Війна і мир (том 4) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Вона зробила рух — клубок скотився з її колін. Вона здригнулася, озирнулася на нього і, затуляючи свічку рукою, обережним, гнучким і точним рухом зігнулася, підняла клубок і сіла в попереднє положення.

Він дивився на неї, не рухаючись, і бачив, що їй потрібно було після свого руху зітхнути на повні груди, але вона не наважувалася цього зробити і обережно переводила подих.

У Троїцькій лаврі вони говорили про минуле, і він сказав їй, що, якщо б він був живий, він би дякував вічно бога за свою рану, яка звела його знову з нею; але з тих пір вони ніколи не говорили про майбутнє.

"Могло або не могло це бути? — думав він тепер, дивлячись на неї і прислухаючись до легкого сталевого звуку спиць. — Невже тільки для того так дивно звела мене з нею доля, щоб мені померти? .. Невже мені відкрилася істина життя тільки для того, щоб я жив у брехні? Я люблю її найбільше в світі. Але що ж робити мені, якщо я люблю її? " — сказав він, і він раптом мимоволі застогнав, за звичкою, яку він придбав під час своїх страждань.

Почувши цей звук, Наташа поклала панчоху, перехилилася ближче до нього і раптом, помітивши що світяться його очі, підійшла до нього легким кроком і нагнулася.

— Ви не спите?

— Ні, я давно дивлюся на вас; я відчув, коли ви увійшли. Ніхто, як ви, не дає мені тієї м'якої тиші ... того сяяння. Мені так і хочеться плакати від радості.

Наташа ближче присунулася до нього. Обличчя її іскрилося захопленою радістю.

— Наташо, я надміру люблю вас. Більше всього на світі.

— А я? — Вона відвернулася на мить. — Чому ж занадто? — сказала вона.

— Чому занадто? .. Ну, як ви думаєте, як ви відчуваєте до душі, по всій душі, буду я живий? Як вам здається?

— Я впевнена, я впевнена! — майже скрикнула Наташа, пристрасним рухом взявши його за обидві руки.

Він помовчав.

— Як би добре! — І, взявши її руку, він поцілував її.

Наташа була щаслива і схвильована; і негайно ж вона згадала, що цього не можна, що йому потрібен спокій.

— Однак ви не спали, — сказала вона, пригнічуючи свою радість. — Постарайтеся заснути ... будь ласка.

Він випустив, потиснувши її руку, вона перейшла до свічки і знову сіла в попереднє положення. Два рази вона озирнулася на нього, очі його світилися їй назустріч. Вона задала собі урок на панчосі і сказала собі, що до тих пір вона не озирнеться, поки не закінчить його.

Дійсно, скоро після цього він закрив очі і заснув. Він спав недовго і раптом в холодному поту тривожно прокинувся.

Засинаючи, він думав про те саме, про що він думав все від час, — про життя і смерті. І більше про смерть. Він відчував себе ближче до неї.

"Любов, кохання? Що таке любов? — думав він.

— Любов заважає смерті. Любов є життя. Все, все, що я розумію, я розумію тільки тому, що люблю. Все є, все існує тільки тому, що я люблю. Все пов'язано одною нею. Любов є Бог, і вмерти — значить мені, частці любові, повернутися до загального і вічного джерела ". Думки ці здалися йому втішні. Але це були тільки думки. Чогось не вистачало в них, щось було однобічно особисте, розумове — не було очевидності. І було те ж занепокоєння і неясність. Він заснув.

Він бачив уві сні, що він лежить в тій же кімнаті, в якій він лежав в дійсності, але що він не поранений, а здоровий. Багато різних осіб, незначних, байдужих, з'являється перед князем Андрієм. Він говорить з ними, сперечається про щось непотрібне. Вони збиратися їхати кудись. Князь Андрій смутно нагадує, що все це мізерно і що у нього є інші, найважливіші турботи, але продовжує говорити, дивуючи їх, якісь порожні, дотепні слова. Потроху, непомітно всі ці особи починають зникати, і все замінюється одним питанням про зачиненої двері. Він встає і йде до дверей, щоб засунути засувку і замкнути її. Тому, що від того, чи він встигне або не встигне замкнути її, залежить все. Він йде, поспішає, ноги його не рухаються, і він знає, що не встигне замкнути двері, але все-таки болісно напружує всі свої сили. І болісний страх охоплює його. І цей страх є страх смерті: за дверима стоїть воно. Але в той же час як він безсило-незграбно підповзає до дверей, це щось жахливе, з іншого боку вже, натискаючи, ломиться в неї. Щось не людське — смерть — ломиться в двері, і треба утримати її. Він схоплюється за двері, напружує останні зусилля — замкнути вже не можна — хоч утримати її; але сили його слабкі, недоладні, і, надавлювані жахливим, двері відчиняються і знову зачиняються.

Ще раз воно надавив звідти. Останні, надприродні зусилля марні, і обидві половинки відчинилися беззвучно. Воно увійшло, і воно є смерть. І князь Андрій помер.

Але в ту ж мить, як він помер, князь Андрій згадав, що він спить, і в ту ж мить, як він помер, він, зробивши над собою зусилля, прокинувся.

"Так, це була смерть. Я помер — я прокинувся. Так, смерть — пробудження! " — раптом просвітліло в його душі, і завіса, яка приховувала досі невідоме, була піднята перед його душевним поглядом. Він відчув як би звільнення перш пов'язаної в ньому сили і ту дивну легкість, яка з тих пір не залишала його.

Коли він, прийшовши до тями в холодному поту, заворушився на дивані, Наташа підійшла до нього і запитала, що з ним. Він не відповів їй і, не розуміючи її, подивився на неї дивним поглядом.

Це щось було те, що трапилося з ним за два дні до приїзду княжни Марії. З цього ж дня, як казав доктор, виснажлива лихоманка прийняла поганий характер, але Наташа не цікавилася тим, що говорив доктор: вона бачила ці страшні, більш для неї безсумнівні, моральні ознаки.

З цього дня почалося для князя Андрія разом з пробудженням від сну — пробудження від життя. І щодо тривалості життя воно не здавалося йому більш повільне, ніж пробудження від сну щодо тривалості сновидіння.

Нічого не було страшного і різкого в цьому, відносно-повільному, пробудженні.

Останні дні та години його пройшли звичайно і просто. І княжна Марія і Наталка, що не відходили від нього, відчували це. Вони не плакали, не здригалися і останнім часом, самі відчуваючи це, ходили вже не за ним (його вже не було, він пішов від них), а за самим близьким спогадом про нього — за його тілом. Почуття обох були такі сильні, що на них не діяла зовнішня, страшна сторона смерті, і вони не знаходили потрібним ятрити своє горе. Вони не плакали ні при ньому, ні без нього, але і ніколи не говорили про нього між собою. Вони відчували, що не могли висловити словами того, що вони розуміли.

Вони обидві бачили, як він глибше і глибше, повільно і спокійно, опускався від них кудись туди, і обидві знали, що це так має бути і що це добре.

Його сповідували, причастили; всі приходили до нього прощатися. Коли йому привели сина, він доклав до нього свої губи і відвернувся, не тому, щоб йому було важко або жаль (княжна Марія і Наталка розуміли це), але тільки тому, що він вважав, що це все, що від нього вимагали; але коли йому сказали, щоб він благословив його, він виконав необхідне і озирнувся, ніби запитуючи, чи не потрібно ще що-небудь зробити.

Коли відбувалися останні здригання тіла, яке залишав дух, княжна Марія і Наталка були тут.

— Скінчилося ?! — сказала княжна Марія, після того як тіло його вже кілька хвилин нерухомо, холодіючи, лежало перед ними. Наташа підійшла, глянула в мертві очі і поспішила закрити їх. Вона закрила їх і не поцілувала їх, а приклалася до того, що було найближчим спогадом про нього.

"Куди він пішов? Де він тепер? .. "

Коли одягнене, обмите тіло лежало в труні на столі, всі підходили до нього прощатися, і всі плакали.

Миколка плакав від болісного нерозуміння, що розривало його серце. Графиня і Соня плакали від жалю до Наташі і про те, що його немає більше. Старий граф плакав про те, що скоро, він відчував, і йому треба було зробити той же страшний крок.

Наталя і княжна Марія плакали теж тепер, але вони плакали не від свого особистого горя; вони плакали від побожного розчулення, що охопила їх душі перед свідомістю простого та урочистого таїнства смерті, яке відбулося перед ними.

ЧАСТИНА ДРУГА

Глава 1

Для людського розуму недоступна сукупність причин явищ. Але потреба відшукувати причини вкладена в душу людини. І людський розум, не вникнувши в незліченність і складність умов явищ, із яких кожне окремо може представлятися причиною, хапається за перше, саме зрозуміле зближення і каже: ось причина. В історичних подіях (де предметом спостереження суть дій людей) самим первісним зближенням представляється воля богів, потім воля тих людей, які стоять на самому видному історичному місці, — історичних героїв. Але варто тільки вникнути в суть кожної історичної події, тобто в діяльність всієї маси людей, які брали участь у події, щоб переконатися, що воля історичного героя не тільки не керує діями мас, але сама постійно керована. Здавалося б, все одно розуміти значення історичної події так чи інакше. Але між людиною, яка говорить, що народи Заходу пішли на Схід, тому що Наполеон захотів цього, і людиною, який говорить, що це відбулося, тому що мало відбутися, існує та ж відмінність, яка існувала між людьми, які стверджували, що земля стоїть твердо і планети рухаються навколо неї, і тими, які говорили, що вони не знають, на чому тримається земля, але знають, що є закони, що керують рухом і її, і інших планет. Причин історичної події — немає і не може бути, окрім єдиної причини всіх причин. Але є закони, що керують подіями, почасти невідомі, почасти ті, що намацуються нами. Відкриття цих законів можливе тільки тоді, коли ми цілком зречемося відшукування причин в волі однієї людини, точно так же, як відкриття законів руху планет стало можливо тільки тоді, коли люди відмовилися від уявлення непорушності землі.

Після Бородінської битви, заняття ворогом Москви і спалення її, найважливішим епізодом війни 1812 року історики визнають рух російської армії з Рязанської на Калузьку дорогу і до Тарутинського табору — так званий фланговий марш за Красною Пахрою. Історики приписують славу цього геніального подвигу різним особам і сперечаються про те, кому, власне, вона належить. Навіть іноземні, навіть французькі історики визнають геніальність російських полководців, говорячи про цей фланговий марш. Але чому військові письменники, а за ними і всі, вважають, що цей фланговий марш є вельми глибокодумний винахід якоїсь однієї особи, який врятував Росію і погубив Наполеона, — вельми важко зрозуміти.