішати до свого підопічного. Він зустрів мене з явно награною буркітливістю.

— Ти знову тут? Що тобі треба? Я твого товариства не потребую. Мені не до балачок, головний біль у мене досі не минувся, і горло теж болить.

— Так вам, значить, не ліпше? — відповідав я. — Дуже шкода. А я саме збирався запитати, чи не відчули ви себе бадьоріше після кави, яку я вам приніс як товаришеві по роботі.

— Та я знаю, чому ти мені приніс каву, але не хочу вплутуватися в твої дурні справи. Від такого телепня тільки й чекай біди.

— Це ви перший заговорили про справи, — зауважив я.

— Не знаю, чому не скласти вам товариство, попри будь які справи, раз ви тут лежите в повній самоті. У найближчі години ніхто мною цікавитися не стане, і часу у мене хоч відбавляй… Проте це не означає, що я, зі свого боку, відмовлюся від вашої допомоги.

Я сів на ліжко під його ліжком, але звідти мені не було його видно. "Так ні до чого не домовишся", — вирішив я й мимоволі знову встав.

— Добре хоч ти зізнався, що я тобі потрібен, а не ти мені.

— Якщо я вас правильно зрозумів, — відповів я, — ви натякаєте на пропозицію, яку ви мені вчора зробили. Дуже люб'язно з вашого боку знову згадати про неї. Але з іншого боку, це вказує і на вашу зацікавленість.

— Ну, моя зацікавленість невелика. Такий шибайголова як ти без мене й копійки не матиме за свій крам. Як до тебе взагалі потрапили ці штуки?

— Цілком випадково. Просто випала така щаслива хвилина.

— Авжеж. А може, ти й справді народився в сорочці? Щось в тобі таке є. Покажи-но мені ще раз свої цяцьки. Треба прикинути, яку ціну за них правити.

І хоч я був радий, що він вочевидь став поступливішим, проте відповів:

— Мені б не хотілося цього, Станку. Хто-небудь може зайти, й ми ще наживемо собі неприємностей.

— Так, не варто, — погодився він. — Я їх учора досить добре роздивився. Тільки не май надто великих ілюзій щодо топазового намиста. Воно…

Тут виявилося, наскільки я був правий щодо можливости несподіваних вторгнень. Прибиральниця з відром, ганчірками й віником увійшла досередини й попрямувала наводити порядок у ванній кімнаті. Весь час, поки вона там орудувала, я мовчки сидів на нижньому ліжку. Й лише коли вона пішла, стукаючи дерев'яними черевиками, я запитав, що, власне, він хотів сказати.

— Я? — він знову почав клеїти із себе дурня. — Ти хотів щось від мене почути, а я нічого говорити не збирався. Хіба попередити тебе, щоб ти не покладав великих сподівань на топазове намисто, яким ти вчора так довго милувався. Така річ дорого коштує, якщо її купувати у Фаліз або Тіффані, а коли перепродувати — матимеш пшик.

— А що в даному випадку означає пшик?

— Пару сотень франків.

— Більш-менш.

— Ти, дурило, певне, на все кажеш "більш-менш". У тім то й лихо! Якби я міг з тобою піти й узяти всю справу в свої руки!

— Та що ви, Станку, це було б безвідповідально з мого боку! У вас температура, й вам у жодному разі не можна підводитися з ліжка.

— Ну, добре. Звичайно, за таку брошку й гребінь і я не зміг би вибити жодного маєтку. І з аграфа теж, незважаючи на сапфір. Найпевніша справа — ланцюжок, за нього кожен викладе тисяч десять франків. За обручки теж можна взяти грубі грошики, принаймні за рубінову й ще за ту, з сірою перлиною. Одне слово, на око, тисяч вісімнадцять усі ці цяцьки коштують.

— Я теж так уважав, приблизно, звичайно.

— Ви погляньте на нього! Та ти хоч трохи кумекаєш у цій справі?

— Більш-менш. У Франкфурті моїм улюбленим заняттям було розглядати вітрини ювелірних крамниць. Але ви ж не хочете сказати, що мені буде належати вісімнадцять тисяч?

— Ні, серденько, цього я сказати не хочу. Але якщо ти зумієш хоч трошки виявити наполегливости й не торочити меш увесь час своє "більш-менш", то половина тобі, безперечно, дістанеться.

— Отже, дев'ять тисяч франків.

— Десять. Стільки, скільки насправді коштує лише діамантовий ланцюжок.