Аромат чоловіка - Валерія Дражинська

Ми вийшли на вулицю через чорний вхід. Якось відреагувати або просто здивуватися цьому нюансу заважало сп'яніння та супутні йому неадекватні думки. Охоронець посадив мене за заднє сидіння джипа. Простого, порівняно з недавнім броньованим Мерседесом. Щойно ми від'їхали від клубу на пристойну відстань, як Кирило комусь зателефонував та перекинувся з невідомим співрозмовником кількома фразами німецькою мовою. Під час цієї короткої розмови він був дуже напружений. Та й узагалі, коли я нарешті виринула зі своїх переживань та почала звертати увагу на те, що відбувається навколо, стала помічати дивацтва в його поведінці. Охоронець був якимось смиканим, напруженим, увесь час заглядав у дзеркало заднього виду та загалом поводився не так, як зазвичай - сконцентровано відчужено.

Машина мчала дорогою з явним перевищенням швидкості та дуже скоро, хвилин за десять, ми виїхали за межі міста. Я все більше і більше починала нервувати. До очікування неминучих розбірок із Русланом додалося ще й незрозуміле передчуття чогось нехорошого. Мимоволі звернула увагу на відсутність будь-яких знаків на майже порожній вузькій дорозі в оточенні моторошнуватого нічного лісу. Ми їхали явно не на базу, якщо, звісно, Кирило не вирішив зрізати шлях якимись чигирями. Я що вивела Руслана до такої міри, що він наказав прикопати мене десь під самотнім деревцем?!

- Кириле, куди ми їдемо? - не витримала я напруги навколо та всередині себе.

Мовчання. Гаразд, він і раніше не був особливо балакучим, але в мене такими темпами скоро нерви здадуть. Алкоголь якось одразу вивітрився з голови.

- Кирило? - піддаюся вперед, однією рукою хапаючись за спинку його сидіння, - Куди Руслан Сергійович наказав мене відвести? Ми ж не на базу повертаємося?! Відповідай!

А у відповідь тиша та знову напружений погляд у дзеркало заднього виду, де вже миготіли вогні машини, що стрімко наздоганяла нас.

- Послухай, я ...

- Заткнися і сядь на місце, - раптом різко гаркнув він на мене.

Не встигла я осмислити його грубу хамську вказівку, як здавалося б з нізвідки прямо перед нами з'явився величезний чорний джип, перегороджуючи дорогу, але залишаючи достатньо місця для маневру, щоб уникнути зіткнення.

Кирило різко вивертає кермо і машина зупиняється поперек дороги за кілька метрів від виниклої перешкоди.

Від шоку все, що відбувається, починає бачитися мною ніби в уповільненій зйомці. Ось охоронець крутить головою та розуміє, що ми оточені з усіх сторін: спереду дороги - джип, який вилетів із лісу, позаду - близнюк першого, що щойно під'їхав, а з боків – ліс. Лізе рукою під піджак та витягує звідти справжній пістолет, який я до цього бачила лише у фільмах. Починає повертатися до мене. Але не встигаю я толком злякатися, як охоронця незрозуміла сила відкидає до дверцят. Де він і завмирає без подальшого руху та безвольно випустивши з руки зброю. Я ошелешено переводжу погляд на скло вікна, сусіднього з водієм місця. Там з’явилася малесенька дірочка з тріщинами, що розповзлися навколо новоутвореного отвору, немов сонячні промені. Слід від кулі - промайнула здогадка, але повернутися до... трупа?, та перевірити я не наважилася.

Застигла на місці. Мене охопило заціпеніння. У голові розгардіяш, не можу вхопитися за жодну розумну думку. Уперше стикаюся з насильницькою смертю просто на моїх очах. Як люди примудряються за таких обставин здійснювати які-небудь дії? Особисто я могла лише з жахом спостерігати за подіями, що розвивалися ніби зі сторони.

Від машини, яка перегородила нам дорогу, відокремився чоловік, весь у чорному, та рушив у мій бік. Світло від фар автомобіля близнюка позаду, не давало змоги його роздивитися, але довгу зброю в його руці не помітити було неможливо.

Підходить та відкриває мої дверцята. Цей чоловік мені не знайомий.

- Богдано Сергіївно, ви поїдете з нами – каже спокійним голосом вбивця.

Неусвідомлено махаю головою в запереченні та нарешті провалююся в рятівну темряву.