Сповідь афериста Фелікса Круля - Манн Томас

Насамперед я впізнав її за манерою широко розплющувати очі, що здивувало мене під час її розмови з митником, але очевидно, то була її манера, оскільки вона проробляла це й сьогодні вже без жодного приводу. Та й взагалі її зрештою доволі гарні риси явно мали схильність знервовано спотворюватися. Більше я нічого не помітив у вигляді цієї сорокалітньої брюнетки, що примусило б мене пошкодувати про той делікатний зв'язок, який виник у мене з нею. Маленький темний пушок на верхній губці був їй до лиця, а золотисто-брунатні очі завжди подобалися мені в жінок. Якби лише вона раз по раз не витріщали їх! Мені здавалося, що я зумів би м'яко відрадити її від цієї нав'язливої звички.

Отже, ми зупинилися в одному готелі, — якщо тільки в моєму випадку можна було вжити слово "зупинитися". Лише випадок перешкодив мені зустрітися з нею в приймальні біля столу пана, що легко червоніє. Близькість її в тісному просторі ліфта розбурхувала мої почуття. Не знаючи про мене, ніколи мене не бачивши, та й зараз мене не помічаючи, вона носила в собі мій безликий образ з тієї самої миті, коли вчора ввечері або сьогодні вранці, розпаковуючи валізи, виявила пропажу скриньки. Я мимоволі приписував її розшукам ворожий для мене сенс. Однак те, що її думки й розпитування про мене мали набути форми якихось кроків, спрямованих проти мене, що вона, можливо, якраз і повертається звідти, де ці кроки вже було зроблено, — така думка чомусь лише побіжно промайнула в мене, але не утвердилася як вірогідне припущення й не змогла побороти чарівности ситуації, коли та, хто шукає й розпитує, не підозрює, що той, про кого вона розпитує, так близько біля неї. Як я шкодував, мій прихильний читачу, шкодував за неї й за себе, що ця близькість буде настільки короткочасна — лише до другого поверху! Виходячи, пані, в думках якої я панував, сказала до рудого ліфтера:

— Merci, Armand.[46]

Така ввічливість не могла не привернути моєї уваги, адже вона зовсім недавно прибула й уже знає ім'я цього хлопця. Але можливо, вона давно його знає, можливо, вона часта гостя в готелі "Сент-Джеймс". Але ще більше мене вразило саме ім'я Арман і те, що саме цей Арман нас везе. Одне слово, коротке перебування в ліфті було дуже насиченим.

— А хто ця пані? — запитав я з-за спини рудого, коли ми поїхали далі.

Проте цей йолоп не удостоїв мене відповіди. Проте, виходячи на четвертому поверсі, я ще раз звернувся до нього з питанням:

— Скажіть, ви той самий Арман, що сьогодні ввечері йде з посади?

— Не твоє собаче діло, — нахабно відрізав він.

— Якоюсь мірою все-таки моє, — відповів я. — Тепер я — Арман. Я успадкував вашу посаду, але, звичайно не вашу хамську неотесаність.

— Imbecile![47] — Відплатив він мені, закриваючи дверцята ліфта у мене перед носом.

Коли я знову ввійшов до дортуару номер чотири, Станко спав. У великому поспіху я зробив таке: дістав з шафи свою валізу, заніс її до ванної кімнати, витяг скриньку, яку чесний Станко, слава богу, залишив недоторканою, скинувши піджака й камізельку, надів на шию чарівне топазове намисто, не без зусиль застебнув його ззаду. Потім я знову вдягся й порозпихав по кишенях інші, менш громіздкі коштовності, в тому числі й діамантовий ланцюжок. Після цього поставив на місце валізку, повісив у шафу біля дверей у коридор свою ліврею, одягнув куртку, шапку й побіг сходами вниз — гадаю, через небажання знову зустрітися з Арманом, — аби відразу вирушити в напрямку вулиці Небесних Сходів.

Хоча мої кишені були набиті коштовностями, у мене не знайшлося навіть кількох су на омнібус. Я мусив іти пішки, що було дуже нелегко, адже доводилося напитувати дорогу, та й ноги мої незабаром стали важкі, бо я мав увесь час іти під гору. Мені знадобилося не менше сорока п'яти хвилин, щоб дістатися до Монмартрського цвинтаря — орієнтиру, про який я запитував у перехожих. Зате звідти, оскільки відомості Станко виявилися цілком достовірними, я швидко дійшов до вулиці Дамремон та провулку Розумних дів, а звернувши на нього, вже через кілька кроків опинився біля мети.

Таке велетенське місто, як Париж, складається з безлічі кварталів і районів, за якими лише в рідкісних випадках можна здогадатися про велич цілого. За розкішним фасадом, що засліплює чужинців, метрополія приховує міщанські провінційні вулиці, які скромно живуть своїм власним життям. Багато мешканців вулиці Небесних Сходів, напевне, роками не бачили сяйва авеню Опери та вселенської товчії Італійського бульвару. Навколо мене була ідилічна глушина. На вузькій, мощеній бруком вулиці бавилися діти. Вздовж мирних тротуарів тяглися непоказні будинки, на нижньому поверсі деяких з них містилися такі ж непоказні крамниці колоніальних товарів, м'ясна лавка, пекарня, трохи далі — лимарна майстерня. Десь тут мала бути й крамничка годинникаря. Номер дев'яносто два я знайшов без зусиль. "П'єр Жан-П'єр, годинникар" — прочитав я на дверях біля вікна, де було виставлено різноманітні хронометри, кишенькові годинники, чоловічі та жіночі, жерстяні будильники й дешеві годинники для каміна.

Я натиснув ручку й увійшов під дзенькання дзвіночка, приведеного в дію дверима, що відчинялися. Господар крамниці, вставивши в око лупу в дерев'яній оправі, сидів за стійкою, верх якої становила скляна шухляда, де теж були розкладені всілякі годинники й ланцюжки, заглиблений у споглядання механізму кишенькового годинника, який, очевидно, вже чимало допік своєму власникові. Багатоголосе "тік-так" наповнювало приміщення.

— Доброго дня, пане майстре, — промовив я. — Знаєте, я хотів би придбати кишеньковий годинник з гарненьким ланцюжком.

— Хто ж вам заважає це зробити, хлопчику? — відповів він, виймаючи лінзу з ока. — Золоті вам, напевне, не будуть потрібні?

— Не обов'язково, — відказав я. — Блиск і позлітка для мене нічого не важать. Для мене важлива якість годинника й точність ходу.

— Правильний погляд на речі. Отже, показати вам срібні? — сказав він, відсовуючи внутрішню стінку скляного ящика, дістав звідти кілька зразків свого товару й поклав їх переді мною.

Це був сухенький дідок з жовто-сірими волоссям і бакенбардами, такими, що починають рости ледь не під очима й похнюплено звисають там, де бакенбарди мають закруглятися. Такі похмурі подоби, на жаль, зустрічаються досить часто.

Тримаючи в руках срібного годинника, який він особливо гаряче мені рекомендував, я запитав, скільки він коштує. Годинникар назвав ціну — двадцять п'ять франків.

— До речі, пане майстре, — сказав я, — мені б не хотілося купувати цього годинника, який мені, звичайно, подобається, за готівку. Я волів би повернутись до давнішої форми торгівлі — мінової. Погляньте-но на цю каблучку!

— І я дістав перстень із сірою перлиною, який заздалегідь переклав у потайну кишеньку, нашиту з внутрішнього боку правої кишені куртки.

— Мені хотілося б, — пояснив я, — продати вам цю чарівну річ і отримати від вас різницю між її вартістю і ціною годинника, іншими словами, оплатити годинник з тієї суми, яку я одержу за обручку, або, ще по-іншому, просити вас вирахувати вартість годинника, на мій погляд цілком правильну, з тих, ну скажімо, двох тисяч франків, які ви мені, безперечно, дасте за мою річ. Що ви скажете стосовно такої комбінації?

Примружившись, він уп'явся очима в каблучку в мене на долоні й потім так само пильно зиркнув на мене, його потворні щоки при цьому злегка задрижали.

— Хто ви такий і звідки у вас ця каблучка? — запитав він здавленим голосом. — За кого ви мене маєте і як ви смієте пропонувати мені таку угоду? Забирайтеся зараз же геть — це порядна крамниця.

Я сумно опустив голову і після короткого мовчання м'яко промовив:

— Пане Жан-П'єр, ви помиляєтесь. І ця помилка викликана недовірою, що мені й слід було передбачити, але вас від неї таки мало вберегти ваше знання людей. Ви дивитесь на мене — ну і що? Схожий я на… на того, за кого ви мене вважаєте? Те, що у вас спочатку промайнула така гадка, цілком природно, й мені ображатись не випадає. Але тепер, коли ви до мене придивились, я справді буду здивований, якщо ви не зміните своєї думки.

То швидко випростуючись, то знову опускаючи голову, він по черзі розглядав мою каблучку й мене.

— Звідки ви знаєте мою фірму? — поцікавився він нарешті.

— Від одного товариша по роботі й по кімнаті, — відповів я. — Зараз він не зовсім здоровий. Якщо бажаєте, я передам йому ваш уклін і побажання якнайшвидшого одужання. Звати його Станко.

Він усе ще вагався і з тремтячими щоками дивився то на мене, то на каблучку. Але я вже чудово бачив, що бажання заволодіти перстнем бере у нього гору над обережністю. Озирнувшись на двері, він узяв каблучку в мене з рук і квапливо повернувся на своє місце за стійкою, щоб роздивитися її в лупу.

— Тут є один дефект, — оголосив він, дослідивши перлину.

— Це для мене справді новина, — відповів я.

— Охоче вірю. Такий дефект може виявити лише фахівець.

— Ну, такий непомітний дефект навряд чи може зіграти роль при оцінці речі. І дозвольте запитати, як з діамантами?

— Дурниці, лише скалки, розеточка, одне слово, дріб'язок, просто так, для декорації. Сто франків, — оголосив він і кинув перстень на стійку, однак ближче до мене, ніж до себе.

— Я, мабуть, не дочув?

— Якщо ви тугий на вухо, хлопче, то забирайте це барахло — й до побачення!

— Але в такому разі я не куплю годинника.

— Je m'en fiche,[48] — відповів він. — Усього найкращого.

— Послухайте, пане Жан-П'єр, — знову почав я. — Ви вже вибачте мене за неввічливість, але маю сказати вам, що ви свої справи ведете абияк. Через надмірну скупість перериваєте перемовини, які ми ще тільки почали, й абсолютно випускає з уваги, що каблучка, хай навіть і не дуже цінна, можливо, не становить і сотої частки того, що я збираюся вам запропонувати. І це, маю зауважити, не фантазія, а факт, тож раджу вам у спілкуванні зі мною цим фактом керуватися.

Він пильно подивився на мене, і його огидні щоки затремтіли ще дужче. Знову зиркнувши на двері, він кивнув головою й процідив крізь зуби:

— Ходи сюди!

Потім він узяв каблучку, пропустив мене за стійку, відчинив двері до задушливого приміщення без вікон і запалив там яскраву гасову лампу над круглим столом, вкритим плюшем, поверх якого лежала ще й плетена скатертина.