Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

- Я бачу дівчатка, що ви порозумілися. Дуже радий. Тому що Богдана тепер житиме з нами.

Роблячи в цей момент ковток вина, я виплюнула його назад у келих. І так само, як і решта сидячих за столом, втупилася на винуватця цього балагану.

- Що? Чому? - це Лідія.

- Ти ж їй квартиру в центрі подарував. Навіщо вона житиме з нами? - це Тамара.

- Я ось зараз зовсім нічого не зрозуміла, - це вже я в шоці від такого повороту.

Уперше за довгий, неприємний для нас трьох вечір ми висловили повну солідарність одне з одним.

- І так, Богдано, я перевів твої документи. Безповоротно. Закінчувати навчання ти будеш у столиці, - сам спокій та впевненість у своїй правоті.

- Але, Вікторе...

- Тату...

- Я так вирішив! - і цим поставив жирну крапку в сперечанні з дружиною та Лідою.

Але не зі мною! З мене досить! Я намагалася бути терплячою. Намагалася відкрито не протистояти його натиску. Думала, що він незабаром награється роллю новоявленого татуся і я спокійно відчалю в рідне місто. Але це вже перебір! По всіх фронтах. Нехай подавиться своїми подарунками. Під його дудку танцювати не збираюся. Повільно встаю та відсуваю зі скрипом стілець.

- Дякую за смачну вечерю і приємну компанію, але мені вже час. Додому. Всього доброго!

Але красиво піти мені не дає охоронець, який перегороджує дорогу. Серйозно? Силою тримати буде? Запитально дивлюся на Градова.

- Перед тим, як ти з психами підеш речі збирати, я хотів би з тобою поговорити, - якось втомлено проговорив він, піднімаючись, - Якщо не передумаєш, Борис особисто доставить тебе куди скажеш.

Гаразд! Царствено киваю. Ми розміщуємося в нього в кабінеті. За величезним дубовим столом один навпроти одного. Я терпляче чекаю його пояснень. Він же не поспішає розпочинати розмову, попиває алкогольний напій у склянці й роздивляється стіну позаду мене. Але терпіння в мене не безмежне:

- Вікторе Володимировичу...

- Наочне я життя прожив, - скривившись, перебиває він мене, - Чужа дитина мене батьком називає, а рідна - на ім'я по батькові.

Несподівано його слова зачіпають щось усередині мене. Але я вперто продовжую:

- Мені, як ви правильно висловилися, ще речі збирати.

- Мені обіцяли більше часу. Але на останньому обстеженні лікарі сказали, що часу в мене обмаль. Максимум пару місяців, - він не тисне на жалість, просто констатує факт, безтурботно роблячи черговий ковток алкогольного напою.

- Ви..., - не знаю навіть, як правильно питати про таке. 

- Так, Богдано. Я смертельно хворий.

Його слова не вкладаються в мене в голові. Розумом розумію, що він каже, а от серце стискається, заперечуючи. Адже Градов на вигляд повністю здоровий. Але не буде ж він жартувати такими речами? Або, за допомогою брехні, маніпулювати мною.

Занадто багато звалилося на мене останнім часом. Життя зробило неймовірний кульбіт. Брехня батьків довжиною у все моє свідоме життя. Поява біологічного батька. Його, нечувані для мене, подарунки. Майже безлімітна картка. Дивне знайомство з чоловіком, думки про якого не дають спокою ні вдень ні вночі. Нові "родички", які ще навіть не знаючи, але вже ненавидять мене. І як завершальний акорд стрімкого танго - тепер ось це!

Я не розумію, що відчуваю. Градов для мене стороння чужа людина, яка, за якихось немислимих обставин, виявилася моїм рідним батьком. Він дуже сильно образив мою матір. Він не хотів, щоб я народилася. Нехай потім і передумав, але я, за ідеєю, мала б зневажати та ненавидіти його. А зараз зловтішатися. Але в мене повний штиль на душі. Я до нього абсолютно нічого не відчуваю. Він викликає в мене тільки емоції. До його одкровення - злість, гнів за свої диктаторські замашки. Зараз же, суто по-людськи, жалість.

- Я егоїстично хочу, щоб ти, відпущений мені час, була поруч. Єдина дочка від єдиної коханої жінки. Ти так на неї схожа! - несподівано риси його обличчя, як і очі, набувають невластивої м'якості, але він швидко бере себе в руки, - Щодо освіти, ти сама прекрасно розумієш, що закінчення найкращого університету країни дає багато можливостей.

Градов дивиться на мене по-батьківськи, намагаючись донести свою правоту. Ось тільки мені зараз не до питань моєї освіти.

- Що у вас за хвороба?

- Рак. Та хіба це важливо, Богдано? - усміхається він, - Хочу встигнути дати тобі найкраще, що в моїх силах. Я не ставлю тобі жодних умов. Після моєї смерті ти ні в чому не матимеш потреби, незважаючи на прийняте зараз тобою рішення. Я лише прошу тебе, - важко ковтає, видно, що йому насилу даються ці слова, - Залишитися в моєму будинку на цей час.

Чи є в мене вибір? Чи можу я йому відмовити? Сумніваюся! Елементарно совість не дозволить.

- Речі мені все ж потрібно зібрати.