Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

- Добрий вечір! - вітаюся я з чоловіком, який сидить за столом.

- Здрастуй, Богдано! - відповідає чемно, уважно обмацуючи мене поглядом.

- Ви мене, звісно, вибачте, Вікторе Володимировичу, але моя поїздка була запланована ще пів року тому, і я..., - гублюся, усі претензії застряють у горлі, від того, як він дивиться...

Як на найдорожчу людину, чи що?! Описати словами неможливо.

- Вибач, - прочищає горло, ніяково мотаючи головою - вибачатися не вміє чи не звик.

- Вікторе, - перериває його тихий, але такої потужної сили чоловічий голос за моєю спиною, що тілом проходить розряд струму, змушуючи мимоволі здригнутися.

- Руслане, - Градов піднімається та шанобливо тисне руку чоловікові, який підійшов. 

Бачу тільки його значну спину та стрижену, максимум під трійку, потилицю. Я сиджу, а він височіє скелею. Метра два не менше. Міць не тільки в голосі - в усьому! Він сам суцільне уособлення первісної сили. І це я навіть ще не бачила його обличчя. Хоча за такої значної енергетики зовнішність уже не має значення. Хоча, ні! Коли він повертається та дивиться на мене, мимоволі відкриваю рота. Занадто яскравий персонаж. Незабутній. Гарний? Так. Тільки так, як може бути гарний чоловік. Лише з боку сильної статі. І тонкий шрам, що перетинав ліву частину обличчя від скроні до підборіддя, не псував, а, навпаки, додавав небезпечного шарму та викликав зайвий захват у жіночої статі. Цілковита небезпека - його опис у двох словах.

Він у боргу не залишався. Також пильно роздивлявся мене. У нього світло-карі очі. Глибокі, красиві, але холодні й байдужі. У мене від його уваги частішає дихання та пересихає в горлі. Спітнілі руки починають дрібно тремтіти.

Наше взаємне напружене розглядання перериває Градов:

- Руслане, познайомся, це...

Ходяча "спокуса" для будь-якої жінки нахабно перебиває Градова, не зводячи з мене очей:

- Твоя донька. Я бачу. Красива, - повільно говорить своїм шикарним голосом із хрипотою, а потім задумливо злегка примружується, - Думаю, як і її мати. Усе ж знайшов Ангеліну?

Не витримую, опускаю погляд. Прочищаю горло та беру склянку води, яку відразу ж всю випиваю. Виставила себе повною ідіоткою. Але по іншому тут би не вийшло.

Градов губиться. Лише на мить, але мені вистачає, щоб це помітити.

- Твоя обізнаність іноді вражає, Руслане, - відповідає невимушено.

Тихо усміхнувшись, чоловік усе ж повертається до свого співрозмовника.

- Не прибідняйся. Про деякі мої... скажімо так - бажання, ти обізнаний не гірше за мене.

Тепер Градов усміхається, підтверджуючи слова опонента.

- Я Богдана Сергіївна. Не дочка, - вставляю свої непотрібні п'ять копійок.

Градов несхвально хмуриться та злегка хитає головою, а чоловік знову дивиться на мене.

- Приємно познайомитися, не дочка. Але з боку видніше, Білосніжко.

Його манера мови заворожує - тиха, спокійна, повільна і при цьому до остраху владна. Таку людину неможливо не почути, не дослухати, перебити.

Я гублюся з відповіддю. Та й що тут можна відповісти? Білосніжка? Так у мене бліда шкіра та чорне волосся. Асоціація очевидна. Не один він так мене називає. Але в нього так інтимно (чи що?) вийшло.

За допомогою дивлюся на Градова. Той же задумливо переводить погляд з мене на Руслана і назад, думаючи про щось своє.

- Не буду вам заважати! Приємного вечора! Побачимося, Вікторе! Богдана... Сергіївна, - вважав за потрібне відкланятися чоловік.

- Руслане, щодо побачимося, - гальмує його Градов, - Через два тижні в п'ятницю, тринадцятого, у Лідії день народження. Вона буде рада тебе бачити. Та й нам потрібно дещо обговорити. Сподіваюся, ти ощасливиш нас своєю присутністю?

- Звичайно, як же я зможу пропустити день народження Лідії?! - мені здалося чи це прозвучало з глузуванням?