Сповідь афериста Фелікса Круля - Манн Томас

Але не встиг я про це подумати, як вона заговорила про мій голос.

— Мені хочеться похвалити вас за приємний голос. Слова консисторіального радника Шато!

— Je serais infiniment content, Madame, — відповів я, — si ma voix n'offensait pas votre oreille![60]

Згори знову подзвонили. Ми були на другому поверсі. Вона раптом додала:

— C'est en effet une oreille musicale et sensible. Du reste, l'ouie n'est pas le seul de mes sens qui est susceptible.[61]

Дивовижна жінка! Я підтримав її під лікоть, ніби їй загрожувала якась небезпека, й сказав:

— Дозвольте, мадам, звільнити вас нарешті від цього вантажу й донести його до вашої кімнати!

Із цими словами я став брати у неї з рук один пакет за іншим і, покинувши свій ліфт, пішов коридором за нею. Ми пройшли не більше двадцяти кроків. Вона відчинила двадцять третій номер ліворуч і ввійшла переді мною до спальні, звідки прочинені двері вели до вітальні. Це була розкішна спальня з паркетною підлогою, устелена перським килимом, з меблями вишневого дерева, блискучим туалетним приладдям, з широким металевим ліжком, вкритим стьобаною эдвабною ковдрою, та сірим оксамитовим шезлонґом. На цей шезлонґ та на маленький скляний столик я й поклав пакети; в цей час мадам знімала берет і розстібала манто.

— Моя камеристка не знає, що я прийшла, її кімната на поверх вище. Чи не будете ви і далі так люб'язні й допоможете мені зняти верхній одяг?

— З величезним задоволенням, — відповів я, беручись до справи. Поки я знімав з її плечей хутро, підбите шовком, яке ще зберігало тепло її тіла, вона повернула до мене голову з пишним каштановим волоссям і хвилястим сивим пасмом, що задерикувато вибивалося на лоб і здавалося ще світлішим порівняно з кучмою темного волосся, широко розплющила очі, потім мрійливо заплющила їх — і промовила:

— Ти роздягаєш мене, відважний прислужнику?

Неймовірна жінка, і як це було сказано! Ошелешений, я все-таки зумів зібратися з духом, відповісти:

— Коли богові буде завгодно, мадам, і якщо час дозволить, я з насолодою продовжував би це чарівне заняття.

— У тебе немає для мене часу?

— На жаль, мадам, саме в цю мить немає. Ліфт стоїть на другому поверсі з відчиненими дверима. Його вимагають знизу й згори, та й тут перед ним, мабуть, зібралося вже чимало народу. Я втрачу місце, якщо негайно не повернуся до своїх обов'язків…

— Але в тебе знайшовся б час для мене, якби ти мав час?

— Знайшлося б безкінечно багато часу, мадам!

— Тож коли ти матимеш час для мене? — наполегливо запитала вона. Очі її широко розплющились, стали якимись хмільними, й вона впритул підійшла до мене в своєму сіро — блакитному англійському костюмі, що облягав фіґуру.

— Об одинадцятій моя робота закінчується, — тихо сказав я.

— Я чекатиму на тебе, — так само тихо відповіла вона.

— Ось тобі застава! — І перш ніж я встиг отямитись, моя голова опинилася між її долонь, а її рот притулився до мого для поцілунку, такого проникливого, такого глибокого, що він достеменно став тією заставою, яка нас поєднала.

Мабуть, я був трохи блідий, коли поклав на шезлонґ її манто, яке досі тримав у руках, і попрямував до дверей. Біля ліфта справді стояло троє подивованих панів, перед якими я поквапно вибачився не лише за свою відсутність, а й за те, що, перш ніж везти їх униз, мав спочатку піднятися з ними на четвертий поверх, звідки викликали ліфт і де вже нікого не виявилось. Унизу мені наговорили чимало грубощів за вчинений мною безлад, я відбився тим, що, мовляв, одна пані відчула раптову слабість і мені довелося супроводжувати її до номера.

Мадам Уфле — і слабість? Жінка такої відваги! Щоправда, цій відвазі чимало сприяли істотна різниця у віці й моє підлегле становище, яке вона охарактеризувала так незвично й зарозуміло. "Відважний прислужнику", — звернулася вона до мене. Особа, безперечно, доволі поетична! "Ти роздягаєш мене, відважний прислужнику?" Невідчепне слово, воно весь вечір не йшло у мене з голови, всі ті шість годин, які треба було прожити, перш ніж я матиму "час для неї". Воно трішки покоробило мене, це слово, але з іншого боку, сповнило гордости — я пишався відвагою, якої, власне, не мав, але яку вона нав'язала, так би мовити, надиктувала мені. Так чи інакше, однак у мене відваги було більше ніж достатньо. Вона вдихнула в мене відвагу — й насамперед через ту поєднуючу нас заставу.

О сьомій я віз її вниз на вечерю. Вона ввійшла до мене в кабіну, де вже було кілька пасажирів у вечірніх туалетах, які спускалися до ресторану з горішніх поверхів, у чудовій сукні з білого шовку з коротким шлейфом, з мереживами та вишитою тунікою, підперезаною на талії чорним оксамитовим паском, на шиї у неї було кольє з молочно-білих ряхтливих і бездоганно рівних перлин, яке на її щастя — й на горе годинникаря Жан-П'єра — не лежало в скриньці. Я був вражений її зверхньою неувагою до мене — і це після такого проникливого поцілунку! Й одразу помстився їй, підтримавши за лікоть не її, а схожу на примару стару. Мені здалося, що вона сміється над моєю милосердною ґалантністю.

О котрій годині повернулася вона до своєї кімнати, я так і не дізнався. Але вже було близько одинадцятої, у цей час продовжувала працювати лише одна підйомна машина, а два інші ліфтери отримували свободу. Сьогодні я був одним з цих двох. Аби після денної праці освіжитися для цього найніжнішого з усіх побачень, я спочатку зайшов до спільної ванної кімнати, а потім спустився сходами на другий поверх, до коридору, устеленого червоними доріжками, які приглушували крок; у цей час тут все було занурене в тишу й спокій. Я вважав за потрібне постукати в двері вітальні мадам Уфле під номером двадцять п'ять, але мені ніхто не відповів. Тоді я прочинив двері двадцять третього номера, її спальні, увійшов до маленького передпокою, легенько постукав у внутрішні двері й обережно приклав до них вухо.

У відповідь почулося запитальне й навіть злегка подивоване "entrez".[62]

Я підкорився, пропустивши повз вуха здивовану інтонацію. У кімнаті панувала червонувата напівтемрява, світилася лише лампочка на нічному столику. Мій погляд швидко оцінив становище і виявив відважну мешканку (я із задоволенням і по праву переношу на неї епітет, яким вона наділила мене) у ліжку під пурпуровою шовковою ковдрою, в розкішному ліжку, що стояло узголів'ям до стіни, неподалік від щільно запнутого вікна. Так, там лежала моя мандрівниця, закинувши руки за голову, в батистовому нічному вбранні, з короткими рукавами й глибоким вирізом, навколо якого пінилося мереживо. На ніч вона заплела коси та витончено і невимушено вінком уклала їх навколо голови. Сиве кучеряве пасмо вже не спадало їй на чоло, ледь помережане зморшками. Щойно я зачинив за собою двері, як почув клацання замка, поєднаного з ліжком автоматичним пристроєм.

Вона, як завжди, на одну мить широко розплющила золотисті очі. Але на її обличчі ще була якась тінь нервозної брехні, коли вона вигукнула:

— Як? Це ще що таке? Слуга, поденник, хлопчисько з простолюддя вривається до мене, коли я вже лягла спати?

— Це було ваше бажання, мадам, — відповів я, підходячи до її ложа.

— Моє бажання? Та невже? Ти кажеш — "бажання", замість того щоб сказати "наказ", який пані віддала слузі, хлопчику-ліфтерові, й з неймовірною своєю зухвалістю, зі своєю безсоромністю маєш на увазі "жагу", "полум'яний і пристрасний потяг", так, саме такий зміст безцеремонно й безоглядно ти вкладаєш у це слово, тому що ти молодий і гарний, такий молодий, такий гарний, такий нахабний… "Бажання", послухай-но, герою моїх бажань, моя мріє, міньйоне в лівреї, солодкий ілоте, скажи, чи відважишся ти, при всій своїй зухвалості, хоч трішки розділити зі мною це бажання?

Вона потягла мене за руку, і я мимоволі опустився на металеву крайку ліжка; щоб зберегти рівновагу, мені довелося спертися об спинку, так що я мимоволі схилився над її наготою, ледь прикритою найтоншим батистом і мереживами. На мене війнуло запашним теплом. Злегка ображений (не можу не зізнатися в цьому) її наполегливим підкреслюванням мого низького становища — навіщо то їй потрібно й чого вона цим хотіла домогтися? — я мовчки зігнувся ще нижче й притиснув свої губи до її уст, а вона відповіла мені ще проникливішим поцілунком, ніж той, передвечірній. Чи варто говорити, що я відповів на нього. Знявши мою руку з опори, вона засунула її за виріз своєї сорочки, під груди, вони припали мені якраз по руці, й взялася водити нею так, що болісно повстало, — й від неї це не сховалося, — моє чоловіче єство. Розчулена, вона співчутливо й радісно протуркотіла:

— О, мила юносте, наскільки ж ти краща того тіла, якому випало щастя розпалити тебе!

Й обома руками з неймовірною швидкістю взялася розстібати гачки і ґудзики на моїй куртці.

— Геть, геть, навіщо це, й це теж, — злітали з її губ квапливі слова. — Знімай, скидай, скидай, я хочу тебе бачити, хочу бачити бога! Та не барися ж! Comment, а ce propos, quand l'heure nous appelle, n'кtesvous pas encore pret pour la chapelle? Deshabillezvous vite! Je compte les instants! La parure de noce![63] Так я називаю твої божественні члени, мені не терпілося поглянути на них з першої ж хвилини. Ох, ось воно! Ох, як добре! Священні груди, плечі, яка солодка рука! Ну, знімай нарешті, все знімай… О-ля-ля, ось таку ґалантність я розумію! Йди-но до мене, мій bienaime.[64] До мене, до мене…

Ще ніколи я не зустрічав жінки, яка так володіє словом. Її слова були піснею, музикою, й вона безперервно говорила, поки я залишався з нею. Така вже в неї була манера — все вдягати у слова. У своїх обіймах вона стискала вихованця й сумлінного учня суворої Рози. Він обдаровував її щастям і чув з її уст підтвердження цьому.

— О, солоденький! О, ти, янголе кохання, породження пристрасти! А-а-а, чортеня, милий хлопчику, як ти це робиш! Мій чоловік ні на що не здатний, зовсім, зовсім ні на що! О, будь благословенний! Ти мене вбиваєш! Я не маю чим дихати від щастя, моє серце розривається, я помру від твого кохання! — Вона кусала мене в губи, в шию. — Кажи мені "ти", — раптом застогнала вона вже в останніх здригання. — Називай мене на "ти", не церемонься, принижуй мене! J'adore d'etre humiliйee! Je l'adore! Oh, je t'adore, petit esclave stupide qui me deshonore…[65]

Вона знемоглася.