Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

- Я завтра їду на кілька днів.

Я лежала на животі й водила рукою по його грудях. Але після вимовлених слів завмерла. Ось і сталося те, чого я так боялася.

- Куди? - запитую обережно, а всередині все повільно згасає.

- В Англію.

- Зрозуміло, - повільно видихаю, - Ясно!

- І о котрій ти завтра летиш?

- Літак о дев'ятій ранку.

- Ясно!

Навіщо не питаю. І так розумію. Встаю та вдягаю його сорочку, що валялася на підлозі, нещодавно зірвана з мене.

- Повечеряємо? Там усе охололо, але я зараз швидко розігрію.

З усіх сил намагаюся робити безтурботний вигляд. Руслан пильно спостерігає за мною. Намагається зчитати мої емоції. Цей його погляд я вже знаю. Посміхаюся через силу, хоча хочеться плакати. Не розумію, як стримуюся. Допомагає щось незрозуміле всередині. Не хочу при ньому. Усе потім. Я маю триматися. Ні до чого моя істерика не призведе. Він може змінити своє рішення тільки сам. Як мені боляче, я йому показувати не збираюся. І так на виворіт перед ним вивернулася. Я зробила свій вибір, тепер справа за ним. Адже я бачу, що не байдужа йому. Невже Руслан не розуміє, що я не зможу бути на других ролях. Ділити коханого з іншою просто не зможу.

У мене виходить тримати обличчя, принаймні, мені так здається. Руслан встає й одягає домашні спортивні штани.

- Ходімо!

Хоча, цілком можливо, що я сама собі вигадала його небайдужість, а йому елементарно плювати на мої почуття. А від мене потрібно тільки моє тіло.

Поки розігріваю охололу вечерю, розповідаю Руслану, як справи в клубі. Навіть дрібниці. Що завгодно, аби не думати та триматися. А мені ще належить ніч та ранок пережити. Заспокоюю себе тим, що не все ще втрачено. Дочекаюся його приїзду та прямо запитаю.

- Що з настроєм? - раптом різко перериває Руслан мій монолог. 

- Усе добре! З чого ти взяв?

- Бачу, Богдана.

Бачить він! Краще б просто сказав, що в нього все скасовується та він нікуди не полетить.

- Справді, все нормально. Просто засмутилася. Я, напевно, до себе тоді на квартиру переїду. Поки тебе не буде.

- Навіщо?

- Не хочу залишатися сама у величезному будинку.

- Ні. Мені спокійніше, щоб ти була тут. Охорона стежить за будинком. І я повернуся в понеділок, максимум у вівторок. Тож не бачу необхідності робити непотрібні рухи.

- А я можу поїхати з тобою? - не витримую та ставлю дурне запитання, на яке заздалегідь знаю відповідь.

- Ні! - звучить очікуване.

- Ясно! - щось я зачастила з цим словом, але нічого іншого в голову не лізе.

Далі навіть не починаю розвивати цю тему. Дістаю з мікрохвильовки, що запищала, вечерю та ставлю перед Русланом. Але він замість того, щоб узяти прилади й почати їсти, хапає мене за талію й саджає на себе верхи. Притискає до себе та починає цілувати в шию. Відкидаю голову назад, але тут же намагаюся взяти себе в руки. Не можу я так! Тіло, як зазвичай, згідне на будь-яку його дію, а в мізках наче блок утворився після слів про поїздку в Англію.

- Руслане, ти з мене кілька годин не злазив. Я більше не можу, - вимовляю йому, впираючись руками в груди.

Він усміхається, але потім важко зітхнувши, відпускає мене.

- Слабенька ти якась. Може спортом займешся? Витримку загартовувати тобі потрібно, - спокійно каже, приступаючи до їжі.

- Угу, - бурчу невизначено та додаю з часткою єхидства, - Я спати. Втомилася!

- Зачекай! - ловить за руку, - Вибери де б ти хотіла відпочити. Де завгодно. Будь-яку країну. Острів... Наприкінці місяця зможемо злітати на тиждень.