Війна і мир (том 4) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Цікавість і хвилювання його і всієї юрби при цьому п'ятому вбивстві дійшло до вищого ступеня. Так само як і інші, цей п'ятий здавався спокійним: він загортав халат і чухав однієї босою ногою іншу.

Коли йому стали зав'язувати очі, він поправив сам вузол на потилиці, який різав йому; потім, коли притулили його до закривавленому стовпа, він завалився назад, і, так як йому в цьому положенні було незручно, він поправився і, рівно поставивши ноги, спокійно притулився. П'єр не зводив з нього очей, не упускаючи ні найменшого руху.

Повинно бути, почулася команда, мабуть, після команди пролунали постріли восьми рушниць. Але П'єр, скільки він не старався згадати потім, не чув жодного звуку від пострілів. Він бачив тільки, як чомусь раптом опустився на мотузках фабричний, як показалася кров в двох місцях і як самі мотузки, від тяжкості повислого тіла, розпустилися і фабричний, неприродно опустивши голову і підвернувши ногу, сів. П'єр підбіг до стовпа. Ніхто не утримував його. Навколо фабричного щось робили перелякані, бліді люди. У одного старого вусатого француза тряслася нижня щелепа, коли він одв'язував мотузки. Тіло спустилося. Солдати ніяково і квапливо потягли його за стовп і стали зіштовхувати в яму.

Всі, очевидно, без сумніву знали, що вони були злочинці, яким треба було швидше приховати сліди свого злодіяння.

П'єр заглянув в яму і побачив, що фабричний лежав там колінами догори, близько до голови, одне плече вище іншого. І це плече судорожно, рівномірно опускалося і піднімалося. Але вже лопати землі сипалися на все тіло. Один із солдатів сердито, злобно і болісно крикнув на П'єра, щоб він повернувся. Але П'єр не зрозумів його і стояв біля стовпа, і ніхто не відганяв його.

Коли вже яма була вся засипана, почулася команда. П'єра відвели на його місце, і французькі війська, що стояли фронтами по обидва боки стовпа, зробили напівоберт і стали проходити мірним кроком повз стовпа. Двадцять чотири людини стрільців з розрядженими рушницями, які стояли в середині кола, примикали бігом до своїх місць, в той час як роти проходили повз них.

П'єр дивився тепер дурними очима на цих стрільців, які попарно вибігали з кола. Всі, крім одного, розійшлись по ротах. Молодий солдат з мертво-блідим обличчям, в ківері, що звалився назад, спустивши рушницю, все ще стояв проти ями на тому місці, з якого він стріляв. Він, як п'яний, хитався, роблячи то вперед, то назад кілька кроків, щоб підтримати своє падаюче тіло. Старий солдат, унтер-офіцер, вибіг з лав і, схопивши за плече молодого солдата, втягнув його в роту. Натовп росіян і французів став розходитися. Всі йшли мовчки, з опущеними головами.

— Це їх навчить підпалювати. [Ca leur apprendra a incendier,] — сказав хтось із французів. П'єр озирнувся на говірливого і побачив, що це був солдат, який бажав утішитися чимось в тому, що було зроблено, але не міг. Не доказав розпочатого, він махнув рукою і пішов геть.

Глава 12

Після страти П'єра відокремили від інших підсудних і залишили одного в невеликий, розореній і загидженій церкви.

Перед вечором вартовий унтер-офіцер з двома солдатами увійшов до церкви і оголосив П'єру, що він пробачений і надходить тепер в бараки військовополонених. Не розуміючи того, що йому говорили, П'єр встав і пішов з солдатами. Його привели до побудованих вгорі поля з обгорілих дощок, колод і тесу балаганів і ввели в один з них. У темряві чоловік двадцять різних людей оточили П'єра. П'єр дивився на них, не розуміючи, хто такі ці люди, навіщо вони і чого хочуть від нього. Він чув слова, які йому говорили, але не робив з них ніякого висновку і застосування: не розумів їх значення. Він сам відповідав на те, що у нього питали, але не розумів того, хто слухає його і як зрозуміють його відповіді. Він дивився на обличчя і фігури, і всі вони здавалися йому однаково безглузді.

З тієї хвилини, як П'єр побачив це страшне вбивство, вчинене людьми, які не хотіли цього робити, в душі його начебто раптом висмикнута була та пружина, на якій все трималося і уявлялося живим, і все завалилося в купу абсурдного сміття. У ньому, хоча він і не віддавав собі звіту, знищилася віра і у благоустрій світу, і в людську, і в свою душу, і в Бога. Це стан П'єр переживав і раніш, але ніколи з такою силою, як тепер. Перш, коли на П'єра находили такого роду сумніви, — сумніви ці мали джерелом власну провину. І в самій глибині душі П'єр тоді відчував, що від того розпачу і тих сумнівів був порятунок в самому собі. Але тепер він відчував, що не його вина була причиною того, що світ завалився в його очах і залишилися одні безглузді руїни. Він відчував, що повернутися до віри в життя — не в його владі.

Навколо нього в темряві стояли люди: вірно, щось їх дуже займало в ньому. Йому розповідали щось, розпитували про щось, потім повели кудись, і він, нарешті, опинився в кутку балагану поруч з якимись людьми, що перемовляючись з різних сторін, сміялися.

— І ось, братці мої ... той самий принц, який (з особливим наголосом на слові який) ... — говорив чийсь голос в протилежному куті балагану.

Мовчки і нерухомо сидячи біля стіни на соломі, П'єр то розтуляв, то закривав очі. Але щойно він закривав очі, він бачив перед собою те ж страхітне, особливо страшне своєю простотою, лице фабричного і ще страшніші своїм занепокоєнням обличчя мимовільних вбивць. І він знову відкривав очі і безтямно дивився в темряві навколо себе.

Поруч з ним сидів, зігнувшись, якийсь маленький чоловік, присутність якого П'єр помітив спочатку по міцному запаху поту, який відокремлювався від нього при всякому його русі. Чоловік цей щось робив в темряві з своїми ногами, і, не дивлячись на те, що П'єр не бачив його обличчя, він відчував, що людина ця безперестанку поглядає на нього. Придивившись в темряві, П'єр зрозумів, що чоловік цей роззувався. І те, яким чином він це робив, зацікавило П'єра.

Розмотавши мотузки, якими була зав'язана одна нога, він акуратно згорнув їх і негайно взявся за іншу ногу, поглядаючи на П'єра. Поки одна рука вішала мотузку, інша вже приймалася розмотувати іншу ногу. Таким чином акуратно, круглими, ладними, що без уповільнення прямували один за одним, рухами, роззувшись, чоловік розвісив своє взуття на кілочки, вбиті у нього над головою, дістав ножик, обрізав щось, склав ножика, поклав під узголів'я і, трохи краще сівши, обійняв свої підняті коліна обома руками і прямо позирав на П'єра. П'єру відчувалося щось приємне, заспокійливе і округле в цих вправних рухах, в цьому облаштованому в кутку його господарстві, в запаху навіть цього чоловіка, і він, не зводячи очей, дивився на нього.

— А багато ви злигоднів бачили, пане? Га? — сказав раптом маленький чоловік. І такий вираз ласки і простоти було в співучому голосі чоловіка, що П'єр хотів відповідати, але у нього затремтіла щелепа, і він відчув сльози. Маленький чоловік в ту ж секунду, не даючи П'єру часу виказати своє збентеження, заговорив тим же приємним голосом.

— Е, соколику, не тужи, — сказав він з тією ніжно-співучої ласкою, з якою говорять старі російські баби. — Не сумуй, друже: годину терпіти, а вік жити! Ось так-то, милий мій. А живемо тут, хвалити Бога, образи немає. Теж люди і нікчемні і добрі є, — сказав він і, ще кажучи, гнучким рухом перехилився на коліна, встав і, покашлюючи, пішов кудись.

— Бач, шельма, прийшла! — почув П'єр в кінці балагану той же ласкавий голос. — Прийшла шельма, пам'ятає! Ну, ну, буде. — І солдат, відштовхуючи від себе собачку, що стрибала до нього, повернувся до свого місця і сів. В руках у нього було щось загорнуте в ганчірці.

— Ось, поїжте, пане, — сказав він, знову повертаючись до попереднього шанобливому тону і розгортаючи та подаючи П'єру кілька печених картоплин. — На обід юшка була. А картоплі важнецьки!

П'єр не їв цілий день, і запах картоплі здався йому надзвичайно приємним. Він подякував солдатові і став їсти.

— Що ж, так-то? — посміхаючись, сказав солдат і взяв одну з картоплин. — А ти ось як. — Він дістав знову складаний ножик, розрізав на своїй долоні картоплю на рівні дві половини, посипав солі з ганчірки і підніс П'єру.

— Картоплі важнецьки, — повторив він. — Ти поїж ось так-то.

П'єру здавалося, що він ніколи не їв страви смачніше цієї.

— Ні, мені все нічого, — сказав П'єр, — але за що вони розстріляли цих нещасних! .. Останній років двадцяти.

— Тц, тц ... — сказав маленький чоловік. — Гріха-то, гріха ... — швидко додав він, і, як ніби слова його завжди були готові в роті його і ненавмисно вилітали з нього, він продовжував: — Що ж це, пане, ви так в Москві залишилися?

— Я не думав, що вони так скоро прийдуть. Я ненавмисно залишився, — сказав П'єр.

— Та як же вони взяли тебе, соколику, в домі твоїм?

— Ні, я пішов на пожежу, і тут вони схопили мене, судили за палія.

— Де суд, там і неправда, — вставив маленький чоловік.

— А ти давно тут? — запитав П'єр, дожовуючи останню картоплину.

— Я-то? Тієї неділі мене взяли з гошпіталю в Москві.

— Ти хто ж, солдат?

— Солдат Апшеронського полку. Від лихоманки вмирав. Нам і не сказали нічого. Наших людей двадцять лежало. І не думали, не гадали.

— Що ж, тобі нудно тут? — запитав П'єр.

— Як не нудно, соколику. Мене Платоном кликати; Каратаєви прізвисько, — додав він, мабуть, з тим, щоб полегшити П'єру звернення до нього. – Соколиком на службі прозвали. Як не нудьгувати, соколику! Москва, вона городам мати. Як не нудьгувати на це дивлячись. Так хробак капусту гризе, а сам перед тим пропадає: так-то старички казали, — додав він швидко.

— Як, як це ти сказав? — запитав П'єр.

— Я-то? — запитав Каратаєв. — Я говорю: не нашим розумом, а Божим судом, — сказав він, думаючи, що повторює сказане. І негайно ж продовжував: — Як же у вас, пане, і вотчини є? І дім є? Стало бути, повна чаша! І господиня є? А старі батьки живі? — питав він, і хоча П'єр не бачив у темряві, але відчував, що у солдата кривилися губи стриманою усмішкою ласки в той час, як він питав це. Він, мабуть, був засмучений тим, що у П'єра не було батьків, особливо матері.

— Дружина для ради, теща для привіту, а немає миліше рідної неньки! — сказав він. — Ну, а дітки є? — продовжував він питати. Негативна відповідь П'єра знову, мабуть, засмутила його, і він поспішив додати: — Що ж, люди молоді, ще дасть бог, будуть.