Сповідь афериста Фелікса Круля - Манн Томас

Далі дорогою я майже не згадував про цей випадковий набуток й лише на якусь мить зринуло питання — чи спохопилася дама за своєю скринькою, коли вкладала назад свої речі, чи ні. Незабаром мені судилося точно довідатися про це.

Отже, мій потяг після дванадцятигодинного шляху, якщо рахувати й усі зупинки, сповільнюючи хід, підкотив до перону Північного вокзалу. І поки носії займалися багатими, обтяженими численним багажем пасажирами, багато з яких обмінювалися поцілунками з друзями й рідними, що їх зустрічали, а кондуктори, не вважаючи це для себе недостойним, у двері й вікна подавали носіям їхні ручні валізи й портпледи, — самотній юнак серед метушливої штовханини своїх непоказних супутників третього класу з валізкою в руках, ніким не помічений, вийшов з галасливого й досить непривабливого вокзалу. На брудній вулиці (того дня накрапав дрібний дощ) візники фіакрів, помітивши, що я несу валізу, заклично змахували своїми батогами й кричали до мене: "Ну як, поїхали, mon petit?" або "mon vieux",[10] або щось подібне. Але чим би я заплатив за проїзд? Грошей у мене було катма, а якщо сап'янова шкатулка й могла поправити моє становище, то зараз її вмістом я скористатися не міг. До того ж їхати у фіакрі до місця майбутньої служби мені не зовсім личило. Я вирішив пройти весь шлях пішки, хоч би який він був довгий, тож не раз ввічливо звертався до перехожих, питаючи, як пройти до Вандомської площі (я навмисне не згадував ні назви готелю, ні вулиці Сент-Оноре), але ніхто навіть не сповільнював кроку, щоб розчути моє запитання. Та все-таки я був не схожий на жебрака, оскільки моя жаліслива мати не пошкодувала декількох талерів, щоб хоч якось одягнути мене в дорогу. На акуратно латані черевики було поставлено нову підошву, на мені була тепла куртка з нагрудними кишенями й акуратна спортивна шапочка, з-під якої мальовничо вибивалося моє біляве волосся. Але шмаркача, який не може найняти носильника, сам волочить вулицями свій багаж та не має грошей на фіакр, сучасники нашого цивілізованого століття не удостоюють ні словом, ні поглядом, вони побоюються вступити з ним у будь-які зносини, припускаючи в такому перехожому наявність дуже підозрілої властивости, яка є бідністю, а значить, може бути й щось ще гірше, тож суспільство вважає за благо просто не помічати такого невдаху. Кажуть, що "бідність не вада", але це тільки слова. Людину заможну від бідности кидає в дріж, вона сприймає її чи то як сором, чи то як невизначений докір, а загалом як щось огидне, й завжди пам'ятає, що краще з бідністю не зв'язуватися, щоб уникнути неприємних ускладнень.

Я не раз з болем помічав таке ставлення до бідности; те саме відбувалось і в день мого приїзду. Нарешті я зупинив одну бабусю, яка — не знаю навіщо й чому — штовхала поперед себе дитячий візок, набитий якимось посудом, і вона, єдина з усіх, не тільки вказала потрібний мені напрямок, а й докладно описала місце, де я вийду до омнібусної лінії, яка веде на знамениту площу. Ті кілька су, які коштував цей вид пересування, були мені по кишені, й, довідавшись про це, я зрадів. Що довше, пояснюючи мені дорогу, вдивлялася в мене добра стара, то ширше розпливався в усмішці її беззубий рот; нарешті вона поплескала мене по щоці своєю жорсткою рукою й сказала:

— Dieu vous benisse, mon enfant![11]

І ця ласка була мені дорожча, ніж ласки найкрасивіших рук, що згодом випадали мені на долю.

Париж жодним чином не справляє чудового враження на приїжджого, який виходить на його тротуар біля вокзалу, проте розкіш і пишність наростають з наближенням до серця цього міста; тримаючи на колінах свою валізку, я не те що боязко (боязкість я мужньо тамував у собі), але здивовано й побожно поглядав з вузького місця, яке мені вдалося відвоювати в омнібусі, на сліпучий блиск його вулиць та площ, на метушню екіпажів, штовханину перехожих, на сяйво спокусливих вітрин, на заманливі кафе й ресторани, театри в білому, сліпучому світлі дугових ліхтарів, поки кондуктор вигукував назви, які так часто й з такою ніжністю вимовляв мій бідний батько, на кшталт: площа Біржі, вулиця Четвертого вересня, бульвар Капуцинок,[12] площа Опери — й багато інших.

Вуличний гамір, крізь який долинали вигуки продавців газет, був просто заглушливий, а світло — яскраве до запаморочення. Під накриттями кафе за маленькими столиками сиділи люди в пальтах і капелюхах, з ціпочками, затисненими між колінами, й, ніби в театрі, дивилися на натовп перехожих та на екіпажі, що шмигали туди сюди, а біля їхніх ніг повзали якісь темні фіґури, підбираючи недопалки сигар. Анітрохи цим не бентежачись, вони просто не помічали бідних плазунів або ж уважали їх цілком нормальним й узаконеним породженням цивілізації, за радісною метушнею якої вони з таким задоволенням спостерігали зі свого при хистку.

Кожній освіченій людині відомо, що горда вулиця Миру пов'язує площу Опери з Вандомською площею; там, біля обеліска, увінчаного скульптурою великого імператора, я вийшов з омнібуса, щоб пішки дістатися до справжньої своєї мети — вулиці Сент-Оноре, яка йде паралельно до вулиці Риволі. Відшукати цю мету було неважко: ще здалеку мені впали в очі досить великі й яскраво освітлені літери на вивісці готелю "Сент-Джеймс енд Олбані".

Біля під'їзду метушилися люди. Панство, що сідало в найману карету з прив'язаними до її задку скринями, роздавало чайові слугам, які крутилися біля них, у той час як інші лакеї витягали у вестибюль багаж щойно прибулих гостей. Я добровільно йду на те, щоб викликати усмішку читачів, коли зізнаюсь у певній боязкості, яку відчував при думці, що у когось вистачає сміливости невимушено увійти до цього елеґантного, дорогого готелю. Але хіба право й обов'язок не об'єдналися, щоб надати мені мужности? Хіба мені не призначено сюди з'явитися й хіба мені не надано тут місце? І хіба мій хрещений Шіммельпрістер не на "ти" з головою цього закладу? І все-таки я зі скромности скористався не обертальними дверима, через які проходили новоприбульці, а боковим входом, куди носильники заносили багаж. Проте ці останні — не знаю вже, за кого вони мене прийняли, але, в усякому разі, не за свого брата — відіслали мене назад, і мені не залишилося нічого іншого, як, тримаючи в руках валізку, ввійти через пишні двері, повернути які мені, на моє превелике збентеження, допоміг хлопчик у червоній курточці, що стояв поряд з ними. "Dieu vous benisse, mon enfant", — подякував я словами тієї доброї бабусі, від чого він вибухнув таким нестримним сміхом, як ті дітлахи, з якими я бавився в потязі.

Я опинився в чудовій залі з порфірними колонами та хорами, заповненій людьми; одні ходили залою з кінця в кінець, інші, вдягнені подорожньому, в тому числі й панії з тремтячими песиками на колінах, сиділи в глибоких кріслах, розставлених на килимах біля колон. Якийсь ліврейний молодик у пориві службової старанности спробував вихопити в мене валізку, але я відхилив його послуги й негайно вирушив праворуч, до стійки, за якою сидів портьє, пан зі стомленим холодним поглядом, в обшитому галуном сурдуті, який, очевидно, звик стягувати солідну данину з постояльців; трьома або чотирма мовами він давав довідки клієнтам, що обступили його і водночас із люб'язною усмішкою вручав іншим ключі від кімнат. Я довго чекав, перш ніж мені вдалося влучити вільну хвилинку й довідатися в нього, коли й де я матиму честь постати перед паном генеральним директором Штюрцлі.

— Ви хочете говорити з паном Штюрцлі? — перепитав він з образливим подивом. — Але хто ви такий?

— Новий працівник готелю, — відповів я, — найкращим чином відрекомендований панові генеральному директорові.

— Etonnant![13] — з іронією зауважив цей зарозумілий суб'єкт, що глибоко мене зачепило, й додав: — Не сумніваюся, що мсьє Штюрцлі вже давно згорає від нетерпіння, очікуючи вашого візиту. Не вважайте за клопіт пройти кілька кроків далі, до приймальні.

— Безмежно вам вдячний, monsieur le concierge,[14] — від повідав я. — Нехай щедрі чайові й надалі з усіх боків стікаються до вас, щоб ви найближчим часом отримали змогу відійти в приватне життя.

— Ідіот! — долинуло мені вслід. Але мене це анітрохи не засмутило й не збентежило. Не випускаючи з рук валізки, я пішов далі, до приймальні, справді розташованої всього за декілька кроків від стійки консьєржа з того самого боку зали. Її обступили ще щільніше. Численні приїжджі бажали особисто говорити з двома панами, що сиділи там у вишуканих смокінгах, аби довідатися про заздалегідь замовлені апартаменти, дізнатися про номери наданих їм кімнат і відразу заповнити "листки для приїжджих". Мені довелося набратись терпіння, перш ніж я підійшов до столу, та нарешті я таки опинився віч-на-віч з одним з двох директорів — ще досить молодим чоловіком у пенсне, з закрученими догори вусиками на землисто-блідому обличчі, що не знає свіжого повітря.

— Вам потрібен номер? — запитав він, оскільки зі скромности я не заговорив першим.

— О ні, ні, пане директоре, — усміхаючись відповідав я.

— Я тутешній службовець, якщо мені вже дозволено так називати себе. Моє ім'я Круль, Фелікс Круль. Я прийшов сюди, щоб, за домовленістю між паном Штюрцлі й моїм хрещеним, професором Шіммельпрістером, виконувати будь-яку роботу, яку мені доручать.

— Відійдіть убік, — швидко наказав він пошепки. — Он туди, подалі!

При цих словах його землисте обличчя порожевіло, й він тривожно озирнувся навколо — здавалося, поява перед публікою нового службовця без лівреї, у звичайній своїй людській подобі, надзвичайно його збентежила. І справді, очі кількох людей з цікавістю звернулися на мене. Деякі навіть перестали заповнювати свої папірці, щоб трохи краще мене роздивитися.

— Certainement, monsieur le directeur![15] — напівголосно відповів я й став на чималій відстані навіть від тих, що прийшли набагато пізніше за мене. Проте таких було небагато, через дві-три хвилини приймальня зовсім спорожніла, очевидно, на короткий час.

— Ну, де ви там, — звернувся до мене пан із землисто-сірим обличчям.

— L'employe volontaire Фелікс Круль,[16] — відповів я, не рухаючись з місця, я хотів, щоб він попросив мене піді йти.

— Підійдіть сюди! — роздратовано мовив він. — Чи ви вважаєте, що я буду перекрикуватися з вами на такій від стані?

— Я відійшов подалі за вашим наказом, пане директоре, — відповів я, наблизившись, — і чекав нового розпорядження.

— Я повинен був вам це наказати, — заперечив він. — Що вам тут треба? І як вам взагалі спало на думку з'явитися сюди через парадний хід і, ні сіло ні впало, змішатися з нашими клієнтами?

— Тисячу разів прошу вибачення за цю промашку, — з винуватим виглядом відповідав я. — Я не знайшов іншого шляху, окрім як через вестибюль.