Аромат чоловіка - Валерія Дражинська
Хочеш не хочеш, але такій людині як Градов Віктор Володимирович не відмовляють. Я навіть не стала рипатися, знаючи марність. Вирішила погостювати до початку навчання в столиці, щоб приспати пильність новоявленого татуся, а потім просто повернутися додому, з клятвеною обіцянкою навідуватися в гості.
Уже понад тиждень жила у своїй новій квартирі, усіма способами відкладаючи знайомство з його дружиною та зведеною сестрою. Гуляла містом, ходила в кіно, по магазинах. І все це разом зі своєю новою тінню - Борисом. Принципово не користуватися карткою, що видав Градов, я не збиралася. Чому б і ні? Судячи з усього, збанкрутувати я його навряд чи зумію.
У думках весь час був присутній новий знайомий. Руслан. Навіть уночі, у снах, він не залишав мене в спокої. Від Бориса дізналася його прізвище. Власенко. Гугл на допомогу. Але у світовій мережі було дуже мало інформації на нього. Лише загальні факти. Двадцять дев'ять років. Не одружений. Зате дівчат поруч хоч відбавляй. На будь-який смак і колір. Генеральний директор фірми з будівництва та виробництва чогось там незрозумілого і ще купу всього. Не стала далі вчитуватися. Усе це він успадкував у двадцять чотири роки після смерті батька. За п'ять років Руслан Власенко проявив себе як досить жорстока, але справедлива особистість. Н-да, не густо! А знати про нього хотілося практично все. Зі мною вперше таке.
Моя уявна свобода не могла тривати вічно. В один із днів, по телефону, Градов настійно запросив мене у свій заміський будинок на вечерю. Мабуть, вважаючи, що я вже досить адаптувалася та звикла до нового становища. Тупі відмовки не подіяли. Довелося збиратися для знайомства з новими родичами. Точніше родичками.
Прибули ми в призначений час навіть не до будинку, а до шикарного особняка. На моєму новенькому Майбаху. Щоправда за кермом я ще жодного разу не сиділа. Борис побажав мені удачі та відчалив у невідомому напрямку, пообіцявши повернуться до десятої. Двері мені відчинила десь п'ятдесятирічна мадам із виразом обличчя "пика цеглою". Провела мене в непристойно багато обставлену вітальню. Там уже перебував Градов, який потягував біля каміну коричневу рідину зі склянки. Бачена мною раніше красива жінка, віку приблизно від тридцяти до сорока - дружина Тамара, що сиділа королевою у величезному шкіряному кріслі. Та їхня донька Лідія, яка показово скромно стояла поруч із нею. Красива платинова блондинка. Ідеальна в усьому до зубовного скреготу. Знає собі ціну та на мене дивиться з поблажливим інтересом. Прямо картина сімейної ідилії.
- Добрий вечір! - ввічливо привіталася я з усіма.
У відповідь мені пролунав не дружний хор відповідного привітання. У напруженому мовчанні ми сіли за стіл. Розмова не клеїться з самого початку. Апетиту в мене не було від самого початку. Дами ж ліниво колупали їжу у своїх тарілках, зрідка відволікаючись на мене. Невимушено почувався один Градов. Чи то він не помічав атмосферу за столом, чи то йому було наплювати, що його жінки аж ніяк не раді моїй тут присутності. Але він спокійно поглинав свою вечерю. Зрідка вставляючи доречні репліки. Коли всі чергові фрази, питання були вимовлені за столом запанувала незручна пауза. Знову ж таки для всіх, крім Градова. Ось тоді він і приголомшив усіх із незворушним виглядом:
- Я бачу дівчата, що ви порозумілися. Дуже радий. Тому що Богдана тепер житиме з нами.
