Війна і мир (том 4) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

— Візьми собі. — [Gardez pour vous,] — сказав він, подаючи обрізки, повернувся і пішов.

— От маєш, — сказав Каратаєв, похитуючи головою. — Кажуть, нехристи, а також душа є. Ото ж бо старички казали: спітніла рука торовата, суха непіддатлива. Сам голий, а ось віддав же. — Каратаєв, задумливо посміхаючись і дивлячись на обрізки, помовчав деякий час. — А підверточки, друже, важнецьки вийдуть, — сказав він і повернувся в балаган.

Глава 12

Минуло чотири тижні з тих пір, як П'єр був у полоні. Незважаючи на те, що французи пропонували перевести його з солдатського балагана в офіцерський, він зостався в тому балагані, до якого вступив з першого дня.

У розореній і спаленій Москві П'єр відчув майже крайні межі поневірянь, які може переносити людина; але, завдяки своїй сильній статурі і здоров'ю, якого він не осягав до сих пір, і найдужче завдяки тому, що ці поневіряння підходили так непомітно, що не можна було сказати, коли вони розпочалися, він переносив не тільки легко, але і безжурно своє становище. І саме в цей-то самий час він отримав той затишок і удоволення собою, до яких він безрезультатно тягся колись. Він довго в своєму житті шукав з різних сторін цього заспокоєння, єдності з самим собою, того, що так вразило його в солдатах в Бородінській битві, — він шукав цього у філантропії, в масонстві, в розсіянні світського життя, у вині, в геройському подвигу самопожертви, в романтичній любові до Наташі; він шукав цього шляхом думки, і всі ці шукання і спроби всі обдурили його. І він, сам не думаючи про те, отримав це заспокоєння і цю згоду з самим собою тільки через жах смерті, через злигодні і через те, що він зрозумів у Каратаєві.

Ті страшні хвилини, які він пережив під час страти, як ніби змили назавжди з його уяви і спогадів тривожні думки і почуття, які перш здавалися йому важливими. Йому не спадало і думки ні про Росію, ні про війну, ні про політику, ні про Наполеона. Йому очевидно було, що все це не стосувалося його, що він не покликаний був і тому не міг судити про все це. "Літо та зима — союзу нема", — повторював він слова Каратаєва, і ці слова дивно заспокоювали його. Йому здавалося тепер незрозумілим і навіть смішним його намір убити Наполеона і його обчислення щодо кабалістичного числа і звіра Апокаліпсиса. Озлоблення його проти дружини і тривога про те, щоб не було осоромлене його ім'я, тепер здавалися йому не тільки незначні, але забавні. Що йому було за справа до того, що ця жінка вела там десь те життя, яке їй подобалася? Кому, особливо йому, є діло до того, що дізнаються або не дізнаються, що ім'я їх полоненого було граф Безухов?

Тепер він часто згадував свою розмову з князем Андрієм і цілком погоджувався з ним, тільки трохи інакше розуміючи думку князя Андрія. Князь Андрій думав і говорив, що щастя буває тільки негативне, але він говорив це з присмаком гіркоти та іронії. Начебто, кажучи це, він висловлював іншу думку — про те, що всі вкладені в нас поривання до щастя позитивного вкладені тільки для того, щоб, не задовольняючи, мучити нас. Але П'єр без жодної задньої думки визнавав справедливість цього. Відсутність страждань, задоволення потреб і внаслідок того свобода вибору занять, тобто способу життя, представлялися тепер П'єру безсумнівним і вищим щастям людини. Тут, тепер тільки, в перший раз П'єр цілком оцінив насолоду їжі, коли хотілося їсти, пиття, коли хотілося пити, сну, коли хотілося спати, тепла, коли було холодно, розмови з людиною, коли хотілося говорити і послухати людський голос. Задоволення потреб — хороша їжа, чистота, свобода — тепер, коли він був позбавлений всього цього, здавалися П'єру досконалим щастям, а вибір заняття, тобто життя, тепер, коли вибір цей був так обмежений, здавалися йому такою легкою справою, що він забував те, що надлишок зручностей життя знищує все щастя задоволення потреб, а велика свобода вибору занять, та свобода, яку йому в його житті давали освіта, багатство, становище в світі, що ця-то свобода і робить вибір занять нерозв'язно важким і знищує саму потребу і можливість заняття. Всі мрії П'єра тепер прагнули до того часу, коли він буде вільний. А між тим згодом і все своє життя П'єр із захопленням думав і говорив про цей місяць полону, про тих неповернутих, сильних і радісних відчуттях і, головне, про той повний душевний спокій, про найповнішу внутрішню свободу, які він відчував тільки в цей час.

Коли він в перший день, вставши рано вранці, вийшов на зорі з балагану і побачив спочатку темні купола, хрести Ново-Дівочого монастиря, побачив морозну росу на курній траві, побачив пагорби Воробйових гір і лісистий берег, що звивається над рікою і ховається в ліловій далині, коли відчув дотик свіжого повітря і почув звуки галок, які летіли з Москви через поле і коли потім раптом бризнуло світлом зі сходу і урочисто виплив край сонця через хмари, і купола, і хрести, і роса, і даль, і річка, все заграло в радісному осянні, — П'єр відчув нове, не видчуване їм почуття торжества і міцності життя.

І почуття це не тільки не покидало його в увесь час полону, але, навпаки, зростало в ньому в міру того, як збільшувалися труднощі його положення.

Почуття цієї готовності на все, моральної зібраності ще більш підтримувалося в П'єрі тією високою думкою, яка, невдовзі по його вступі в балаган, встановилася про нього між його товаришами. П'єр з своїм знанням мов, з тією повагою, яку до нього проявляли французи, з своєю простотою, віддававший усе, що у нього просили (він отримував офіцерські три рубля в тиждень), з своєю силою, яку він показав солдатам, вдавлюючи цвяхи в стіну балагану, з лагідністю, яку він виявляв у поводженні з товаришами, з своєю незрозумілою для них здатністю сидіти нерухомо і, нічого не роблячи, думати, представлявся солдатам доволі таємничою і вищою істотою. Ті самі властивості його, які в тому світі, в якому він жив раніше, були для нього якщо не шкідливі, то сором'язливі — його сила, зневага до зручностей життя, неуважність, простота, — тут, між цими людьми, давали йому становище майже героя. І П'єр відчував, що цей погляд зобов'язував його.

Глава 13

В ніч з 6-го на 7-е жовтня почався рух виступалих французів: ламалися кухні, балагани, укладалися вози і рухалися війська і обози.

О сьомій годині ранку конвой французів, в похідній формі, в ківерах, з рушницями, ранцями і величезними мішками, стояв перед балаганом, і французький жвавий гомін, пересипаний лайками, перекочувався по всій лінії.

У балагані всі були готові, одягнені, підперезані, взуті і дожидали тільки наказу виходити. Недужий солдат Соколов, блідий, худий, з синіми кругами коло очей, один, не взутий і не одягнений, сидів на своєму місці і очима, що викотилися від худорлявості, запитально дивився на товаришів які не звертали на нього уваги, і приглушено, рівномірно стогнав. Мабуть, не стільки страждання — він був слабий кривавим поносом, — скільки побоювання і горе залишатися одному примушували його стогнати.

П'єр, взутий в черевики, зшиті для нього Каратаєвим з шматочків, які приніс француз для підшивки собі підошов, підперезаний мотузком, підійшов до хворого і присів перед ним напочіпки.

— Що ж, Соколов, вони ж не зовсім йдуть! У них тут гошпіталь. Може, тобі ще краще нашого буде, — сказав П'єр.

— О Боже! О смерть моя! О Боже! — голосніше застогнав солдат.

— Та я зараз ще запитаю їх, — сказав П'єр і, піднявшись, пішов до дверей балагану. У той час як П'єр підходив до дверей, зовні підходив з двома солдатами той капрал, який вчора пригощав П'єра трубкою. І капрал і солдати були в похідній формі, в ранцях і ківерах з застебнутими підборідними ремінцями, що змінювали їх знайомі обличчя.

Капрал йшов до дверей з тим, щоб, за наказом начальства, зачинити. Перед випуском треба було перерахувати полонених.

— Капрал, що з хворим робити? [Caporal, que fera-t-on du malade?] — почав П'єр; але в ту хвилину, як він говорив це, він засумнівався, чи той це знайомий його капрал або інший, невідомий чоловік: так несхожий був на себе капрал в цю хвилину. Крім того, в ту хвилину, як П'єр говорив це, з двох сторін раптом почувся тріск барабанів. Капрал насупився на слова П'єра і, промовивши безглузду лайку, зачинив двері. У балагані стало напівтемно; з двох сторін різко тріщали барабани, заглушаючи стогони хворого.

"Ось воно! .. Знову воно!" — сказав собі П'єр, і невільний холод промайнув по його спині. У зміненому обличчі капрала, в звуці його голосу, в збудливому і заглушаючому тріску барабанів П'єр розпізнав ту загадкову, байдужу силу, яка змушувала людей проти своєї волі умертвляти собі подібних, ту силу, дію якої він бачив під час страти. Страшитися, силкуватися уникати цієї сили, звертатися з проханнями або умовляннями до людей, які служили знаряддями її, було даремно. Це знав тепер П'єр. Треба було очікувати і терпіти. П'єр не підійшов більше до хворого і не озирнувся на нього. Він, мовчки, похмурнівши, стояв біля дверей балагану.

Коли двері балагану відчинилися і полонені, як отара баранів, давлячи один одного, затіснились в виході, П'єр пробився вперед їх і підійшов до того самого капітана, який, за запевненням капрала, готовий був все зробити для П'єра. Капітан теж був в похідній формі, і з холодного обличчя його дивилося теж "воно", яке П'єр відчув в словах капрала і в гупанні барабанів.

— Проходьте, проходьте, [Filez, filez,. ] — примовляв капітан, строго насуплюючись й дивлячись на полонених, що товпилися повз нього. П'єр знав, що його спроба буде марною, але підійшов до нього.

— Ну, що ще? [Eh bien, qu'est ce qu'il y a?] — непривітно озирнувшись, як би не впізнавши, сказав офіцер. П'єр сказав про хворого.

— Він піде, хай йому грець! [Il pourra marcher, que diable!] — сказав капітан. — Проходьте, проходьте [Filez, filez,] — продовжував він lfks, не дивлячись, на П'єра.

— Та ні ж, він вмирає ...] [Mais non, il est a l'agonie ... — почав було П'єр.

— Піди ти до ... [Voulez vous bien ? ]! — злобно насупившись, крикнув капітан.

Драм да да дам, дам, дам, тріщали барабани. І П'єр зрозумів, що таємнича сила вже цілком опанувала цими людьми і що тепер говорити ще що-небудь було марно.

Полонених офіцерів відокремили від солдатів і веліли їм іти попереду.