Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

- Боюся, ми вранці повертаємося до столиці! - в очах фальшиве співчуття, - І це не обговорюється. Чинити опір та істерити марно. Повірте!

- Звичайно! Як накаже Віктор Володимирович! - вибухаю від такої нахабної заяви, але, здебільшого, від подій цього дня, та й від випитого алкоголю. Плюс ще близько шести годин за кермом. Я, звичайно, дівчина молода та витривала, але психіка сьогодні кульгає. Тому роблю абсолютно протилежне його словам, - Ви можете від мене відстати? Забути про моє існування? Наче сьогоднішнього дня не було. Ну, не знала я нічого. Правда! Це тітка всунула мені того листа. Ще взимку. Не було можливості тоді поїхати до столиці. Знала б, що на мене чекає, взагалі б не поїхала. Напевно! Відчепись від мене, а? - видихаюся наприкінці.

Борис мій істеричний монолог сприймає абсолютно спокійно, напружується лише коли поруч виникає новий знайомий.

- Дано, у тебе все гаразд? - а хлопець, не пам'ятаю як його звуть, сміливий.

Слідом за ним підбігають подруги.

- Дано, що..., - дратують уже всі!

- Стоп! - піднімаю на прохання заткнутися руку, - Усе добре! Я мило спілкуюся з новим знайомим. Ідіть за столик, будь ласка, - вичікувано дивлюся на найкращу подругу Ірину, вона то точно має мене зрозуміти і підтримати.

Коли всі відходять я, зробивши заспокійливий вдих-видих, повертаюся до "милого" спілкування.

- Чому я маю кинути свій чесно зароблений і..., - вдих-видих, - довгоочікуваний відпочинок, половину якого я й так витратила на пана Градова, і назад пертися до нього?

- Я не знаю, Богдано Сергіївно! Але справа важлива.

- Життя і смерті?! - запитую єхидно.

- Можливо! - дуже серйозна відповідь.

- Гаразд! Я спати, - здаюся на сьогодні (настрій усе одно зіпсовано), - Завтра поговоримо.

Борис ловить мене за лікоть, змушуючи зупинитися.

- Повірте, він би не висмикнув вас просто так. Там справді щось важливе.

- Гаразд! - погоджуюся, розуміючи, що цербер Градова мене в покої не залишить, - Вранці поговоримо!

А вранці, слабовільна я, здалася напору Бориса. Він навіть примудрився наполягти, щоб я їхала в його машині. Свою красуню довелося довірити його колезі. Всю дорогу мій опель був нашим хвостиком. Ось це я розумію відпочинок! Змотатися на море на один вечір. Обов'язково спитаю з Градова матеріальну шкоду.

Привіз Борис мене до високої новобудови. Шлагбаум, охорона, консьєрж. Усе, як в найкращих будинках Парижа! Це не моя стара п'ятиповерхівка.

У квартиру ми піднялися разом із Гуллівером. Двоярусна. Шикарна. Це все, що я змогла оцінити за добу, яка вимотала всі соки.

- Богдано Сергіївно, ви відпочиньте з дороги, - дозволив хто? Охоронець? Наглядач? Я якось заплуталася в його статусі, - Я заїду за вами о восьмій сорок. Будьте готові.

- До чого бути готовою? - я втомлено плюхнулася на білий шкіряний диван.

- До вечері з Віктором Володимировичем у ресторані.

Ось життя то почалося! Замість моря - по ресторанах, по ресторанах...

- Буде зроблено, сер! - віддала честь рукою біля голови.

Щойно він пішов, я вирубилася просто на білому, на подив дуже зручному, дивані. Прокинулася від делікатних поштовхів у плече.

- Богдано Сергіївно, підйом, - в'їдається у вуха вже обридлий голос охоронця-наглядача.

- І знову привіт, здорованю! - солодко потягуюся.

- Богдано Сергіївно...

- Слухай, припиняй, а?! - перебиваю, уже відчуваючи шалену легкість поруч із ним, - Просто Дана і на ти, будь ласка. Ми з тобою, нібито вже близькі.

Здоровань невдоволено примружується, але слухається.

- Дано, зараз без вісімнадцяти хвилин дев'ята. Ми спізнюємося. У тебе є тільки п'ять хвилин привести себе до ладу.

- А що буде, якщо запізнимося?

- Віктор Володимирович не терпить запізнень! - вичерпна відповідь!

Вкотре переконуюся, що моє перше враження про Градова не було помилковим. Мій можливо біологічний батько був ще тим диктатором.